Розділ 20

Ратмір

Мілана мирно спала на моїх грудях,виглядаючи просто приголомшливо,але мені треба було піднятися з ліжка,щоб приготувати нам сніданок.

Хоча кухар з мене не дуже.

–Не йди–після того як я відсунув її на інший бік ліжка,вона схопила мене за руку.

Я посміхнувся.

–Маленька, я хотів приготувати нам щось поїсти.

–До біса їжу.

Моя маленька вміє показувати зубки.

–Ти погано харчуєшся,Мілано.

–Це ти мені говориш?–вона обвела мене пальцем та скривила носик.–Я бачила твій раціон, Ратмір.

Ну добре 1:1

–І зараз лише сьома.Досить показувати себе ідеальним.Я знаю ти дуже часто валяєшся в ліжку до полудня.–я хмикнув а вона додала:–Тому ходи сюди.

Я все ж послухав її.

–Чого ти на мене так дивишся?–я скептично вигнув брову.–Хочеш я зніму футболку,щоб було цікавіше?

–Я говорила тобі,що ти дурень?

–Ні.

–Все трапляється вперше.

__________________________________________________________

Мілана

Останні десять днів проходили так:я відсиджувала пари а потім відразу їхала до матері.Навіть на п'ять днів зупинялася в готелі,щоб бути ближче.От сьогодні день її  виписки.Я безмежно цьому рада,але нажаль,деякий час Христині заборонено ходити,через травму.

Я заїхала до її дому,щоб допомогти з речами та щось приготувати.Але в напівдорозі до кухні,мене зупинив Сергій.

–Мілана.

–Так?

–Послухай мене хвилинку.–чоловік тяжко видихнув.–Аварія була підлаштована.

Його різкість неймовірно мене вразила.

–Тобто..

–Це зробила Агнія–моя колишня дружина.Прошу їдь до Ратміра.Йому зараз дуже погано.

–А що буде з нею?

–В неї психічний розлад, тому або за гратами або в лікарні для таких як вона.

–Я можу їхати?–запитую на подив хриплим тоном.

–Звісно,Ратміру треба твоя підтримка,а за Христиною я сам нагляну.

Я їду з досить високою швидкістю.Це зрозуміло по тому,що я дісталася додому за двадцять з гаком хвилин,які здалися мені цілою вічністю.

–Мір?

Я ліктем відштовхнула двері його кімнати, і відразу побачила знайому постать.Хлопець сидів на краю ліжка тримаючи в руці... сигарету?

Що за..?

–Ти вже знаєш?–хриплим тоном запитав Мір.

Я одним ривком забрала в нього ''смерть для легень'',викинувши в смітник.На обличчі у хлопця невиднілося жодної емоції.Я сіла поряд, і відчувала його тепло.

–Це не проблема.Ти ж не винен.

–Я винен.

–Хтось розумний колись сказав,що батьків не вибирають.Ми не можемо прийти в магазин і  купити їх.Ти розумієш?

–Я розумію,але саме моя матір створює купу проблем. 

–Не говори так про неї.

–Мілана,а як мені говорити?Як мені чорт забирай, про неї говорити?

–Слухай–я взяла Ратміра за руку і продовжила–Так вже сталося,треба жити сьогоднішнім днем.Я з тобою чуєш?Я не покину тебе.

–Ти пробачаєш мене?–здивовано запитує.

Я посміхаюся куточками губ.

–Ну звісно,дурненький.Ми вдвох винні,бо не змогли спокійно з цим розібратися.Через нашу імпульсивність ми п'ять років переживали розлуку.Але більше цього не повториться.

–І ти до сих пір мене кохаєш?

–Звісно,дурню.