Розділ 6

Поліна

- Я не буду! Не буду! Не відкриватиму! - вмовляла я сама себе, заглядаючи у дверне вічко.

Жадібний погляд із полегшенням вихоплював, що мій хлопець зовні не змінився. Може, трохи розпатланий і, вочевидь, забув поголитися. Такий рідний, але такий далекий. Свій, однак чужий.

Серце затремтіло від бажання відразу опинитися в обіймах, вдихнути рідний запах і доторкнутися до його губ, але почуття самоповаги міцно утримувало мене на місці, не даючи відкрити вхідні двері.

Про те, що зараз може повернутися моя мама і застати Владика на сходовому майданчику, я намагалася не думати. Вона не знала ні про нашу сварку, якої, щоправда, не було, ні про наші стосунки, які останнім часом стали дивними.

- Полю, відкривай. Я ж знаю, що ти там, - мій хлопець полишив свою спробу «достукатися» до мене за допомогою телефону та вирішив, трохи підвищивши голос, звернутися до мене через двері. - Я ж знаю, що ти тут, - він притулився чолом до дерев'яної поверхні і був буквально за сантиметри від мене.

Я сумно усміхнулася.

Відчув мене? Знає так добре? Чи зрозумів, що так сильно образив?

- Полю, пробач мені, поганцеві такому, - Владик зачепив за живе. - Я повинен був тобі раніше про все розповісти, - на цьому моменті я сумно подумки погодилася, - але я цього не захотів зробити, - сказав він, а в моєму серці здійнялася хвиля обурення.

Що значить “не захотів”? Я тут мучилася, місця собі не знаходила, переживала, що сказала чи зробила не так, а він просто не захотів!

За мить, поки Влад зробив невелику паузу у своїй промові, я встигла себе настільки накрутити, що вже навіть зробила крок назад, відступаючи в коридор. Мій хлопець, ніби відчувши це, почав говорити голосніше, і вже практично кричав через двері.

- Полю! Поліно моя! Я пропоную тобі з'їхатися!

Почувши це, я ледь не заплуталася у своїх ногах і майже впала на килим у передпокої.

Про це ми стільки разів говорили! Стільки мріяли! Але все якось не складалося. То квартири не було, а жити одне в одного ми відмовлялися обидвоє, то грошей на «нормальне» існування (за мірками більш забезпеченого Влада їх має бути надміру) бракувало, то часу, щоб займатись цим питанням. Так і лишалися наші мрії мріями.

Забувши про все на світі, я відмикнула замок і потрапила в знайомі обійми.

- Привіт, сонечко, - сказав Владик кудись у мою маківку, міцно притиснув до себе, а потім ніжно поцілував. - Коли що, то я остаточної згоди на помешкання ще не дав. Без тебе не хотілося це робити. Раптом квартира тобі не сподобається, - він зазирнув мені у вічі.

Я коротко зітхнула. І в цьому він весь. Завжди остаточне рішення було за мною.

- Коли ми це робитимемо? – були мої перші слова.

Я забула про те, що хотіла поговорити з ним про ситуацію, що склалася, все з'ясувати, обговорити таку форму спілкування або точніше його відсутність. Забула про те, що так і не почула виправдання його поведінці. Забула про все.

Піддалася шаленому пориву своїх емоцій, своєї симпатії, закоханості… кохання?

- Хоч зараз, - підморгнув Владик. - Тільки рієлтора розбудимо, - засміявся.

- Давай тоді краще завтра, - попросила я, так і не зрозумівши, пожартував він чи сказав серйозно.

- Добре, - він знову притулився до моїх губ.

Через якийсь час, трохи наговорившись і багато наобнімавшись (і тільки!), ми з Владиком попрощалися до ранку.

Він пішов, а я все ходила з кутка в куток і не могла діждатися мами. Так не терпілося поділитися з нею цими новинами.

Хвилина спливала за хвилиною, година за годиною, а мами не було. Я втомилася вештатися своєю кімнатою, коридором та кухнею і присіла на своє ліжко. Декілька разів кліпнула сонними очима, і я не помітила, як заснула.

Прокинулася від дивного шарудіння десь недалеко від мене.

Розплющила очі, в яких не залишилося сну, визирнула в коридор і здивувалася.

- Мамо, привіт! А що ти робиш? - поцікавилася у матері, яка із задоволеним виглядом крутила в руках туфлю, зламаний каблук якої задерикувато стирчав в інший бік.

- О, Поліно, ти прокинулася?! - просяяла мама, притискаючи взуття до грудей. - А я сьогодні випадково одружилася, - сором'язливо продовжила вона.

Я подивилася на її праву руку.

***

- Ти що, вибач, зробила, - невинним голосом уточнила я, відчуваючи, що вже близька до непритомності, - випадково?

– Заміж. Вийшла, - повторила мама, як ні в чому не бувало.

Я притулилася до одвірка і сповзла вниз.

У голові зовсім не було жодних слів. Навіть нецензурних…

Був лише шок. Приголомшливий, всепоглинущий шок. Як? Як таке могло статися? Заміжня? Як?

- Полю, доню, все гаразд? - мама нарешті кинула своє взуття і підбігла до мене, я безсильно сиділа на підлозі. Почала міряти пульс, заглядати у вічі, кинулася по аптечку.

Через секунду вона вже намагалася щось запхати мені в рот, який я вперто стискала. І тільки погляд на обручку, що стала ненависною, змусив мене щось сказати, попередньо ніби вліпивши мені дошкульний ляпас по серцю.

- Забери це від мене, - прошипіла я, показуючи на тонкий жовтий обідок на пальці.

Мама уважно подивилася в мої очманілі очі й важко зітхнула.

- Ну ось, - тихо промовила вона і вмостилася поруч зі мною на підлогу, - як же це все складно... Думала, що дочка моя вже виросла, та і я більше не молоде дівчисько, а тут знову... виправдовуватися треба...

Почувши тихий схлип, я повернула голову. Вона що, плаче? Але чому?

За логікою я зараз повинна була кататися в істериці від того, що моя мама зробила такий вчинок, не повідомивши мене.

Я уважно вивчала маму. Здається, мої поведінка та реакція на цю важливу для неї подію зробили їй не просто боляче, а змусили її зараз страждати і, хтозна, може й сумніватися у правильності вчинку.

Цієї миті я відчула провину та опустила очі. Вивчала наш плінтус, ніби це найважливіша річ у цьому світі. Краєм вуха чула, як поряд зі мною моя раніше щаслива мати важко зітхає.