Розділ 5

Поліна

Яна відсунулась від мене і зазирнула мені в обличчя. У її величезних зелених очах було питання.

- Як? - подруга все ще не могла повірити. А я не могла зрозуміти, що вона не жартує. - Полю, не кажи мені, що ти про це не знаєш! Невже він тобі нічого не сказав? От козел! – відразу ж почала обурюватись Янка. – Як він міг?

Це запитання ставила собі і я, але вичавила із себе тільки щось на кшталт того, що ми з Владиком посварилися, тому я не в курсі останніх подій. Точніше, тепер уже – завдяки жалісливій подрузі – в курсі…

- Ні, як він міг? – продовжувала обурюватися Яна. – Спробував би це Льоша зробити, я б йому… голову відкрутила б! Навіть якби він зі мною посварився, все одно б відкрутила!

Я не сумнівалася в цих словах. Чомусь мені здалося, що бідолашний Льошка не уникнув би цієї долі, навіть якщо розлучився б з Міс Владницею. за бажання можна замінити на Міс Володаркою

Може, саме тому вони й не сваряться.

Я зітхнула. Адже ми теж досі ніколи не лаялися. Та й ображалися, якщо чесно, щонайбільше на пів години. А потім дуже бурхливо мирились.

Вигадавши якісь раптові справи, я втекла від подруги та усамітнилася у вбиральні. За кілька хвилин вийшла та попрямувала до комірчини, в якій музиканти зберігали свої інструменти. Колись я зовсім випадково дізналася про це невелике приміщення і про те, що туди легко зайти - замок висів там про людське око. Попри це, ніхто при здоровому глузді не ризикнув би туди поткнутися – адже одним із музикантів був син ректора.

Я швидко озирнулася на всюдибіч і ніби випадково притулилася до дверей комірчини. За мить я вже була всередині.

Я дістала з кишені телефон і тремтячими пальцями розблокувала екран. Лише секунду милувалась нашою з Владиком фотографією, а потім рішуче натиснула на виклик.

Розлючена та запорошена пилом – все ж таки музиканти були тими ще чистунами - я залишила цей тісний прихисток. Одночасно із дзвінком Владові я повернула замок на  місце і попленталась на чергову пару.

В аудиторії було достатньо гамірно. На щастя, викладач ще не з'явився, тому я проштовхнулася на звичне місце, кинула сумку на підлогу та поклала телефон із зошитами на стіл. Плюхнулась на стілець і заплющила очі.

Більше не телефонуватиму! Хай сам мене шукає! Перепрошує! Нехай вимолює прощення!

- Полю, - до мене нахилилася староста, яка проходила повз. Я розплющила очі, цікаво, що їй треба, - там на тебе чекають.

Я схопилася з місця і прудко задріботіла сходами до кафедри, ледь не збивши по дорозі викладача. Поспіхом перепросила й, окрилена надією, що зараз обійму свого блондина, вибігла з аудиторії. 

Зачинила за собою двері, обернулася і скам'яніла, побачивши, хто на мене чекав.

- Ти?!

***

На підвіконні сидів Кирило.

- Привіт, - усміхнувся хлопець.

Я навіть не намагалася приховати розчарування. Мені уявлялося палкі обійми Влада, а тут...

- Бувай! - я скривилася та розвернулася, щоб піти. Але він схопив мене за лікоть.

Не уявляю, як йому вдалося так швидко наблизитись!

- Поліно, почекай, - спокійно сказав Кирило.

Я нервово хляснула нахабу по руці, обернулась і глянула на нього. Без поняття, що хоче цей учорашній незнайомець. Та й, чесно кажучи, зовсім нема бажання це з'ясовувати.

Зараз для мене мають значення тільки дві теми - пошук роботи та що відбувається з моїм Владом. Усе решта мене не цікавить.

- Я хотів би перепросити… - почав було Кирило.

Я здивовано вигнула брову.

- У тебе амнезія? - примружилася, кидаючи на нього гострий, як скальпель, погляд.

- Ем… ні… – хлопець спочатку не зрозумів мого запитання, та згодом продовжив. - Може, на знак вибачення сходимо кудись?

- Може в «Перлину»? - уточнила з відвертим глузуванням.

- Наважишся? - куточки губ Кирила здійнялися вгору.

- Так, звісно! Мені учорашнього цирку замало. От і думаю – добре  було б повторити! - усміхнулася. - Невже в мене на лобі написано, що я дурепа? – схилила голову, тицьнувши пальцем кудись вище очей. - То як? Не бачиш? От і чудово. Бо нікуди я з тобою йти не збираюся. А тепер… - відступила від нього на крок, - мені треба повертатись на пару, на відміну від деяких, - повернулася до непроханого гостя спиною та зникла в аудиторії.

Що в цього хлопця в макітрі?! Схоже, що там вітер гуляє, як у чистому полі. Він учора завдав мені неприємностей, через які постраждав мій коханий, а мене вигнали з роботи, а тепер кудись запрошувати надумав. До ресторану, ага. Дівчину, яка працює офіціанткою.

Л – логіка.

Тільки у Кирила її, певно, взагалі немає.

Піднялася сходами до свого ряду і плюхнулася на місце. Під час заняття я шукала в телефоні слушні варіанти роботи.

На щастя, доля була до мене прихильною. Я ледве дочекалася перерви, щоб піти у двір університету та зателефонувати по деяких оголошеннях, які видались мені чудовими. Інші мені не сподобалися або через зарплату, або через умови.

Тож домовившись сьогодні про дві співбесіди з інтервалом у годину, я повернулася на пари.

Ледве витримала всі сьогоднішні заняття та поспішила додому, щоб переодягнутися й привести себе до ладу.

Вже збиралася виходити з дому, як на порозі зустріла маму. Збрехавши, що йду сьогодні на роботу раніше, я вискочила з дому. Мені не хотілося засмучувати її, тому я не сказала про нещодавнє звільнення.

Дісталася першого з двох ресторанів і відразу знайшла адміністратора. Прискіпливим поглядом обдивилася всі зали, через які ми йшли на кухню.

Загалом заклад мені сподобався, але, відверто кажучи, хотілося би трохи більше грошей за свої послуги, тож вирішила залишити його як запасний варіант.

До другого ресторану добиралася трохи довше, зате він знаходився в дуже престижному районі. Тут, певно, чайових можна буде отримати значно більше, ніж у попередньому закладі. Однак побачимо.