Розділ 4

Поліна

- Ви не маєте жодних підстав казати такі жахливі речі! - продовжила я, потроху опановуючи себе. Усе ж таки не можна так розмовляти з дорослою людиною, якою б нестерпною вона не була... - Особисто я вам нічого не зробила! Що поганого в тому, що я кохаю вашого сина?

- Поганого нічого, - Уляна встала з-за столу. - Якщо любити мого Владика, - зробила кілька кроків мені назустріч. Я зусиллям волі втримала себе на місці. - Але ти його не кохаєш, - гарне обличчя власниці ресторану викривила гримаса зневаги. - Такі як ти любити не можуть, - почула я, на мить навіть розгубившись від сказаного.

Щиро кажучи, я абсолютно не зрозуміла, що вона мала на увазі, говорячи такі дивні слова.

- Які ще – такі як я? - вирішила прояснити всю ситуацію. - Бідолашні? Негарні? Або які? Я вас зовсім не розумію, Уляно Альбертівно.

Уля замість відповіді присіла прямо на стільницю та якийсь час мовчала, примружившись, вдивлялася в моє обличчя. Потім похитала головою.

- Добре граєш, - на губах її з'явилася багатозначна усмішка. - Очима ще покліпай. Таке невинне ягнятко, - її обличчя глузливо скривилося. - Яблуко від яблуні, - за мить Уля піднялася зі стільниці, вказавши мені рукою на вихід. - Іди здавай форму.

Мені так хотілося висловити їй усе, що крутилось у моїй голові. Єдине, що мене по-справжньому стримувало, так це те, що Уляна все ж таки була матір'ю мого хлопця. Тільки це й змушувало мене зараз зчепити зуби та повернутись до дверей.

Але в одному я не стрималася. Йдучи, я все ж добряче шваркнула дверима. Не сильно, тиньк не відпав, але сподіваюся, що Уля сіпнулася від несподіванки. Добре, якби вона ще і червивий язик собі відкусила. Так, було б  чудово.

Але перевіряти, чи здійснилось моє побажання я не стала, а вирушила на своє робоче місце. Щоправда, вже колишнє…

- Оштрафувала? - співчутливо запитала Таня.

- Звільнила, - відповіла я і, побачивши, як опускаються куточки губ колеги, сказала. – Дякую, що прикрила. Але тут без шансів. Навіть якби я в лікарню загриміла, вона знайшла б, до чого присікатися.

- Влад? - логіки Тані не бракувало. Дівчина одразу зрозуміла, у чому ховається справжня причина мого звільнення.

Я кивнула. Зняла фартух і беджик, у яких так безтурботно крокувала міськими вулицями, і передала форму адміністратору.

Шкода, звичайно, йти звідси, але що поробиш.

Я вийшла на терасу й підійшла до поруччя. Вдихала прохолодне морське повітря та згадувала, як прийшла сюди вперше. Вже понад два роки я працювала в цьому ресторані. Тут же познайомилася зі своїм Владом.

Глибоко вдихнула, прикриваючи очі. Різко видихнула, відпустила поруччя, розправила плечі та гордою ходою пішла до дверей. Мені залишилося лише забрати свої гроші, а потім...

А потім на мене чекає ще одна складна розмова.

- Полю, я візьму на себе обслуговування цього столика, - прошепотіла Таня. - Лолку туди не підпущу.

- Спасибі, Таню, - усвідомлення, що Владик може приходити сюди без мене (адже мене Уля й на гарматний постріл не підпустить), боляче зашкребло душу. - Спасибі тобі. Ще побачимось, - сумно усміхнулася, розуміючи, що останнє – навряд чи.

Потім отримала в Уляни зароблене і вийшла з ресторану. Ніби й не було цих років, які я самовіддано пожертвувала цьому закладу.

До дідька все це.

Витягла телефон із кишені. Набрати номер ще не встигла – хтось відразу обняв мене за талію.

***

- Сонечко, а ти чого тут? - легкий поцілунок на моїй шиї змусив мене затремтіти.

- Те саме питання, - засміялася я, пригортаюсь до свого хлопця.

- Набридло танцювати під мамину дудку, - пояснив мені Владик. – Просто втік із лікарні. До речі, дякую тітці Валі. У тебе найкраща мама.

«Чого не скажеш про твою», - подумала я сумно. А вголос сказала:

- Я теж уже вільна, - обговорювати на вулиці ситуацію я не збиралася. - Ходімо до мене?

Замість відповіді Влад притягнув мене ближче, легенько поцілував мою скроню і нахилився ближче до вуха.

Я тихо зітхнула, трохи відсторонилася та запитала:

- А де твоя машина?

- На штрафмайданчику, - безтурботно відповів мені блондин, обняв мене за талію та потягнув за собою у бік мого дому.

Розпитувати більше я не збиралася. Все одно скоро наші спільні друзі мені все донесуть. І чомусь мені подумалося, що так витончено Влад міг назвати «примхи» своєї матері, а не спеціальну стоянку для автомобілів. Уля цілком могла забрати синову машину, доки він не наважиться розірвати зі мною стосунки. Моя майбутня свекруха  - справжнісінький диявол.

- Чай будеш чи повечеряємо? - стоячи на кухні, я розправила мокре волосся на своїх плечах.

- Я б поїв, - Влад сів на моє улюблене місце за кухонним столом.

Мене це ніяк не зачепило, адже зазвичай ми з ним ділили цей стілець один на двох: я затишно розташовувалася у нього на колінах. Нехай не завжди зручно, але мені здавалося, що ми назавжди разом. Адже коли справжнє кохання, то ми все повинні робити вдвох.

- Добре, - усміхнулася я і відчинила холодильник. Дістала їжу, розклала по тарілках і поставила їх по черзі в мікрохвильовку.

Поки чекала на сигнал, підійшла до Влада. Мій хлопець обійняв мене, а я притулилася щокою до світловолосої маківки. Я розмірковувала про те, з чого розпочати нашу відверту розмову. Чи варто зробити це під час вечері чи дочекатися слушного моменту?

- Знаєш, мама сьогодні наполягала на тому, щоб я тебе покинув, - тихо промовив Владик, не змінюючи пози.

- А ти? – я завмерла, боячись поворухнутись.

- Що за дурні питання, Полю?! - мій блондин підняв голову й подивився мені у вічі. - Я сказав, що цього не буде. Ти ж не думаєш, що я міг відповісти інакше? – він видивлявся найменші зміни на моєму обличчі.

Я несвідомо проковтнула, чекаючи на його відповідь. Значить, повністю не довіряла… Значить, думала, що він може відповісти інакше.