Розділ 3

Поліна

Перед нашими очима опинився Кирило, одягнений у медичний костюм. Для повного комплекту не вистачало хіба що хірургічної шапочки - тоді ми спостерігали б викапаного інтерна.

- Я чогось не знаю? - першим оговтався чоловік, який усе ще стояв у дверях за моєю спиною. - Ти вирішив змінити професію?

- Типу того, - засміявся Кирило.

Я почервоніла.

Після бійки в ресторані я зовсім забула про те, що хлопець викупався в холодному морі. Волосся він просушив паперовими рушниками, які йому дала Таня, проте одяг був мокрим.

На моє виправдання слід зауважити, що і вітровка, і штани його були з такої тканини, що було незрозуміло, чи вона мокра, чи ні. Іншими словами - по хлопцеві так одразу і не скажеш, що нещодавно він мав морську сольову терапію.

Мені стало дуже соромно. І про що я тільки думала, коли тягла мокру як хлющ людину вулицею?! Про розбите обличчя натепер уже знайомого незнайомця, про мого постраждалого Владика, про майбутню розмову з Уляною, про маму, що перебуває на чергуванні... Про що завгодно, тільки не про це!

Урешті-решт сьогодні було неймовірно тепло як на кінець квітня на півдні, але все ж таки…

Що буде, якщо хлопець захворіє, я думати не хотіла. Я й так за великим рахунком винна, хоча й ненароком, адже саме я наполягала на тому, щоби Кирило пересів за сусідній стіл.

- Все в нормі, і не дивись на мене так! - вихопив з круговерті думок винуватець мого збентеження, звертаючись до свого батька.

Я підняла погляд, який від малодушності відвела від Кирила, і завмерла.

Моя мама, котра стояла поруч із хлопцем, виглядала так, ніби побачила привида. Я мало не кинулася до неї. Що з нею? Їй погано? Повітря бракує? Серце?

- Ро… ма… – видихнула мама і почала повільно сповзати по стінці на підлогу.

- Трясця його матері! - вилаявся Кирило, підбігаючи до моєї мами. Утім, його випередив батько, миттєво підхопивши мою матір на руки і наказавши прочинити вікно.

Я швидко зробила те, що просили, а потім побігла за водою. Цієї миті я шкодувала, що тут не крутиться вітрогонка Олена. Вона б точно могла зарадити. А так тут двоє чужих чоловіків і я, котра кидається у пошуках того, що може допомогти матусі прийти до тями.

Через якийсь час матері покращало. Вона змогла сісти на дивані, куди її дбайливо уклав батько Кирила.

- Пацієнт швидше живий, ніж мертвий, - спробував пожартувати Кирило. Він сновигав  туди-сюди, заклавши руки за спину.

- Замовкни! – ми з його батьком вкотре за цей вечір були солідарні.

Мама ж тільки слабко усміхнулася і не зводила очей з Кирилового батька, який присів навпочіпки біля неї і тримав її за руки.

Ким би він не був, але мені не сподобалася його усмішка у відповідь,. Чомусь усередині боляче смикнуло. Я не пам'ятала, щоб мама так дивилася на мого тата.

- Здається, ви дуже поспішали, - біль у моїй душі перейшов у злі слова, адресовані батькові Кирила.

- Так, - він скочив на ноги. - Пробачте мені. Я справді поспішаю. Кире, за мною, - показав синові рукою у бік дверей. Потім глянув на мою маму і тихо промовив. - Валю, я подзвоню.

***

Чоловіки вийшли за двері ординаторської, а я повернулася до головної дійової особи останніх подій.

- Мамо?! – інтонацією висловила своє запитання, що одночасно було і претензією. - Чому якийсь незнайомий дядько так дивиться на тебе? І найголовніше – чому ти так дивишся на нього? - уперла руки в боки, не зводячи з матері погляду.

Мама важко зітхнула, на якийсь час запанувала ніякова мовчанка, а потім матуся підняла на мене очі:

- Просто… просто… – сказала вона і знову замовкла. Чи добирала слова, чи не знала, що саме відповісти.

Мені ж хотілося злитися, кричати і тупотіти ногами. У душі нуртували якісь незрозумілі й необґрунтовані ревнощі, хоча цього екземпляра, чий син ходив лікарнею одягнений як клоун, я бачила вперше і, сподіваюся, востаннє в житті.

- Полю, - примирливо й тихо промовила мама, - просто я думала, що цієї людини вже немає на світі, - вона судомливо схлипнула. - А тут…

- Це не пояснює тієї ніжності, яку я бачила у твоїх очах, - різко видихнула я, відвернулась від неї та підійшла до вікна. Уп'ялася в темряву за вікном і думала, що, можливо, я вже не впевнена, чи ще хочу почути чесну відповідь.

Мама хотіла відповісти - я це почула по її переривчастому зітханню, але не встигла. Двері розчахнулися, впускаючи потерпілого “інтерна”, якого я чомусь упізнала навіть спиною.

- Усе гаразд? – запитав Кирило.

Мама озвалася. Я продовжувала стояти, як і стояла. Ось тільки злість у моїй душі відносно до цього хлопця подвоїлася, якщо не потроїлася. Спочатку він уліз у моє життя, претендуючи на столик у ресторані, на який не мав жодного права претендувати, а тепер його батько зазіхає на збентежену чарівну усмішку моєї мами!

- Мамо, я – на роботу, – демонстративно ігноруючи хлопця, звернулась лише до своєї матері. - Дякую тобі за турботу. Думаю, тут уже без тебе впораються, - скривилася на останньому слові, не уточнюючи, хто саме впорається без лікарської допомоги мами.

- Так, Валентино Миколаївно, я теж піду, мабуть, - обізвався Кирило. - Дякую за допомогу. Я завтра вам костюм передам. Саме собою, після прання.

- Стривай, Кирило, - сказала мама. - Я тобі зараз напишу, що з носом робити. А ще забери свої речі. Он там у нас пакети є, візьми один, покладеш туди.

Далі я вже не слухала. Швидко причинила двері і поквапом пішла в напрямку сходів. Про Уляну, з якою ще тільки мала зустрітися, я не думала. А всіляко намагалася розвіяти роздратування, що свербіло всередині.

Стрімко спустилася сходами, взялася за ручку дверей, що вели до широкого коридору першого поверху, і завмерла, почувши згори гучне «Поліно, зачекай!».

Сердито глянула нагору і продовжила рух.

Що цьому від мене треба?