Розділ 2

Поліна

- Ну ось це було варте того?!! – презирливо процідила я крізь зуби, адресуючи всю свою ненависть цьому гидкому чужинцеві, який добряче налупцював мого Владика, прикрасивши його гарне обличчя синцями та ґулями.

На мою втіху, пика чужинця теж зазнала змін: писана картина, себто мій красунчик, також не залишився у боргу і, схоже, пошкодив ніс цьому аматорові «підкатів».

Обидва стояли змокрілі як хлющі. Супротивники щойно вилізли з води (не без допомоги охоронців) і тепер знову метали іскри та стискали кулаки.

- Вла-а-адику! – гучний вереск на секунду оглушив усіх нас. Нечисленні відвідувачі, які мали нагоду спостерігати цю огидну виставу здаля, також із жахом затулили вуха.

Я їх чудово розуміла. Уляна іноді дійсно могла налякати будь-кого.

Вкрите синцями й саднами обличчя Влада скривилось від досади. Він явно не хотів зараз мати вигляд мамія. Незнайомець невизначено хмикнув, час від часу торкаючись понівеченого перенісся.

- Негайно переодягтися і в лікарню! - власниця ресторану схопила синочка й потягла кудись, наостанок зашипівши мені через плече. – А з тобою ми згодом поговоримо!

За цими звуками, в яких бриніла відкрита ненависть, я зрозуміла, що, здається, щойно втратила роботу. Могла б сказати про це з двохсотвідсотковою впевненістю.

- Красно дякую! - уїдливо сказала чужинцеві, намагаючись приховати розпач і розчарування. Через незнайомця, який не погодився пересісти на інший столик, я втратила прихильність Уляни, практично втратила роботу, та ще й обличчя мого хлопця було добряче натовчене.

- Не дякуй, - пролунав глузливий голос, який змусив мене розплющити очі. Усередині я кипіла від злості, що, втім, одразу ж випарувалася, як тільки я побачила обличчя незнайомця. З пошкодженого носа рясно капала червона юшка.

Я голосно видихнула. Яка б я не була сердита на чужака, все ж людяність у мене була. Тільки здається, що самого лише співчуття замало. Що робити, я зовсім не уявляла. Була б тут моя мама, вона б змогла допомогти, а я…

- Ходімо, - покликала я незнайомця, проклинаючи подумки.

- Доб'єш? - їдка іронія в його словах мене зовсім не зачепила.

- Із задоволенням. Але трохи згодом, - відрізала і повторила. - Ходімо. За квартал звідси є лікарня, в якій працює моя мама. Вона тебе огляне, - кивнула на його ніс.

- Так швидко, - хмикнув хлопець, але одразу скривився від болю, - а вже з батьками знайомиш.

- Обійдешся, - я грубо перервала його недолугі жарти. - Ворушись. Мені потрібно буде повернутися в кафе раніше за Улю.

На щастя, він заткнувся і більше не намагався заговорити до мене. Просто вирушив слідом за мною.

Дивний якийсь. Довірливий. А раптом я справді намірялась за свого хлопця помститися?

***

Підсвічена ліхтарями вулиця була малолюдною – давалася взнаки прохолодна весняна погода. Влітку тут зазвичай не проштовхнутися: надто багато тих, хто полюбляє прогулянки.

Тому на наше обопільне щастя тих, хто міг би з цікавістю витріщатися на хлопця, який тримається за роз'юшений ніс, було небагато.

Я простягла незнайомцеві упаковку паперових хустинок, які мені Таня тицьнула до рук в останню секунду. З колегою мені пощастило, ми з нею завжди могли порозумітися. Тож і сьогодні вона мене підтримала.

Якщо Уляна повернеться раніше за мене, Таня мене прикриє. В принципі, я зробила б для неї те саме.

Дивлячись на задерикуватого чужинця, який мав жалюгідний вигляд і прикладав до носа нову й нову хустинку, я чомусь згадала бабусю. Колись вона не випускала мене погуляти без маленької вишитої хусточки в кишені. На душі раптом стало так тепло!

Мильну бульбашку спогадів зруйнував дзвінок хлопцевого телефону. 

- Так, - хлопець притулив мобільний до вуха.

Йому відповіли, гучність була такою, що навіть я почула чоловіка, який говорив зараз. Може, незнайомець ще й оглухнув після бійки з Владиком?

- Ти де? Я прийшов, а тебе тут нема. Ми ж у «Перлині» домовлялися? Чи я помилився? - запитував співрозмовник.

- Ти спізнився на виставу, - усміхнувся незнайомець.

- Що? – через невелику паузу перепитав його співбесідник. Мабуть, намагався зрозуміти, про що йдеться.

Я жестом показала незнайомцю на ворота лікарні, він зрозумів і пішов за мною, кинувши співрозмовнику:

– Проїхали. Я запізнююсь. Почекай будь ласка. Думаю, що надовго не затримаюсь.

- Мені необхідно передати тобі ключі від номера, терміново, - відповіли йому. - Я їду. – незнайомець хмикнув, і ми зайшли в будівлю лікарні, я махнула хлопцеві, щоб рухався за мною. - Де ти? Я зараз приїду.

- Кхм… - мабуть, мій супутник намагався знайти якусь прийнятну відмовку, але не встиг.

- Говори швидше, у мене мало часу, - поквапили його.

- У лікарні, - гарне обличчя незнайомця трохи скривилося.

- Що??? - емоції вирвалися з телефону, затихаючи в лікарняних коридорах. - Що ти робиш у лікарні, Кирило? – рознервувався чоловік по той бік. 

А я нарешті дізналася, як звати незнайомця.

- Та розслабся, тату. Нічого такого. Просто подряпина, - пояснив, вочевидь батькові, мій поранений підопічний. А я тимчасом прочинила двері, що вели на сходи, і показала, що нам треба піднятися на другий поверх. - Усе…

– Адресу скажи, – обірвав його чоловік.

Кирило підніс до носа останню паперову хустку, викинувши всі решта до смітничка, що стояв біля стіни.

- Лікарня за квартал від тієї забігайлівки, де ми мали зустрітися, - сказав він неохоче.

Я зневажливо пирхнула. Почувши, як Кирило каже про моє, можливо, колишнє місце роботи, мене охопила злість.

Чого ж він так у столик учепився, якщо наш заклад для нього забігайлівка?

***

Так і хотілося зараз послати цього хлопця туди, звідкіля він узявся. А можна і кудись трохи далі.

Але ми вже стояли біля ординаторської, тож відступати не було куди.