Розділ 1

Поліна

- Полю, ти мене чуєш? - запитала мама.

- Угу, - кивнула, підмальовуючи губи біля дзеркала. Насправді я пропустила все, що вона мені говорила.

Найімовірніше, знову давала вказівку, що саме розігріти на вечерю, а що - залишити на ранок.

Мама дуже переживала, що через її нічні чергування в лікарні я можу померти від голоду.

Цього, правда, жодного разу не трапилося, але вона все одно піклувалася про мене з хірургічно-маніакальною наполегливістю.

Я обсмикнула шкіряну куртку і трохи закоротку спідницю.

- Усе, мамусю, я побігла, - обняла її та вдала, що цілую. До щоки не торкалася, побоюючись залишити яскраво-червоний відбиток.

- Ти ж недовго? - запитала вона, зачиняючи двері.

- Як зазвичай, - кинула я, збігаючи сходами, і відразу ж потрапила в обійми свого милого блондина.

Помада в ту ж мить була розмазана, але це було неважливо, зрештою, саме для нього я і чепурилася.

- Поїхали? - запитав мене Владик.

Я кивнула, застрибуючи в салон автівки, двері якої були дбайливо прочинені. Усередині я повернула дзеркальце до себе, щоб підмалюватися знову.

- Сьогодні до тебе чи до мене? – поцікавився коханий, хвацько стартуючи з місця.

- Ще дожити треба, - зітхнула.

Я нахнюпилася, передчуваючи «веселий» вечір.

- Доживеш, - усміхнувся хлопець.

- Сподіваюся, - хмикнула та розправила зморшки на спідниці. Владик зацікавлено розглядав мої ноги. - Ти в «Перлині» будеш увесь час? - запитала, повернувшись до нього.

- Кілька годин. Потім у справах зганяю і повернуся по тебе, - відповів хлопець, паркуючись біля ресторану, в якому я працювала офіціанткою.

- Добре, - кинула, вибираючись з машини. Я вже дико спізнювалася. Як, утім, завжди. - До зустрічі, - усміхнулася йому і надіслала здаля повітряний поцілунок.

Владик скуйовдив своє світле волосся і підморгнув.

За п'ять хвилин, яких мені вистачить, щоб начепити чорний строгий фартух, котрий заледве сягає країв моєї спідниці, він увійде на літню терасу і сяде за найдальший столик.

Звідтіля відкривається чудовий краєвид на поцяцьковане зірками небо, яке десь далеко поєднується з морською набережною. Саме там Владик зі своїми друзями і гає вечірній час, поки я тут працюю.

- Усе нормально? - запитала в Тані, хапаючи блокнот і ручку.

- Так, поки не набито, - кивнула напарниця і пропустила мене до виходу на терасу.

Я пригладила трохи розпатлане волосся і, відсунувши тюлеву фіранку, яка слугувала нам дверима, вискочила на майданчик.

Очі звично метнулися до «нашого» столика і завмерли на півдорозі, зустрівшись з карими очима незнайомця, який сидів у найдальшому закутку.

***

У першу секунду я здивувалася. Не розуміла, як цей чужинець міг сісти туди, куди в принципі ніхто сідати не ризикує.

Місцеві чудово знали, чий саме цей столик, а для випадкових нечисленних туристів, оскільки не сезон, стояла табличка, на якій чорним по білому було написано – «ЗАРЕЗЕРВОВАНО».

Він не вміє читати?

Я начепила на обличчя усмішку, водночас ігноруючи інших відвідувачів, попрямувала до чужинця. Мені потрібно було встигнути до того, поки Уляна, власниця ресторану, не вийде «подихати повітрям» на терасу (так гарно вона називала свої інспекції співробітників). Якщо Уля побачить, що столик улюбленого сина займає чужинець, вона позбавить мене обіцяної премії.

Ресторан рестораном, а свого Владика вона дуже любила.

- Добрий вечір! - сліпуче всміхнулася. - Вибачте, цей столик зайнятий, - я тицьнула пальцем у перевернуту табличку, що лежала на гладкій поверхні.

– Де? – здивовано підняв брови незнайомець і трохи обернувся, зачепивши рукою табличку. Вона злетіла просто в море, хвилі якого бились у палі нашої тераси. - Упс, - очі його сміялися. – Здається, я такий незграбний.

- Здається, - процідила я крізь зуби і додала трохи голосніше. – Пересядьте, будь ласка. У нас багато вільних місць, – я обвела рукою напівпорожню терасу. – Цей столик зайнятий постійними гостями.

- Дивно, - правив своє незнайомець. - Я нікого не бачив. - сказав і звів на мене очі, мабуть, чекаючи на мою реакцію.

- Шановний, - солодким голосом промовила я, натомість мало не закипаючи, - прийміть наші щирі вибачення за незручності, але ми просимо вас пересісти за сусідній стіл. За це ви матимете каву від закладу.

Хлопець зробив якийсь рух, я вже подумала, що в ньому пробудилася совість, котра примусить його підняти дупу й перемістити її на декілька метрів ліворуч, але на мене чекало розчарування.

Незнайомець відкинувся на спинку стільця і примружився.

Треба сказати, що моє терпіння на цю хвилину вичерпувалося. Підбори нетерпляче вистукували мелодію - я прямо шкірою відчувала неминуче наближення Уляни. Але наступної миті мій підбор завис над дощаною поверхнею, втративши ритм, - нахабний погляд втупився спочатку у моє взуття, згодом трохи затримався на спідниці і майнув далі - поки не досяг моїх надутих губ.

- Будь ласка? Просите? - іронічно запитав хлопець і підняв, чомусь, одну брову.

Відповісти на це нахабство я не встигла, відчувши на своїй талії знайомі обійми.

- Якісь проблеми, мала? – пролунав біля моєї щоки голос Владика.

***

- Ні, сонечко. Усе гаразд. Він уже пересідає, - усміхнулася я своєму хлопцеві, сподіваючись, що незнайомець таки схаменеться і буде розсудливим.

- Я сам вирішую, що мені робити, - насмішкувато промовив чужинець, недбало розкинувшись на стільці. Він усім своїм виглядом демонстрував, що, на жаль, еволюція на ньому заощадила, не наділивши його здатністю бодай хоч якось мислити.

Я стримала зітхання. Ну що за твердоголовий віслюк?

Щиро кажучи, я розгубилася. Не розуміла, як мені треба вчинити зараз – що взагалі роблять у таких випадках люди? Викликавши охоронців, я гарантовано побачу Уляну, яка миттю прискаче за ними. І ось тоді вже точно не уникнути в’їдливих зауважень, які призведуть до втрати обіцяної премії, котру я вже розпланувала.