10 Аліса

У мене тремтять руки. при мені ніколи не бились люди. А тим більше з-за мене. Уявляю на мить як би себе повів Тім - і розумію, точно не так як Богдан. А з ТІмом у нас же типу кохання було. А з Богданом - ворожнеча.
Я все складно і заплутано.
Пю воду біля барної стійки.
Хотіла спинити Богдану кров - але до нього кинулась Олександра. Ну і нехай. Я взагалі вигляду крові терпіти не можу.
Спостерігаю за зведеним братом. Він зараз дуже небезпечний - тестостерон так і пре. І у мене слабнуть ноги. Напевно від хвилювання за нього. А не тому, що я хочу зараз о нього в обійми.
Там затишно, і безпечно. Я в тата. І це мене дуже лякає. Те, що я можу прив'язатись до Боді. А він - негідник, якого треба ще пошукати.
- Збирайся, - каже хлопець. - Відвезу тебе додому.
- Мій робочий день чи то пак ніч ще не скінчились, - сама не знаю чому я сперечаюсь.
Найбільше що мені хочеться це опинитись якомога далі від цього злачного місця, де всіляке бидло розпускає руки.
- Давай зараз, бо потім приїде поліція, і у мене не буде часу тебе везти.
- Значить потім, - відповідаю, і помічаю що у Богдана збити руки. - Ходімо зараз, тобі треба допомога.
- Мені? - він дивується.
- Так. Я на кухні бачила аптечку, треба обробити твої руки…
Мене тягне за язика власна дурість. А Богдан дивиться на кісточки на руках так ніби вперше їх побачив. Зітхає.
- Ходімо, - погоджується.
Я поспішаю, відчуваючи себе набагато впевненіше.
Все ж бо придумала собі якусь справу.
Ми заходимо в кабінетик, і я біжу по аптечку.
- Алиса! Ти де пропала? - кричить мені в спину Мустафа. - Ти що хочеш…
Не слухаю, що він там знову собі придумав.
Богдан сидить в кабінеті на своєму кріслі. Я кладу аптечку прямо поверх паперів, дістаю вату і перекис водню.
- Може пекти, - кажу я. Насправді не пам'ятаю, чи пече перекис. Але про всяк випадок попереджаю хлопця, щоб приготувався. Торкаюсь ваткою зідраної шкіри. Богдан шипить.
Я перехоплюю його руку й автоматично починаю дмухати на ранку.
Потім переводжу погляд на його обличчя, і застигаю з витягнутими губами. Його свинцеві сірі очі темні, немов налиті дощем хмари. В грудях стає тісно, мені не вистачає кисню. Я чую як шумить кров у вухах, як розпускається з лоскотом чарівна квітка між ребер. Богдан перехоплює мої пальці і тягне мене до себе. Я падаю йому на коліна, опиняюсь в кільці його рук. І не маю жодного бажання сперечатись. Біля нього гаряче - мене обпікає його тіло. Але мені байдуже. Хочу, щоб ця мить не закінчилась.
Богдан все так само мовчки стискає мою сідницю. Вона виявляється ідеально лягає в його велику долоню. Інша рука перехоплює моє підборіддя, задирає голову, змушуючи дивитись йому знову в очі.
Наші губи в кількох міліметрах одне від одного. І хлопець рішуче долає цю відстань.
Ми цілувались вже. Але не так. Його губи вимогливі, захоплюють мене зненацька, і змушують тонути у вирі нових відчуттів. Ніби в розтоплене золото кинули, воно забивається в очі, сліпить. Барабанами калатає серце. А м'які губи Богдана, уявити не могла настільки вони ніжні, мнуть мої й мені не хочеться, щоб це припинялось.
Напевно це відчуття дива, що прокочується у мене від маківки по хребту до п'ят, було найкращим що ставалось зі мною в Кирилівці за увесь час.
Я б так і сиділа в Богдана на колінах усю ніч, розплавлена до стану густого сиропу цими поцілунками.
Але у двері вимогливо стукають.
Від Богдана навтьоки я кидаюсь як обпечена. Правда далеко в кімнатці було не втекти. Я зачіпаю аптечку, розливаю на папери перекис, починаю квапливо їх трусити в різні боки під очманілим поглядом Богдана. В цю мить в кабінет і заходить високий лисуватий чоловік.
- Де потерпілі? - озираючись питає він, і навіть під стіл зазирає.
- Ну ми потерпілі, - відповідає Бодя.
- Не смішно, - чоловік морщить лоба. - Щоб ти потерпав трьох шмаркачів недостатньо.
- То вони втекли? - уточнює Богдан.
- Втекли, - зітхає чоловік. Кладе на стіл чорну шкіряну теку, і знову зачіпає злощасну пляшечку з перекисом водню. Флегматично змахує її на підлогу, обтрушує теку. - Ну якщо потерплих немає, то і справи немає. Піду я.
Бодя тисне йому руку і він йде. Я стою шокована.
- І ти так легко даси тим покидькам уникнути відповідальності?

Богдан прикриває рукою ніс.
- А що ти пропонуєш? - питає у мене, задумливо ковзаючи поглядом по моїй фігурі. Від чого я починаю червоніти, пригадуючи що ще хвилину тому я з ним цілувалась. От же ж халепа! Треба було ляпасу йому дати, щоб не розпускав свої плямкала! Богдан же продовжує: - Не сьогодні - завтра вони поїдуть з села. Навіщо створювати собі проблеми і їм? Отримали в пику та й розбіглись.
- Але ж вони приставали до мене.
- Не нагадуй! - бачу як його руки стискаються в кулаки. - Не варто крутити дупою перед відвідувачами.
- Тобто хочеш сказати що я ще і винна? - ну чого я ще чекала від зведеного брата? Авжеж перекрутить все щоб зробити мене крайньою.
- І ти теж.
- Ну прекрасно!
- А хто бігає в коротких шортах? - Богдан піднімається з свого місця.
- Тобто в зґвалтуванні винна завжди жертва? - чогось його слова мене не просто обурюють, а приводять в лють. Я таке пережила, поки мене тримали за руку! Здається навіть синці залишились на руці, а Бодя тепер звинувачує мене.
- Не завжди, а коли провокує!
- Сексист! Шовініст! - плююсь я всіма відомими словами, які тільки десь читала в феміністичних постах. На жаль словниковий запас у мене не надто багатий. Тому я просто намагаюсь спопелити брата поглядом.
- Поїхали додому, - зрозумівши що у мене закінчились слова каже Богдан.
Я киваю. Запертись у своїй кімнаті - гарна ідея. Але потім я розумію, що ми будемо в будинку з Богданом вдвох. І мені стає якось млосно.
Богдан робить крок до мене. І у мене раптом голосно бурчить в животі.
- Ти взагалі їла сьогодні? - питає він, поки я червонію від сорому.
Мотаю головою. Не встигла. Без сніданку мене залишила його баба, без обіду - він сам. Вечеряти не дав Мустафа.
- Алісо, ти працюєш на кухні! Як ти умудрилась залишитись негодованою?
- Напевно була так зайнята ти, щоб крутити задом перед різними негідниками, що не до їжі було, - огризаюсь я.
Богдан Бере мене за руку і тягне до кухні.
- Богдане, це неприпустимо! - кидається до нього Мустафа. - Це катастрофа! У мене немає чистих тарілок! І чим займається наша посудомийниця? У мене…
- Аліса хоче їсти, - відмахується від шеф-кухаря мій зведений брат. - Що тут у вас? - він тягнеться до полиці з готовими замовленнями, і бере першу ліпшу тарілку.
- Ти що собі дозволяєш?! - обурюється Мустафа. - Ти мене знищуєш! Це…
- Аліса цілий день голодна, - спокійно відповідає Бодя. - А тобі знову накидати на тарілку картоплі й риби то дві хвилини.
- Отже, це правда! - тикає коричневим пальцем в наш бік турок. - Ви зустрічаєтесь! Ну знаєш, було всяке, але щоб ти так поводився з персоналом через якусь дівку… це…
Богдан починає реготати, а кухар продовжує обурюватись:
- Я завтра зателефоную твоїм батькам і розповім до чого ти довів кафе! Мене ледве не до інфаркту, а кафе до краху!
- Розкажи, - стираючи сльози з кутиків очей продовжує знущатись Богдан. - Не забудь сказати, що з понеділка Аліса буде заступником адміністратора.
- Нечувано! - Мустафа хапається за серце. - Ти чим думаєш? Та Максим тебе витурить в заший за такі витівки!
- Закладемось - що ні? - Богдан тягне мене до найближчого столу. Зсовує звідти якісь тарілки і ложки: - Їж! Не випробовуй мого терпіння.
Авжеж під крики Мустафи й осудливі погляди решти мені шматок в горло не лізе. Думаю, що Бодя умисно та робить, щоб ніхто не сказав, що він не дбає про мене, але і щоб я себе при цьому відчувала максимально незручно. Чого ще чекати від такого придурка?
- Ну чого встали? - це вже шеф повертається до своїх підлеглих. - Хтось хоче, щоб у мене жовчний міхур луснув від злості? А я злий! Хутко готуйте порцію замість тої, що наш Богдан спаскудив!
Всі показово втрачають до нас з Богданом інтерес.
Я берусь за виделку і без всякого апетиту їм картоплю. Але голодна я настільки, що в результаті змітаю з тарілки все. І картоплю, і овочі гриль, і шматок тріски в хрусткому клярі.
Тільки після того, як я завершую вечерю Мустафа знову звертає на нас з Богданом увагу.
- Мені все одно що між вами, і яку посаду ти цій дівчині обіцяв, - заступає вихід з кухні шеф, витираючи чистим рушником піт з чола. - Але брудний посуд треба перемити!
Я кидаю погляд на своє робоче місце. Там і справді гора всього. Хочеться стрімголов втекти з кухні. Але щось тримає.
- Богдане, - я дивлюсь на те як не терпиться моєму братику спекатись мене. - Ти напевно займись своїми справами, а я своїми. Моя робоча зміна ще не скінчилась.
- Ну хоч в когось тут є совість! - радіє Мустафа.
- Алісо, до чого ця бравада? - дивується брат. - Я дозволяю тобі не мити посуд.
- А я твого дозволу не питаю! - сама не розумію, чому я кайфую від того, що чиню йому на перекір. Але тим що роблю по своєму я ніби відстоюю саму себе.
Тож іду стаю до мийки.
Богдан вчиняє геть неочікувано. Він стає поруч.
Мустафа щось бурчить про закоханих бовдурів. Я червонію. Звісно Бодя не тому взявся мені допомогти. Напевно і справді злякався, що шеф-кухар зателефонує моєму вітчиму і розповість про всі витівки. От і намагається Бодя виправити власну недбалість. Щоб виставити себе в кращому світлі. Але ж я знаю який він негідник насправді!