8 Аліса

Менше всього на світі я потребую жалості чи співчуття від зведеного брата. Він взагалі наче знущається над мною. Привіз на свою дурнувату туристичну базу. Все тут таке убоге, але видно що Бодя пишається цим усім.
Та начхати. Моя мама могла жити ще багатіше, якби залишилась з татом. Але вона вибрала синицю, а не журавля. І чужу дитину.
А Богдан взагалі не розуміє чому я дотепер ображаюсь за це.
Тож вкусила я брата з превеликим задоволенням. Нехай знає як розпускати свої граблі! Обіймати він мене надумав, бачте. До адвоката свого вести. Все це гра і обман.
Він дивиться на мене своїм штормовим поглядом. Відчуваю як напружується все тіло від цього. Звісно, тому що адреналін, а не те щось інше.
- Око за око, - низьким голосом каже Бодя. І у мене виступають мурахи на шкірі від його інтонацій. Тікати! Але ноги спочатку наче вростають в землю. Я хочу відчути його губи на собі. Дуниці які! Біжи, Алісо!
І я тікаю від нього. Біжу у колючому піску, який насправді й не пісок зовсім, а дрібне крошево з мушлі. Ноги грузнуть. Тож я забігаю по коліно у воду щоб бігти швидше, але не враховую супротив води..
Там мене і настигає Богдан. Я готуюсь прийняти бій. Але цей бичок так розігнався. що ми обоє втрачаємо рівновагу і я падаю у воду. Бодя зверху. Не глибоко, але досить щоб я заверещала і наковталась води.
- Ти в порядку? - Богдан витягує мене за руку з води. Весь грайливий настрій як рукою зняло.
- НІ! - хриплю я. Мацаю кишеню, і знову кидаюсь у воду. Мій телефон у хвилях.
Від несправедливості навертаються сльози.
- Та висохне він, - запевняє Богдан.
- Угу, - я киваю, навіть не намагаючись ввімкнути гаджет.
А по щоках самі собою котяться сльози. Скільки ще неприємностей буде?
- Тобі не холодно?
- Та облиш ти вже мене! - хочеться бути грізною, але виходить жалюгідно. Сама мокра, в носі й горлі пече, ще і телефон зіпсувала.
- Припини істерику, - наказує роздратовано Богдан.
- Іди до біса!
- Он як? До біса? - він сердиться. - А і піду! А ти залишайся тут така розумна.
- Дуже налякав! - я знову схлипую. І очам не вірю. Богдан розвертається і йде геть. Тільки й кліпаю мокрими віями спостерігаючи як він віддаляється.
Перший порив - бігти слідом за ним. Але я горда. Нікуди він не подінеться. Ну справді ж не покине він мене тут. Зараз іде до автомобіля і там зачекає…
Дивлюсь як Бодя скидає футболку, розмахуючи нею над головою. Красива спина, яка перетікає в пружні сідниці. Від цього невимушеного стриптизу мої сльози висихають.
Я з впертості не біжу за ним, а стою на березі. Хай іде куди хоче.
Тільки коли постать брата ховається за рогом я теж зриваю з себе футболку і викручую її від води. Потім натягую її знову.
Вагаюсь. Але не знаходжу іншого виходу як йти з пляжу до автомобіля.
Чалапаю повільно, наче до ніг прив'язали гирі. Бачити Богдана не хочеться.
Виходжу до воріт. Вони заперті на замок. От негідник! Смикаю решітку, але вона не піддається. І головне - на узбіччі вже немає спортивної автівки. Повірити не можу - він справді поїхав!
Багато часу у мене йде на те, щоб знайти як перелізти огорожу. Вона зроблена на совість - щоб не залізли випадкові злодії. Мені доводиться притягнути якусь порожню бочку з під бетону, щоб якось та перебратись на дорогу.
Попутно лаю Богдана всіма відомими мені матюками.
Напрямок до селища я ніби пам'ятаю. І їхали ми зовсім не довго. Дійду.
Сонце пече, дихати майже нічим - з одного боку смердючий лиман, в якому і справді вимазуються грязюкою туристи. З іншого безконечні туристичні бази.
Скоро мені починає докучати спрага.Я не витримую і знову починаю плакати. Здається ніколи житті так багато не ридала як за сьогодні. Був би ввімкнений телефон то хоч би Марку подзвонила.
Крізь сльози бачу знайомі обриси червоного авто. Богдан гальмує на узбіччі. А я квапливо витираю сльози.
- Ти на роботу спізнюєшся, - каже він.
Я ігнорую брата і продовжую йти по узбіччю. Він розвертається і їде за мною слідом.
- Я погарячкував, - каже. - Сідай.
- Сама дійду.
- У мене є це, - він демонструє пляшку мінералки. Важко ковтаю слину, і заганяю свою гордість далеко в нутрощі. Пити хочеться неймовірно.
- Дай! - я тягну руку до пляшки.
- Сідай в машину, - усміхається Богдан. Він так і не вдягнувся.
У мене починають палати щоки від вигляду рельєфних грудей і плечей. Я вагаюсь ще мить. А потім підходжу до автомобіля.
- Ненавиджу тебе, - цідю крізь зуби й сідаю в салон.
П'ю, важко ковтаючи холодну вологу. Від цього навіть в голові прояснюється. Богдан тим часом тисне на газ. І ми зриваємось вперед на шаленій швидкості. Їдемо так, наче за нами чорти гоняться.

Брат зупиняється не біля кафе, а недалеко від пам'ятника русалці.
- Ходімо, - каже мені, натягуючи все ще вогку футболку.
- Куди? - опираюсь я. Мені виходити поруч з ним нікуди не хочеться.
- До адвоката.
Я проковтую протести, і виходжу з автівки. Заради батька треба потерпіти. Можливо хвалений Богданом адвокат порадить щось дієве.
Адвокатський офіс зустрічає прохолодою. Ми проходимо в кабінет до не дуже то і зайнятого чоловіка, який за віком не надто старший мого зведеного брата. Мене це відразу бентежить. Кабінет багатий з картинами на стінах, грамотами в рамочках і якимись колективними фотографіями. Та це ще ні про що не каже.
Але я себе зупиняю від скепсису. Толку від того що батька захищав немолодий і з виду дуже солідний дядько? Він же все одно нічого толкового не зробив. Тим більше, що Богдан утримується від панібратства, і з усією повагою звертається до адвоката на “ви” і на ім'я батькові.
Я коротко обмальовую нашу проблему.
Хлопець, назвати його чоловіком, у мене язик не повертається, певний час мовчить, обмірковуючи почуте.
- Мені треба документи по справі, - нарешті вирішує він. - Підпишімо угоду, щоб я міг діяти від вашого імені.
Щось підписувати мені не надто хочеться. Але я погоджуюсь.
Нарешті владнавши всі формальності, я отримую пораду:
- Якщо ви впевнені, що вашого батька підставили, раджу пошукати хто.
- Думаєте, я спроможна це зробити?
- А кому вигідно?
- Я не знаю, - я знизую плечима. Мій телефон не вмикається і я навіть дати номер телефону попереднього адвоката не можу. - Якби я знала кому вигідно, я б вже сама в усьому розібралась.
- З ким спілкувався ваш батько?
- Не знаю! Навіть той факт що він сильно товаришував зі своєю помічницею я дізналась в той день, коли вона повідомила, що квартира записана на неї…
- Тобто? - підбирається в кріслі Богдан. - Ану поясни.
Я зло зиркаю на нього. Мене взагалі бісить той факт, що він сидить і слухає про всі мої неприємності. А тут ще і та неприємна обставина, що мені немає де жити.
- Що пояснювати? Тато переписав на свою помічницю квартиру, щоб її не забрали…
- І вас це не насторожило? - поблажливо усміхається адвокат.
- Тобто ви вважаєте, що вона в усьому винна? - видихаю здивовано я.
- Все може бути.
- її треба вивести на чисту воду! - впевнено заявляє Богдан.
- Яким чином? - дивуюсь я. - Я в Кирилівці, а вона в Харкові! Чи ви мені пропонуєте без грошей повернутись додому? Так мені там жити на вокзалі і їсти пацюків в підвалах?
- У тебе що немає друзів? - з певною перевагою в голосі питає Бодя. От тільки таких питань мені не вистачало.
- Не твоя справа!
- Так я і думав! - він усміхається. А мені хочеться дати йому ляпаса за цю зверхність. Аж долоні чухаються. І головне як йому так вдається - сидить в сирій футболці і шортах в кріслі, а вигляд має як крутий політик на пресконференції. Всі недоліки якось губляться за його самовпевненим виглядом.
- Не сваріться, - втручається адвокат. - Я спробую взяти необхідні документи щодо арешту. А ви поки подумайте, хто ще міг би бути причетний.
З цим ми й виходимо з адвокатського офісу.
- А на роботу ти таки спізнилась, - злорадно заявляє Богдан. Схоже тим, що він відвіз мене до юриста, він вважає, реабілітував себе за свій вчинок. В те що у мене долоні обдерті об колючий дріт на паркані то його не переймає.
- Покараєш, містер біг бос? - зло відповідаю я.
- Ні, нехай цим займеться Мустафа.
- Але ти сам мене затримав!
- Для нього це не виправдання, - розводить руками Бодя. - Там напевно гора брудного посуду.
- Ну ти і козел! - так і хочеться запитати за що він мене та ненавидить. Але я мовчу. Вперто. І так ясно за що. Бо я зазіхаю на сімейний спокій його батьків, і він просто мріє мене спекатись.
Ми їдемо до кафе. “Вербиченька” зустрічає звичним шумом. Від запаху їжі аж в голові паморочиться. Від пристойного сніданку мене сьогодні позбавила противна Богданова бабця. Обід я пропустила поки лазила парканами.
Жалість до себе точить мої нутрощі. Ну і голод звісно.
Але поїсти мені ніхто не дає. Посуду назбиралось вдвічі більше ніж вчора. Тож з порогу я хапаюсь за рукавички і починаю сортувати об'їдки, мити тарілки, запихати їх до посудомийної машини. В шеф-кухаря геть поганий настрій. Він грозиться інфарктами, інсультами і розривами апендикса на кожну затримку і промах. Тож я літаю як навіжена по кухні й залу, прибираючи і миючи.
- Куди поспішаєш, попелюшко? - не відразу усвідомлюю, що мене хтось плеснув по попі. Я спотикаюсь, ледве не випускаючи ганчірку з рук, якою терла порожній столик.
Обертаюсь до нахаби, що посмів простягнути руки до мого “бамперу”. Їх виявляється цілий гурт молодиків.
Принеси нам коньяк, і посиди з нами, - каже один з них.
- Я не офіціант.
- А ми не питаємо, офіціантка ти чи ні. Обслуговуй!
Бачу, що хлопці вже добряче на підпитку. На столі кілька порожніх келихів, недопита пляшка горілки. Вдягнуті вони в одні шорти, виблискують засмаглими торсами різного ступеню волохатості.
Я відступаю від них.
- Ану стояти! - той що розмовляв зі мною стрімко кидається вперед і хапає мене за зап'ясток. - Я хіба тебе відпустив, Попелюшко?
- То відпусти! - відповідаю голосно я. І озираюсь навколо в пошуках допомоги. Де ж та самовпевнена Олександра? Чому барменша удає, що не помічає близький конфлікт? Чи це у них тут так заведено? Обслуговування всіх примх і забаганок?
- А у вас тут приватні танці можна замовити? Я б подивися як ти трясеш дупою, - каже ще один.
- Іди на хрін, Коля, - осікає той, що граючись тримає мене за руку. - Я перший на дівку око поклав. І я хочу, щоб все було красиво, посидимо вип'ємо..
- Не буде вона з тобою сидіти, - чую злий обурений голос. І відразу відчуваю полегшення. Ну хоч братик приперся мене виручати.