7 Богдан

Я паркуюсь на узбіччі. Намагаюсь прогнати від себе думки про мою зведену сестру. Де вона узялась на мою голову? Прокляття, а не родичка.
Я дуже тепло ставлюсь до Ольги. Вона замінила мені маму, і я вдячний їй за ту турботу і ласку що жінка віддавала мені протягом більш ніж десятиліття. Я бачив як повільно гине мій батько. Він пиячив ночами, закриваючись на кухні, втратив інтерес до навколишнього світу, і мені здавалось. що скоро він піде за мамою. А щось зробити я не міг. Я бісився від власного безсилля  і наминав пиріжки щоб заповнити ту дзвінку порожнечу яка утворилась в моїх грудях. Ольга вдихнула в нас нове життя.
Тільки бабуся Ліда не могла змиритись з тим, що тато знайшов нову дружину. Тепер з висоти прожитих літ я розумію, всі мої пустощі й непорозуміння з мачухою були саме з подачі бабусі. Але в дитинстві я звісно не тямив, що роблю.
Ольга проявила багато терпіння щодо мене, і тому я не можу не поважати її.
А от її донечка - суцільне нещастя. В нашу першу зустріч вона закотила істерику через якесь тістечко. Вона лізла до Ольги на руки, хоча була вже геть не маленькою. Я бачив як мачусі важко, і це дратувало мене. Хотілось захистити Ольгу від капризів донечки.
Після того випадку Аліса не з'являлась в нашому домі. Хоча я бачив як це гризе Ольгу. Вона намагалась встановити контакт з донькою, проте та росла пещеною і егоїстичною. В її серці не знаходилось місця для матері. На всі спроби поладнати з нею вона відповідала неприкритою агресією.
Ольга плакала після кожної розмови з дочкою. А я просто ненавидів ці години. Бо не знав, як допомогти своїй другій мамі впоратись з цим негативом.
Звісно я радив їй просто махнути рукою на доньку і не спілкуватись з нею. Але Ольга була вперта. І хоч щоразу розмова з Алісою спричиняла їй біль вона вперто продовжувала цікавитись життям дівчинки.
І хто б мені сказав, що через стільки років єдиними моїми бажаннями буде відплескати сестричку по дупі й водночас зацілувати до втрати пульсу.
Я важко ковтаю слину згадуючи, як вона з'явилась тієї ночі одягнута в мою футболку. Це було настільки фантастично, що я втратив мову. Я розумів хто перед мною, але доторк її теплих губ до моїх просто зніс мені дах.
І зараз, їдучи з нею в машині, я не стільки слідкував за дорогою, скільки фантазував про солодкі губи нестерпної скалки.
Іру я помітив чудом.
Сам не розумію, навіщо я намагаюсь її повернути. Напевно із впертості. Я завжди був дуже впертим хлопцем. І якщо вже поставив собі за мету добитись Іри, то так воно і буде.
- Ір! - я виходжу з автомобіля, і кидаюсь на зустріч дівчині.
- Чого тобі? - вона перекидає з плеча на плече довго волосся шоколадного кольору і дивиться з неприязню.
- Поговорити.
- Про що? Про те як ти влаштовував особисте життя за моєю спиною?
- Це не те що ти думаєш!
- А що? Мені розповідають що посудомийниця з твого кафе живе у твоєму домі, то що це? Потягнуло на плебеїв, Богдане? - в голосі Ірини звучить відкрита зневага. - Вирішив погратись в благодійника, і обігріти сирітку?
- Ну ти й кончіта, - чую за спиною голос Аліси. Йоперний театр, навіщо я наказав їй поговорити з Іриною? Авжеж Аліса може зробити тільки гірше.
- Посудомийкам голос не давали, - відповідає колишня дівчина. Що вона колишня я раптом усвідомлюю чітко як ніколи.
- Статус посудомийки тимчасовий, - тягне до гори носа Аліса. - А ось відсутність у тебе мізків то надовго.
- Аліс, припини, - прошу я.
- Мітиш в невістки Гордієнкам? - губки Іри презирливо надуваються. - Навіть не мрій.
- О боже, - Аліса починає сміятись. - Богдане, це найдотепніше що я чула. Ти таки жартівник зі своєю конспірологією.
- Клоуни, - Ірина починає мене обходити.
- Іро! Стривай, може ти мене вислухаєш?
- Підкаблучник! - заявляє Аліса, йде до автомобіля. Всім своїм виглядом демонструє зневагу до мене і моєї колишньої.
Про те що Іра колишня у мене вже немає сумнівів. Сьогодні вона продемонструвала свій характер в усій красі. Я шокований її поведінкою. Я озираюсь на сестру. Вона налаштована войовниче, сопе як розлючений їжачок. І смикає дверцята автівки так, ніби хоче їх відірвати.
Я киваю в слід Ірині. І повертаюсь в автомобіль. Стартую з місця так що шини пищать. Я дуже роздратований. І поведінкою Аліси, яка не полегшила мені життя. І ще більше власно дурістю. З якого дива я вирішив погратись перед персоналом в гру “я не впізнав свою сестру”? Блін іноді впертість не найкраща риса характеру.
Яким дебілом я тепер буду перед підлеглими, якщо візьму і розповім всім що два дні грався в суворого начальника з власною зведеною сестрою?
Вже уявляю, що буде якщо батько повернеться і вислухає цю феєричну історію. Ні про яку довіру далі й мова не йтиме. Чи не я намагався довести всім що вже дорослий і серйозний? І так налажати? Вихід тільки один - спекатись Аліси якнайшвидше. І оскільки сварками й тиском я навряд чи від неї щось доб'юсь, то доведеться просто розв'язувати її проблему з татусем-хабарником, щоб вона забралась у свій Харків сама.

Ми їдемо з селища. Аліса зацікавлено спостерігає за тим як змінюється пейзаж. Я ж дивлюсь не на туристичні бази, що вигулькують за базарчиком вздовж траси, а на свою зведену сестру.
Вона дуже мила. Густе волосся кольору гречаного меду, воно здається таким м'яким, що його хочеться помацати знову. Акуратний носик і капризні губки.
Я не повинний на неї так дивитись. Але погляд мимо волі притягується до Аліси знов і знову. Навіть в шортах і футболці вона виглядає неймовірно спокусливо.
Що вже казати про те, що я бачив її без одягу? Уява скаче борзими конями. Я б не відмовився помилуватись на неї ще. Я якийсь збоченець напевно.
Рука аж чухається від бажання покласти "випадково" долоню їй на оголене коліно.
Стискаю міцніше кермо. Недоречні бажання, які розривають мої нутрощі.
Зупиняю машину біля однієї з туристичних баз.
- Де ми? - питає дівчина.
- Зараз покажу, - я веду її до воріт, на яких теліпається великий замок. Відчиняю його і запрошуючим жестом вказую Алісі дорогу.
Вона несміливо ступає між новенькими будиночками. Сьогодні вихідний у робітників. Тож на базі порожньо.
- Це наша база, - пояснюю я. - Хотів подивитись як тут ідуть справи. І тобі за одно показати.
- Он як, - вона зацікавлено озирається.
А я… Ну сам не знаю навіщо привіз її сюди. Напевно це якесь дитяче бажання похвалитись. Батько купив базу весною. І з того часу тут не припиняються ремонтні роботи. Але допочатку сезону ми все одно не встигли. Ще знадобиться кілька тижнів, перш ніж можна буде заселяти відпочиваючих.
- Рада за вас, - вимучено каже Аліса. Вона крокує далі, і добирається до пляжу.
Її ноги в'язнуть в ракушняку. Пляж обгороджений. Ми не хочемо, що тут вештались випадкові відпочивальники. Тому біля моря ми з дівчиною самі. Плескаються хвилі. Аліса дивиться в море. А я не можу відірвати погляд від неї. Така тендітна і беззахисна.
- Алісо, - не розумію чому мій голос стає хрипким. Чомусь важко говорити. - Я пропоную перемир'я.
- А ми хіба у стані війни? - вона повертає голову до мене.
- Ну я до тебе трішки упереджений, - намагаюсь бути з нею чесним. - І понад усе на світі хочу, щоб ти повернулась в Харків.
- Дякую за відвертість, - вона обхоплює руками плечі. Так ніби в спеку їй холодно.
Не розумію, чому я так гостро реагую на цей жест. Не розумію, чому їй неприємна моя щирість. Хіба сама вона не має бажання повернутись додому?
- Я хочу допомогти, - пояснюю я. - Відвезу тебе до свого адвоката. Нехай він проконсультує тебе.
- Дякую, - її губки стискаються в жорстку лінію. Дивиться з викликом. - В іншому випадку я б ні за що не прийняла твоєї допомоги. Але це заради батька.
Вона розвертається геть від моря.
- А тепер якщо хвилина вихваляння перспективами скінчилась, відвези мене в кафе, скоро почнеться моя зміна.
- Це не вихваляння. Я… я просто хотів тобі показати ще одну частину життя нашої сім'ї. Мені подобається тут.
- Я рада, що Ольга вибрала правильного чоловіка.
- Вона твоя мати, а не Ольга! - мене дратує цей тон.
- Та невже ти про це загадав? - дівчина наближається до мене і завмирає на відстані долоні. - І вирішив прочитати пропащій донечці мораль? Ідеальний синок, так? Але я ще пам'ятаю, як ти давився кексиками, аж щоки тріщали.
- Чому ти таке стерво? - дратуюсь, кладу їй руки на плечі, в бажання струсити негідницю.
- Я ж дочка моєї матері. Тільки закінчене стерво може покинути свою дитину заради чужої.
- Ти помиляєшся, - уловлюю біль в її голосі. І всі інстинкти вимагають негайно захистити дівчину. Пофіг сестра вона мені чи просто чужа перехожа. Хоча кого я дурю. Мої інстинкти вимагають захищати саме Алісу. - Ти багато не знаєш…
- Я знаю достатньо, - зухвало задирає підборіддя. Можна було б подумати що вона просто вередує з упертості. Але я ж бачу ще де що. Біль в її очах. Біль, готовий зірватись з вій краплинками сліз. Я не знаю, чому їй так боляче від цієї розмови. Але не можу опиратись собі.
Обіймаю Алісу. Напевно роблю це не для неї, а для себе. Щоб не бачити як блищать її очі від невиплаканих сліз.
- Припини! - бурчить вона і бє кулачками мене в груди.
- А то що? - я усміхаюсь, вдихаючи запах її волосся змішаний з ароматом моря. І стискаю руки міцніше. Мені подобається відчуття її тендітного тіла поруч з собою.
- А то укушу! - гарчить дівчина.
- Ой як старашноооо!
Гострі зубки змикається на моєму соску, і я ледве не підскакую від пронизливого болю. Аліса мене не шкодує.
- Та ти божевільна! - я намагаюсь її відірвати від себе. От і допомагай після такого їй. Хвора на всю голову дівка.
- Я попереджала, - відповідає вона, і тре свої губи.
- Я помщусь, - переміщую погляд на її груди. Дихати стає важко. Рот наповнюється слиною, яку я важко ковтаю. Я пам'ятаю які ідеальні її вершинки оголені. - Око за око, Алісо, - тягну я і роблю крок до дівчини.