5 Аліса

Робочий день триває і триває. тепер я знаю, що Мустафа рідко перебільшує. Після заходу сонця в кафе і справді дуже багато людей. Кухарі збиваються з ніг у спробі все встигнути. Плити варять, парять, тушкують. Бігають офіціанти туди-сюди. І після всіх тих людей я маю мити.
До кінця зміни о другій годині ночі я не відчуваю рук і спини. Я ніколи в житті так важко не працювала! Мені просто жахливо шкода себе. Від втоми я забула вже і про образу на Богдана і про власні проблеми. Боюсь, що цієї ночі мені не поцілунки снитимуться, а безконечні ряди рудного посуду, який танцює і співає як у діснеївському мультику.
Тож коли шеф-кухар оголошує, що Доббі, тобто я вільна, я спочатку не вірю власному щастю.
Скидаю рукавиці під якими шкіра рук перетворилась на щось рожеве і зморщене, так що я готова розревітись.
Вішаю фартух в призначене місце і вибираюсь на вулицю.
Там несподівано дуже добре. Тепле повітря обвіває розпарену над раковиною шкіру, вихолоджує піт. В селищі не стихає музика, не так далеко від мене якийсь клуб з яскравою неоновою вивіскою, де написано що там пінні вечірки щоп'ятниці. Мене аж пересмикує від перспектив знову опинитись біля мильної води.
- Ну як перший робочий день? - з тіней виходить Марк. Я ледь не спіткнулась від несподіванки. А потім радо усміхаюсь.
По правді сказати йти додому самій і в темряві між п'яних гуляк мені було страшнувато.
- Жахливо, - жаліюсь я хлопцеві. - Навіть не уявляла, що це так важко.
- Ти ж не здасися? - він скидає власну джинсову куртку і накидає мені на плечі. Думаю що цезайве - мені не холодно. Але не поспішаю ображати турботливого друга.
- Авжеж ні! - без попереднього запалу, але твердо відповідаю я.
- Ти сильніша, ніж ти думаєш, - хлопець м'яко усміхається. ВІн все ще дуже близько від мене. - Хочеш трішки розважитись? Думаю ти заслужила на невеличкий відпочинок.
- Що ти маєш на увазі? - насправді я хочу тільки спати. Впасти в ліжко і не ворушитись як опосум.
- Ось це, - Марк манить мене за собою і підводить до припаркованого на стоянці мотоцикла. - Можу підвезти тебе додому. А можу показати селище. Що обереш? - він відкидає довгий чубчик з лоба і завмирає в очікуванні відповіді.
Мене охоплює справжній азарт. Ніколи не доводилось їздити на мотоциклі - якби тато дізнався про таке точно б придумав якесь покарання. Він дуже консервативна людина і вважає, що він мотоциклістів можна очікувати одні неприємності. Я ж бо не хотіла розчаровувати татка.
Але зараз поруч зі мною батька немає. А потужний, виблискуючий у світлі вуличного ліхтаря, байк є.
- Думаю, ти знайдеш що цікавого мені показати, - вирішую я.
- Тоді тримай! - радісний Марк простягає мені жестом фокусника шолом.
- Аліса! - на стоянці вимальовується Богдан. Я ж не звертаю на нього уваги. Придурошне. Хутко натягую на голову шолом, але плутаюсь в ремінцях. І Марк приходе на допомогу спритно застібаючи все що треба. - Аліса! Стривай! - Бодя підходить до нас з Марком, і я бачу що братик злий. - Ти не сядеш на мотоцикл!
Мене всю аж теліпати від люті починає.
- Ти не мій татусь! - огризаюсь я. Звісно через опущене забрало він напевно нічого не почув. Я нарешті знаходжу спосіб звільнити своє обличчя від пластикового захисту. Почуваю себе космонавтом.
- Марку, ти не повезеш мою сестру, - склавши руки на грудях заявляє Бодя.
- Чому це? - щиро дивується Марк.
- Бо ти ганяєш як скажений!
- Вперше чую від тебе такі претензії, - хлопець знизує плечима. - Чи не ти пару днів тому орав мені на вухо, що навіть твоя бабуся пересувається швидше?
- Поїхали! - я смикаю Марка за руку. Богдан бачить цей жест і його очі стають майже чорними чи від поганого від освітлення, чи то від роздратування.
- Бачиш, мала хоче їхати, - Марк перекидає ногу через сідло й озирається на мене.
- Алісо! Я сам тебе відвезу! - пробує зайти з іншого боку Богдан.
- У мене вже є водій, - хмикаю я і роблю як Марк. Задерти з першого разу ногу складно, але мені вдається.
- Ближче сядь, - наказує Марк.
- Ти пошкодуєш, - обіцяє Богдан. Чули ми вже його погрози. Тож я тільки шлю йому повітряний поцілунок і міцніше обхоплюю ногами Марка. Мотор реве і за мить Бодя залишається на самоті в клубах диму і пилу.

Я обхоплюю ногами Марка, відчуття незвичайне і інтимне. Але щоб втриматись на байку доводиться ще й оповити хлопця руками і притиснутись до нього грудьми. Тепер позичена куртка не видається мені зайвою. Навпаки - вона захищає від вітру, який несеться на нас.
Спочатку мені трішки страшно вилетіти з сидіння. Але за якусь мить я розслабляюсь, і мене переповнюють фантастичні відчуття свободи. Ніби той вітер це я і є. Ніколи в мегаполісі не відчувала такого задоволення. Мене ніщо не тримає!
Я трішки випрямилась, і відсунулась від Марка.
Ми мчимо по дорозі кудись, куди я уявлення не маю. Але з одного боку сяють вогні, а з іншого - чорнильна темрява. За якою поблискують якісь маяки, які я не спроможна розібрати через швидкість. Без сумніву це найбільш хвилюючі моменти за останній рік.
Навіть з певним жалем відчуваю що мотоцикл сповільнюється, і ми нарешті зупиняємось.
Марк ставить байк на підніжку і допомагає мені злізти. Ноги мене погано слухають. Тільки зараз зрозуміла, що вони були занадто напружені. Доводиться притримуватись за Марка.
Хлопець допомагає мені зняти шолом, і я обличчя б'є солоний вітер з запахом водорості.
- Де ми? - питаю я. Бачу перед собою узбіччя дороги, бачу в далині вогники. І чую шум хвиль. Ніби море на відстані витягнутої руки.
- Це Федотова коса, - пояснює Марк, і несподівано обіймає мене з-заду за талію. І це так зручно. Що я не поспішаю відштовхнути його руки. Неправильно напевне тільки покинувши Тіма вступати в нові стосунки. Але з іншого боку - я і не вступаю. Просто стою, слухаючи як шумить Азовське море, та те, що розповідає Марк: - З одного боку море, бачиш там купа туристичних баз, а з іншого - Молочний лиман. В ньому цілюща грязюка. Туристи вдень бігають тут перемазані мулом з голови до ніг.
- Не вірю! - я сміюсь.
- Тобі завтра показати? - шепоче на вухо хлопець. По спині біжить хвиля мурах. Я зніяковіло поводжу плечем.
- Давай вже додому, - вирішую я. Мене бентежить відчуття його губ в міліметровій близькості від моєї шкіри. Бо я справді не готова давати йому якісь надії.
- Як хочеш, - не сперечається Марк. - А ти знаєш, що якщо відпустити руки під час їзди, то можна відчути що ти летиш?
- Я так не зроблю, - я хитаю головою. І одягаю шолом.
- Спробуй хоч одну відпустити, - він сміється. - Я тобі покажу…
- Не смій відпускати руки! Ти за кермом! - нутрощі роблять кульбіт. А раптом Богдан мав рацію, і я вплуталась в якусь небезпечну пригоду?
- Та жартую я, - відповідає Марк. І заводить мотоцикл. Я сідаю на своє місце, і ми рушаємо назад. Рук я не відпускаю. Швидкість така, що випадкового комара розмазало по забралу шолома в ляпку.
Марк теж не чинить якихось нерозумних вчинків. Я відчуваю як калатає його серце під моїми долонями - але це найбільш незручна ситуація що виникає між нами. Бо доїхавши до будинку моєї матері Марк не поспішає злазити на землю чи торкатись мене. Просто знімає свій шолом.
- Дякую! - Я повертаю йому шолом.- Це була чудова прогулянка!
- Завжди прошу, - хлопець закріплює шолом на мотоциклі, і простягає мені руку. - Я завтра заїду.
- Обов'язково, - торкаюсь його пальців, а він підхоплює мене і притягує до себе. Проте несподівано просто цілує в щоку. Я хіхікаю. Нафантазувала собі бозна-чого. - Добраніч.
В прекрасному настрої йду до будинку. Марку вдалось покращити мій душевний стан цією прогулянкою, надати мені впевненості в собі, відволікти від негативу. І він не вів себе нахабно, що робить його в сто раз привабливішим в моїх очах. Я усміхаюсь.
- Нагулялась?! - гримить голос, коли я обережно піднімаюсь на другий поверх, намагаючись не дуже рипіти сходами.
Спалахує верхнє світло, і я бачу на дивані Богдана з банкою пива.
- Так, - я все ще усміхаюсь. - Було дуже весело!
- Якщо не хочеш неприємностей - тримай від Марка подалі. Він не такий хороший, як ти собі думаєш!
- Він же твій кращий другий, - я обурююсь. - Я ти можеш так про нього казати?
- Як я тепер можу йому довіряти? - хмуро відповідає Бодя. - Якщо він за моєю спиною муте з моєю сестрою?
- А ти типу такий турботливий братик
- Я обіцяв мамі за тобою приглянути!
Ой як мене це бісить. Навіть те яз він з ніжністю відзивається про МОЮ маму.
- Я доросла дівчинка, - відповідаю, проходячи повз Бодю. - Можеш передати “мамі” що вона запізнилась з опікою.
- Не смій так про неї відгукуватись! - хлопець підхоплюється з дивана і робить крок в моєму напрямку. - Ти завжди псувала їй нерви!
- То може їй треба було не кидати мене? - що я намагаюсь йому довести? Я махнула рукою на спроби щось втокмачити люблячому пасинку. - Не турбуйся, скоро я повернусь до батька, і не буду ще десять років псувати вам життя.
Йду у свою кімнату. Богдан не біжить за мною. Але коли я виходжу із зміним одягом з своєї кімнати, щоб прийняти душ, Бодя все ще сидить на дивані.
- Ти справді маєш повернутись якнайшвидше додому, - видає він. - Все моє життя шкереберть полетіло з твоєю появою.
- Як прикро!
- Що там з твоїм батьком? - не реагує на шпильку хлопець. - За що його закрили? Хабарництво?
- Не твоя справа все це.
- Я хочу якось допомогти! Це єдиний спосіб спекатись тебе швидше.
- Нічим ти не допоможеш, - відповідаю я. - Це тобі не кафе заправляти і готувати людям нові страви з об'їдків.
- Ти про що? - Бодя ще дужче насуплюється.
- Ні про що! Відстань вже! - мені категорично не подобається закінчення важкого дня. А Богдан так і взагалі бісить!