3 Аліса

Двір у моєї матері достатньо широкий. Алея з винограду веде до ґанку. Але за заростями видніється газон, мощені плиткою алейки, і навіть гойдалка під навісом.
Відразу уявляю, якби класно було сидіти там в холодку і пити лимонад. Або кальян на плетений столик зі скляною поверхнею поставити.
Знаходжу ключі від будинку, заховані під каменем біля порогу.
І опинюсь в достатньо просторому передпокої.
Нарешті! Де тут розетки, щоб зарядити телефон? Ще треба довідатись яку з кімнат я маю право зайняти.
Я втикаю телефон на зарядку, і йду будинком. На першому поверсі знаходжу вітальню, з неї вхід в кухню. Також тут є ванна кімната і якась комірчина.
Підіймаюся на другий поверх дерев'яними сходами. Тут виявляється ванна, невеликий хол з диванчиком навпроти вікна. З вікна вид на подвір'я.
Пробую зазирнути в кімнати. Дві з них замкнені. Одна з відчинених явно чоловіча. Тут вузьке ліжко біля стіни, письмовий стіл, гантелі на підлозі. Складно сказати жила вона чи ні.
Але нутрощі стискають неприємні згадки. Без всякого сумніву власник цієї кімнати - мамине сонечко. Її пасинок. Той, хто вкрав у мене матір, хто забрав собі всю її любов. Це на нього мене проміняли. Хочеться зробити якусь підлянку зведеному брату. Та хоч якогось їжака в ліжко підкласти. Щиро сподіваюсь, що він тут не живе. Бо спілкуватися з ним я не маю жодного бажання.
Я пам'ятаю як вперше і востаннє приїхала в гості до мами. Брат був нестерпним, невихованим, істеричним падлюкою. Він же був старшим, але поводився так наче йому років п'ять, а не дванадцять! І мама йому потурала в усьому.
"Алісо, віддай нашому сонечку ноутбук, хай дивиться свій фільм. Алісо, не бери ти той капкейк, твій братик буде сердитись. Ні, ці цукерки для Бодика, а ти візьми он ті, він з мигдалем не любе". А я теж не люблю з мигдалем! Але в їх домі все було тільки для "сонечка", яке безжально маніпулювали матір'ю і її новим чоловіком.
Я закриваю з грюкотом кімнату. Відчиняю сусідні двері. Це безлика спальня. Вся її чеснота - велике ліжко. Тут навіть стільчика немає. Тільки шафа і ліжко на пів кімнати.
Інтуїтивно розумію, що в ній ніхто не живе. Напевно її мені й можна зайняти.
Я падаю на ліжко. Все тіло ниє і гуде. Аби не бажання змити з себе піт, я б напевно так і заснула.
Проте знайшла в собі сили встати, дістати рушник з сумки і залізти в душ.
Тепла вода з солонуватим присмаком трішки примирила мене з дійсністю. У мене є дах над головою, і є робота. А отже я не зламалась і продовжую жити!
Я вийшла з душової кабіни, закуталась в рушник, і вирішила що саме час і попоїсти. Але для цього треба йти в кухню на перший поверх. Проте я ж сама в будинку - одягатись не обов'язково.
В коридорі ледь не спіткнулась - знизу долинає шум. Я зупиняюсь, зачаїлась і прислухаюсь. Аж в цю мить кроки почулись вже на сходах - дерев'яні вони до всього скрипіли. Я визираю з-за кутка, і трішки шоковано відступаю на крок до своєї кімнати.
Там був мій новий бос! Що за біс?
Мокра нога послизається на паркеті, я такого не чекала, тож змахнувши руками летю на підлогу. 
Рушник авжеж розпускається й оголює мене всю.
- Не забилась? - єхидно питає Бодя. Бодя! Чорт!
Я так офігіла, що не відразу згадую, що мої груди блищать як фари перед цим збоченцем. А він ще й руку простягнув, типу допомогти мені. А сам ковзає поглядом по моєму тілу. І мені від цього погляду стає зле. Вся шкіра вкривається мурахами, серце калатає як не моє.
От саме таким я його собі й уявляла. Випещеного, самовпевненого.. ууу красивого. Ні, вроди моя фантазія йому не відсипала ніколи. Він мав би бути товстим і кривозубим!
Що за життєва несправедливість? Чому він виріс таким? Куди поділись його товсті боки, наїдені капкейками і шоколадками? Де його щічки як у хом'яка? Він же усміхнутись не міг толком. Тільки орати й вередувати!
Як з товстуна він перетворився на такого парубка, від якого складно відвести погляд?
Я похапцем закутуюсь в рушник, і ігнорую простягнуту руку. Най котиться під три чорти.
- Будеш така незграбна в кафе - весь посуд мені поб'єш, - каже Богдан, і нарешті відводить погляд. Крізь його засмагу проступають червоні плями на щаках. Невже йому теж соромно? Не схоже.
- Ти мене впізнав ще там! - здогадуюсь я.
- Впізнав.
- І ламав комедію?! - в голові не вкладається навіщо він так знущається. Це ж не я відібрала у нього матір. Просто він і є такий - зіпсований, егоїстичний, мерзенний.
- А тобі хіба смішно було?
- Ти мав сказати, що я і є твоя родичка! І віддати мені обіцяну посаду помічника адміністратора! - все моє обурення і роздратування стискається в грудях. Я готова кинутись на негідника з кулаками якщо він негайно не пообіцяє виправити ситуацію.

Богдан тішиться з мого роздратування. От прямо видно воно, що людина отримує моральне задоволення від цього.
- На сказав і не скажу, - відповідає мені з нахабством. - Не доросла ти до помічниці, - при цьому так виразно позиркує на мої груди, ніби натякає саме на те, де я не доросла.
Я давлюсь повітрям. Він же знущається! Чому я маю мити посуд, якщо могла б ходити з блокнотиком і роздавати команди?
- Ти завтра ж все виправиш, - продовжую наполягати.
- І весь колектив тебе зненавидить. Можеш відразу звільнятись.
- Це ти їм нарозповідав про мене нісенітниць! - я пригадую як він з Олександрою зневажливо обговорював мою особу у своєму кабінеті. Ну авжеж. Напевно там всі вважають, що я монстр.
До очей підкочують непрошені сльози. Треба звільнятись з того місця. Я не дозволю йму зловтішатись над мною.
- Я починав з офіціанта, перш ніж батько довірив мені керувати кафе, - пояснює Богдан.
- Бо ти нездара! - відповідаю я.
Відвертаюсь і йду від нього геть. Скільки ще можна стояти перед ним майже голою і терпіти його присутність?
- А ти балуване стерво! - летить мені в спину.
Не реагую. Гримаю дверима. Як же мені кепсько. Все тіло палає. Здається до цього часу пам'ятаю, як його погляд ковзає моїм оголеним тілом. І від того серце починає несамовито гепати. Звісно від сорому. Думала, що я його сильніше ненавидіти не можу. Виявляється що помилилась. Всього кілька хвилин спілкування і моя неприязнь вийшла на новий виток еволюції.
В животі жалібно кавчить. Я переодягаюсь в шорти та майку, закручую волосся в вузлик. І розумію, що не засну поки не поїм. Бо шлунок не просто виводить рулади, а ще і відчутно болить від голоду. Доведеться пережити ще одну зустріч з цим козлом, моїм зведеним братиком.
В коридорі його немає. Видихаю з полегшенням та йду вниз. В холодильнику знаходжу якусь ковбасу, сири, фрукти. Авжеж мала здогадатись, що Богдан тут живе ще коли вперше зазирнула на кухню. Не схоже ж що звідси поїхали тиждень тому.
Яка я дурепа, що погодилась приїхати сюди. Але найгірше, що поки не зароблю грошей, то на дорогу назад у мене немає ресурсів.
Вляпалась. Тепер мушу сидіти в одній кімнаті з тарантулом. І чекати коли він вчергове мене вжалить.
- Ти вже тут? - з порогу незадоволено кривиться Богдан.
Чи може мені так здається, бо в його очах ніби спалахують іскорки веселощів. Напевно тішиться від того, що я психую.
Я не відповідаю. З набитим ротом говорити не легко, а шепелявити і шамкати я не хочу.
- У мене сьогодні вечірка буде, не здумай показуватись людям на очі, - наказним тоном заявляє хлопець.
Я зиркаю на годинник на стіні. Вже дев'ята година вечора. А нікого ще немає. Напевно все сказане для того, щоб просто мене ще більше позлити. Тому просто зосереджуюсь на бутерброді. Не дочекавшись відповіді Богдан іде геть.
З чого він взагалі вирішив, що мені цікаві його збіговиська? Напевно прийдуть такі самі мажори й мерзота як він сам. Бо не уявляю, щоб його оточення було кращим від нього. Тільки маргінали й придурки. Хіба в нормальної людини може виникнути бажання приєднатись до такої компанії?
Повечерявши я нарешті йду в кімнату. В домі незвично тихо. Тільки зараз розумію, що я сумую за мегаполісом. Мені не вистачає гулу автомобілів за вікном.
Але втома бере своє, я падаю на ліжко, навіть не розстеливши його як слід. Завтра буду думати, як заробити грошей і вибратись з цієї пастки в яку сама себе і загнала.
Засинаю миттєво. І так само миттєво прокидаюсь. Від гучної музики й реготу звідкілясь знизу.
Знайшла телефон - на екрані третя година ночі. Я визираю з вікна. Мені видно внутрішній двір. Там ввімкнені ліхтарі й гірлянди навколо гойдалки. Біля плетеного столику зібралось чоловік двадцять - хлопців і дівчат. Гучно грає музика з колонки.
Якими відморозками треба бути, щоб влаштовувати вечірку о третій ночі? Навколо всі люди сплять. Але компанії Богдана здається начхати на оточуючих. Вони голосно розмовляють, перекрикуючи музику, регочуть, навіть підспівують.
Я пробую заснути знову. Але ні. Кожен вибух сміху немов набат лунає в голові.
Знову повертаюсь до вікна. І бачу Богдана з якоюсь дівчиною. Він сидить на гойдалці, а дівиця вмостилась йому на коліна. І щось щебече моєму зведеному брату на вухо.
Хвиля злості омиває мене з голови до п'ят. Сама не розумію, що так сильно мене дратує. Але у мене навіть руки тремтіти починають від люті.
Що він там сказав, що б я не висовувалась? Зараз я йому влаштую. Я бачу як пальці Боді ковзають стегном його супутниці. Він посміхається до неї.
Ага. Розраховує на приємну нічку, козел. Буде тобі приємна нічка.
Я кидаюсь до своєї косметички, хапаю гребінець і розчісую волосся. перевіривши як я виглядаю - сонно і невинно, задоволено усміхаюсь.
Не тільки ти Бодя вмієш псувати чуже життя. Зараз і я трішки розважусь.
Я не заморочуюсь пошуками взуття. Але в ванній кімнаті натикаюсь на кинуту поверх пральної машини білу Богданову футболку. Вагаюсь лише мить. Для справи треба.
Від футболки пахне ним. Його парфумами. Очевидно, що Богдан кинув її тут. коли переодягався ввечері. Мені трішки гидко одягати ношений одяг. Але я уявляю свою маленьку помсту, і пересилюю себе.
Запах хлопця відразу укутує мене. Проникає в усі мої пори. Так, що я починаю задихатись від шаленого серцебиття. Ледве вгамовую серце, яке болісно б'ється об ребра. І йду на вулицю.