2 Аліса

Ранок почанається з дивного шуму в коридорі. Спочатку навіть вирішую, що тато повернувся. Підхоплююсь осмикуючи задерту до грудей футболку, біжу в передпокій, вже по дорозі чуючи лайку жіночим голосом.
Оце мене щиро здивувало. Якого біса в нашій квартирі робить якась мадам?
Я визираю з вітальні, щоб саме побачити як мою багатостраждальну торбу відпихає ногою Елеонора, батькова заступниця.
- Який довбень це тут кинув? - дзеленькаючи ключами бурмотить жінка. Навдивовижу звідки у неї ключі?
- Цей довбень - я, - виступаю до неї з вітальні в коридор. - Добрий ранок.
- Аліса? Я про тебе зовсім забулась! - погляд напівпрозорих карих очей впирається в мою сонну фізіономію. - То ти речі вже зібрала? Це добре… хвалю.
- Та власне я їх і не розібрала ще, - з просоння я ще погано метикую. - Будете каву?
- Ніколи, - жінка зітхає. - Всього кілька хвилин маю. На роботі зараз таке… таке! Половину документів вилучили під час обшуку! Ой, та що я…, - вона осікається, спостерігаючи за тим, як я роблю собі каву.
- А що ви тут взагалі робите? - спитала головне. - Звідки ключі?
Обличчя Елеонори здивовано витягується, від чого стають сильно помітні мімічні зморшки навколо рота.
- А батько тобі нічого не сказав? - замість нормальної відповіді питає жінка.
Я мотаю головою, і від необережності проливаю каву на стіл. Коли б тато міг мені щось сказати? Як його так ретельно охороняли конвоїри, що було не підійти.
- Так, давай швидко пий і збирайся, - позиркуючи на годинник наказує жінка. Її пальці з золотим манюкюром стискають ремінь годинника. - Я поки все поясню. Ми з твоїм батьком перестрахуватися, щоб квартиру не забрали через суд, - я схвально киваю, не сумнівалась що тато у мене щось придумав раніше. Хоча мені особисто він ніколи нічого не розповідав. Але втішає, що жити на вулиці я не буду. Принаймні так я думала до наступних слів: - Квартиру він переписав на мене, заздалегідь.
- Чому на вас? - здіймаю брови я. - Чому не мені?
- Це ж очевидно! Ви пов'язані особи. А я наче чужа людина, - Елеонора знову крутить браслет годинника. - Але ризик втрати житла ще є, тому ми вирішили що краще буде якщо тут будуть жити люди! Хутенько допивай каву, зараз прийде прибиральниця, збере Олегові речі… а після обіду рієлтор приведе орендарів! - змовились вони з Тімом чи що?
- Стривайте! - я повірити не можу, що мене витурюють в шию другий раз за добу. - А мені де жити?
- Ти хіба не з хлопцем живеш?
- Ні! Ми… посварились, - я несвідомо дивлюсь на покинуту в коридорі сумку. Елеонора прослідковує поглядом і затхає приречено.
- Цього Олег не врахував, - вона задумалась. - Ну зніми собі інше житло. Або поїдь до матері на канікули. Думаю до осені все владнається.
Мене аж пересмикнуло від перспективи поїхати до мами. Тільки не туди! П'ять років у них з вітчимом не була і ще стільки ж не хочу. А винаймати власну квартиру непоганий варіант. От тільки рахунок юніора, що був приєднаний до таткового, заблокований.
- У мене немає грошей, - чесно відповідаю Елеонорі, яка вже почала дратуватись. - Всі рахунки вже заблокували.
- О, гроші не проблема! - жінка виймає з сумочки гаманець і дістає кілька п'ятисотенних купюр. - Більше готівки немає. Але в Олега є таємний сейф. Щойно доберусь до роботи і відразу передам тобі потрібну для життя суму. То що до мами?
- Ні, - хитаю головою і піднімаюсь з-за столу, щоб сполоснути чашку, а заодно і забрати простягнуті гроші.
Брати в чужої людини ніяково. Проте втішаю себе тим, що Елеонора тільки кур'єр. А про моє фінансовий добробут як завжди подбав батько.
- До матері їхати не бачу сенсу, зніму собі меншу квартиру, якщо це треба в цілях конспірації, - намагаюсь бути ввічливою, але посмішка виходить гіркою. До чого ми докотились?
- Як хочеш, - жінка відволікається на дзвінок у двері. - Алісо, давай швидше! - вже від порогу кричить мені.
Терпіти не можу, коли мене підганяють. Несусь в ванну, звідти в кімнату, щоб одягнути легкий сарафан.
- Сумку бери одразу, - наказним тоном чую від Елеонори. - Можеш десь поснідати й подивитись оголошення щодо житла, як повернусь на роботу я тобі зателефоную.
Вичавила з себе слова вдячності й пішла з квартири геть.

На вулиці ще не пекло. Тож не було сенсу ховатись в проходу приміщення. Я замовляю сніданок, сідаю на вулиці в кафе, і починаю гортати оголошення з нерухомості. Ось наче симпатична студія. І ця трикімнатна квартирка мила.
Хто б мені сказав, що в один день я залишусь ні з чим? Коли розумію, що замість перегляду фото квартир я просто втикаю в екран відкладаю телефон, і змушую себе з'їсти омлет.
Минула година. Але Елеонора все не телефонує. Починає припікати сонечко, і я перебираюсь з кафе в затінок від дерев.
Навколо мурашник - люди біжать на роботу. Я їм навіть заздрю. Якось завела з татом розмову про підробіток. Не тому, що жити не було за що, а, тому що мені здавалось що власна робота це дуже цікаво. Дівчата з моєї групи постійно підробляли то там то сям. У них був завжди діловий і заклопотаний вигляд, що робило їх дорослішими.
Тато підняв мене на сміх, і сказав, щоб не рвалась в ярмо. І от результат - сиджу в якоюсь тисячею в кишені. Жах.
Ідея знайти роботу мені сподобалась. Уявила себе в діловому костюмі як в Елеонори. З текою паперів біля ноутбука. Красиво. Хм, треба собі купити окуляри, вони додають солідності.
Так я себе майже заспокоїла. В цю мить і телефонує батькова помічниця.
- Алісочко, це катастрофа! - лунає зі слухавки. - Сейф відкрили і гроші вилучили вчора під час обшуку!
- Тобто? - я ковтаю грудку в горлі, відчуваючи як знову наповзають хмари на моє внутрішнє сонце.
- Грошей нема. Раджу тобі кицюню таки подумати про поїздку до мами…
- Я розберусь. Дякую.
Намагаюсь бути сильною. Не показувати свій шок. В одну мить мене вигнали з квартири і залишили без засобів існування. Що мені тепер спати в автомобілі?
Повертатись до Тіма? О ні, проситися я не буду, це так бридко!
А до мами… Вона ж зрадила нас. Проміняла нашу родину на іншу. Я заприсягалась собі, що не поїду до неї ніколи. Ноги моєї там не буде.
Це було боляче. Це було пекельно боляче - знати що всю свою любов мати віддає іншій дитині. Чужій. А ми з татом як сироти, самі. Певно тому тато не заводив нові стосунки, щоб не руйнувати те що було між нами.
Я вирішую, що краще буду жити в нашій з татом квартирі. Відберуть її чи не відберуть - неважливо. Знайду роботу на канікулах, щоб ні від кого не залежати. Повертаюсь до автомобіля, і їду додому.
Довго колупаюсь в замку. Ключ не підходить. Помічаю свіжі подряпини на дверях. Невже Елеонора змінила замок?
Мене бере зло. Що за дурість? Пробую зателефонувати жінці, але вона не бере слухавку. З третьої спроби відбиває мої виклики на першому гудку. Бісове стерво!
Я шукаю в гуглі номер телефону якогось майстра, щоб той приїхав і зламав цей чортів замок!
- А ви точно власниця? А документи покажете? Бо вже були прецеденти…
Кидаю слухавку. Немає у мене документів! Нічого немає!
Телефон знову вібрує в руках. Ніби в знущання телефонує саме мати. Її дзвінок я чекала менше всього. Вагаюсь відбити його чи ні? Приймаю.
- Привіт, - на екрані з'являється обличчя мами на фоні пальм. Я тільки кривлюсь. - У тебе щось сталось? - її посмішка гасне.
- Ні, у мене все гаразд, - цідю крізь зуби.
- Не схоже, - мати заправляє за вухо довге пасмо пшеничного волосся.
- У вас як справи? - пробую змінити тему.
- Прекрасно. Поїхали на моря, як бачиш, вирішили хоч раз в житті зробити собі відпочинок тоді, коли всі нормальні люди роблять. Цілий медовий місяць…
- Які молодці, - не приховую жовч. Медовий місяць вирішили влаштувати, через десяток років спільного життя. - Вирішили згадати молодість?
- Алісо, ти все-таки з матір'ю розмовляєш. У тебе проблеми?
- Так! - нерви здають. - Так, Ольго, у мене проблеми! - давно перестала називати її мамою. В думках вона для мене мати, але їй цього знати не треба. Тільки на ім'я як до чужої. - Мій тато за ґратами, а я не можу потрапити у власну квартиру! Та що вам до цього, коли у вас медовий місяць?!
- Ти можеш жити у нас поки ми тут, - мати вислуховує мою тираду і здається ніяк не реагує на емоції. - будинок вільний. Дратувати своєю присутністю тебе не будемо.