53. Висновок патологоанатома

Гроза нарешті прорвала небо над містом Б. Важкі, фіолетові краплі з силою лупили в шибку, наче намагалися вибити скло й затопити задушливий кабінет темною водою.
Зависла важка, майже залізобетонна тиша. Ніхто не рухався. Усі  в кімнаті, затамували подих, слухаючи цей нещадний гуркіт стихії.
Евеліна повільно опустилась на своє місце й підсунула стілець ближче до брифінг-столу. Її місія була виконана. Вона замовкла, опустивши погляд на власні коліна, і тепер дивилась на свої пальці, які злегка, зрадницько трусились від пережитої напруги. Катюшина міцно зціпила щелепи, намагаючись стримати тремор, який готовий був підступити до губ. Вона чудово розуміла, яку бомбу щойно підірвала посеред цього кабінету, але жаліти ні Стрільця, ні тим паче його дивну подругу біля вікна вона не збиралася. На війні з Низиною для жалю немає місця.
Тишу в кабінеті нарешті розірвав глухий, сиплий голос Вадима Михайловича. Полковник важко повернув голову в бік старого патологоанатома.
— Олег Іванович... — Прокопенко провів долонею по обличчю, наче намагався змити з себе видіння підвалу професора Сушка. — Тепер твоя черга. Що там із розтином Наталії Кошової?
Ці слова подіяли на присутніх як холодний душ. Напруга не зникла, але люди вмить зорганізувались, хапаючись за звичну професійну рутину, як за рятівне коло. Костя ледь помітно випрямився, Евеліна підняла голову, а Руслана біля вікна навіть не повернулась, але вся перетворилася на слух. Потрібно було залишити те містичне жахіття, що крутилося в головах останні пів години, і взятися за сухі факти.
Олег Іванович Совіцький набрав в легені повітря. Старий патологоанатом, який за своє життя бачив сотні смертей і якого, здавалося, вже нічим не можна було здивувати, чудово розумів, що його доклад не розрядить цієї вибухонебезпечної атмосфери. Ба більше — він її тільки ущільнить. Але робота є робота.
Він відкрив свою товсту течку й заговорив — сухо, коротко, без жодних емоцій, як і годиться судово-медичному експерту з сорокарічним стажем.
— Тіло Кошової Наталії Тарасівни, двадцяти трьох років... — почав Совіцький, і його старечий голос дивно контрастував із шумом зливи за вікном. — Смерть настала з четвертого на п'яте червня близько дванадцятої години. Зовнішній огляд підтверджує асфіксію, але це лише верхівка. Головні аномалії виявлені під час детальнішого дослідження...
Голос Совіцького звучав монотонно, наче він читав лекцію студентам-першокурсникам, а не описував понівечене тіло онуки місцевого авторитета.
— Смерть Кошової Наталії  настала внаслідок механічної асфіксії через утоплення у прісній воді. У легенях та пазухах клиноподібної кістки виявлено рідину з високим вмістом річкового мулу. Тут усе стандартно, — Олег Іванович поправив окуляри, і його погляд став гострішим. — Але первинний візуальний огляд на березі виявився помилковим. Ми мали справу не з нещасним випадком під час шторму. На тілі виявлено масивні прижиттєві ушкодження, що свідчать про насильницький характер смерті.
Він перегорнув сторінку, демонструючи кілька вклеєних чорно-білих фотографій.
— Об’єктивно: великі смугоподібні гематоми та екхімози в області грудної клітки, тазу та нижніх кінцівок. Гематоми мають спіралеподібний характер, безперервні, малюють замкнутий контур. На судово-медичному жаргоні це виглядає як тотальна компресійна травма від здавлювання масивним гнучким тупим предметом. Простіше кажучи — її наче обмотав великий удав і стискав, ламаючи ребра, поки вона була ще жива.
У кабінеті стало так тихо, що було чути, як скрипнуло крісло під Прокопенком.
— Далі, — Совіцький навіть не здригнувся. — Під час детального дослідження волосистої частини голови, в потиличній області та на задній поверхні шиї виявлено три колото-рвані рани. Сліди відразу не помітили через волосся й нашарування мулу. Морфологічні ознаки ушкоджень: нерівні краї, виражена відшарованість шкіри, характер розташування — дугоподібний. Це укуси. Судячи з відстані між іклами та форми дуги, щелепи належать великій хижій тварині, ймовірно, родини псових. Укуси рвані, невпевнені, нанесені з різною силою — наче діяв дилетант. Вони не були смертельними. Склалося враження, що жертву тримали під водою, блокуючи компресією рухи, і періодично прикушували за шию... перевіряючи, чи вона ще жива, чи вже задихнулась.
— Що за ахінея?! — Прокопенко вибухнув так раптово, що Евеліна підскочила. Полковник схопився з крісла, впершись кулаками в завалений паперами стіл. Обличчя Вадима Михайловича налилось буряковим кольором. — Які удави?! Які собаки в річці посеред бурі, Олег?! Ти при своєму розумі взагалі? Я сподівався на твій досвід, на твій залізобетонний професіоналізм, а ти мені несеш підліткові страшилки про річкових монстрів! Що я маю писати в рапорті для столиці? Що онуку Кошового загриз бродячий пес-водолаз?!
Старий патологоанатом навіть оком не моргнув під цим шквалом люті. Він повільно, з сухим клацанням захлопнув важку папку і плавним, презирливим рухом підсунув її через увесь стіл прямо під руки розлюченому начальнику.
— Це моє офіційне заключення, Вадиме Михайловичу, — крижаним тоном відрізав Совіцький. — Зафіксоване, підписане й скріплене печаткою моєї лабораторії. Не подобається? Будь ласка. Організовуйте ексгумацію, викликайте комісію, виписуйте зразкових експертів із главку — нехай вони шукають там те, що впишеться у твої рапорти.
Совіцький важко зітхнув і додав уже тихіше, з гірким глузуванням: — Тільки ти сам знаєш, що старий Петро Кошовий ніякої згоди на ексгумацію не дасть. Він і так мені ледь печінки не проїв. Наполягав, щоб я закрив очі на все, крім офіційного «утоплення». Його цілком задовольнив цей результат. Він забрав тіло Наталки, щоб швидше поховати й зам’яти галас.
Між залишками полковничого крику та шумом зливи раптом вклинився тонкий, прохолодний голос Евеліни: — Олег Іванович... А кров? Ви брали кров Наталії на аналіз перед тим, як віддати тіло дідові?
Патологоанатом коротко кивнув. — Брав. Усе один в один, як у твоїй київській доповіді, Катюшина. Та сама аномальна густина і темнота. Кристалізація лімфи почалася ще до того, як її серце зробило останній удар.
Кабінет знову поглинула тиша, але тепер вона була іншою — душною, липкою, сповненою взаємних підозр.
Костя Стрілець за весь цей час не промовив жодного слова. Він сидів нерухомо, але його погляд був намертво прикутий до Руслани. Вона не відвернулась. Вона дивилася прямо на нього, і в цьому мовчазному діалозі між оперативником і жінкою біля вікна було стільки напруги, що Евеліні, яка сиділа поруч, фізично стало млосно.
Катюшина перевела погляд з одного на іншу, і в її голові міцно засіла одна коротка, отруйна думка: «Вони знають. Ці двоє точно знають, що насправді сталося з Наталкою на річці. Вони знають, чиї це були зуби і що за удав її тримав. Але вони ніколи нікому про це не скажуть».