52. Евеліна оголошує вирок

Голос Евеліни в душній напівтемряві кабінету звучав монотонно, наче вона зачитувала звичайний міліцейський рапорт, але від її слів повітря здавалося ще більш застиглим, ніж перед ударом блискавки.

— Професор Сушко припав до окуляра мікроскопа, — вела далі експертка, не дивлячись у бік Руслани. — Протягом кількох хвилин у підвалі стояла така тиша, що було чути лише його збите дихання. Професор то наводив різкість, то крутив дзеркало, що спрямовувало пучок світла знизу на предметне скельце. Раптом він різко відсахнувся. Його худе обличчя зблідло, а за товстими лінзами круглих окулярів розширилися зіниці.

«Не може бути... Це суперечить оптиці», — пробурмотів він, знову нахиляючись до приладу. «Евеліна, підійди. Подивись».

Евеліна зробила паузу, перегорнувши сторінку у своїй теці. Костя за столом навіть не поворухнувся.

— Я зазирнула в лінзу, — продовжила вона. — Професійна деформація підказувала мені, що я маю побачити звичні руйнування еритроцитів або хаотичний осад мулу. Але те, що відкрилося погляду, викликало холод у грудях. Потужний промінь підсвічування, проходячи крізь мазок крові Володимира Горея, просто... зникав. Там, де проростали гострі темні кристали, не було структури, не було граней, які б відбивали світло. Це була абсолютна, тривимірна чорнота. Вона виглядала як мікроскопічні вирви у самому просторі, що безслідно поглинали енергію лампи, як прохід у потойбіччя.

Кабінет здригнувся від чергового удару грому.

Руслана біля вікна ледь помітно стиснула пальці в кулак, але продовжувала рахувати секунди між спалахами блискавки та грому на річці.

— Офіційна наука тут безсила, — підсумувала Евеліна слова свого куратора. — Ми не створимо в лабораторії протиотруту проти того, що поглинає саме світло. Якщо кров у живих людей — таких як Сашко, Павло, чи... будь-хто інший у цьому місті — почне структуруватися в кристали, ліки не допоможуть.

Евеліна замовкла і повільно закрила папку. У кабінеті знову зависла важка, передгрозова тиша.

Жінка перевела подих, але не сіла. Вона випрямила спину і, ігноруючи присутність Прокопенка та Совіцького, подивилася прямо в очі Кості. Її погляд, зазвичай сухий і скляний, зараз став гострим, як лезо скальпеля.

— І останнє, Костя, — тихо, але так чітко, що кожне слово вдарило по мізках, вимовила вона. — Те, що я скажу далі — це не висновок Сушка. Професор — науковець, він до останнього шукав біологічний маркер. Але коли він побачив, як кристали пожирають світло, він здався. Того  ж ранку він викликав до лабораторії Валентина.

Стрілець підвів голову, зустрівши її погляд своїм — важким, непроникним.

— Валентин вважає, що з погляду класичної аналітики АТЯ весь цей кристалічний анабіоз, масовий гіпноз і вирва над річкою схожі на... колосальне за своєю потужністю автономне наведення. Мовою закритих архівів це називають «домінантним прокляттям» або порчею фольклорного типу. Але найгірше не це.

Евеліна на секунду зробила паузу, і в цей момент у шибку кабінету з силою хлюпнула перша хвиля зливи. Вона не повернула голови в бік вікна, де сиділа Руслана, але весь її корпус, кожна лінія її напруженого тіла вказували в той куток.

— Цей колишній співробітник з АТЯ упевнений:  наведення генерує не зовнішній ворог. Марек Половецький чи хтось інший лише налаштовує частоту. Саму порчу, це випалювання простору, транслює інша, неймовірно сильна істота. І ця істота... Валентин на цьому наполягав — можливо діє несвідомо. Вона може щиро вважати себе жертвою, може ходити цими вулицями, страждати, навіть намагатися допомогти слідству, абсолютно не розуміючи, що саме її присутність, її власна прихована сила і є тим ключем, який відкриває браму Низини. Валентин так і сказав: «Вона вбиває одним своїм існуванням, навіть коли плаче за вбитими». У кабінеті стало чути, як важко, із сипом дихає Прокопенко. Совіцький застиг, перевівши погляд з Евеліни на Костю.

Стрілець не поворухнувся. Його обличчя перетворилося на кам'яну маску, під шкірою на вилицях ходили жовна, а пальці, що лежали на столі, сильніше втиснулися в дерево. Він усе зрозумів. Евеліна щойно відкрито назвала Руслану живою зброєю.

А Руслана на своєму стільці біля вікна навіть не здригнулась. Вона продовжувала дивитись в сторону річки, але тепер на її губах з'явилася ледь помітна,  посмішка. Евеліна вважала її загрозою. Валентин вважав її загрозою. Можливо, вони мають рацію.