51. Евеліна розповідає

Руслана сиділа на жорсткому стільці біля самого вікна, подалі від масивного столу. Кабінет поступово занурювався в напівтемряву, яку розганяло лише жовте світло настільної лампи Прокопенка та періодичні спалахи з вулиці.
Першим у кабінет увійшов Олег Іванович Совіцький. Старий патологоанатом, від якого, здавалося, навіть крізь дощ пахло формаліном і підвальним холодом моргу, переступив поріг і одразу застиг. Побачивши Руслану, він здивовано підняв сиву брову й запитально витріщився на Прокопенка. Вадим Михайлович лише приречено махнув рукою — мовляв, знаю, Олег, знаю, але нічого вдіяти не можу, не чіпай її. 
Совіцький тихо хмикнув і сів скраю, викладаючи на стіл товсту папку.
Руслана відсторонилась від їх голосів. Вона повернулася до вікна. Світ звузився до спалахів і звуків. Вона мовчки рахувала секунди між блискавкою та громом, визначаючи відстань до епіцентру.
Один... два... три... — гуркіт. Гроза була вже не просто поруч — вона зайшла в місто. Блискавки били прямо над житловими кварталами, закручуючись у важкі спіралі ближче до річки, туди, де туман Низини зустрічався з грозовим фронтом.
І в цей момент Руслана відчула дивне, майже божевільне бажання. Поки нормальні люди прагнули сховатися в сухих домівках, її саму дико, до тремтіння в пальцях, потягло туди — до води. Їй не було страшно. Навпаки, хотілось опинитись в самому епіцентрі цього шторму, відчути, як гроза розриває ніч над Низиною. Бо саме там зараз змивалися старі кордони й прокидалося те, що так ретельно намагалися сховати.
За хвилину двері відчинилися знову. До кабінету швидким кроком увійшли Евеліна Катюшина та Костя.
Евеліна, щойно помітивши Руслану в кутку біля скла, миттєво змінилася в обличчі. Її погляд, спрямований на Вадима Михайловича, дихав неприхованим, гострим невдоволенням.
 — Так треба. Потім поясню, — глухо кинув Прокопенко, випереджаючи її протест.
Катюшина явно була не згодна, але сперечатися з господарем кабінету не стала. Вона демонстративно сіла на протилежний кінець брифінг-столу, так, щоб жодним чином не зустрічатися з Русланою поглядами. Костя ж виявив абсолютний професійний вишкіл: не глянув у її бік і пройшов до свого місця з таким виглядом, наче крісло біля вікна було порожнім. Тільки міцно стиснуті щелепи видавали його напругу.
Евеліна звернулась до Прокопенка, витягаючи з теки щільні аркуші. — Це висновок професора Сушка Андрія Володимировича, — заговорила вона, і її голос зазвучав чітко, карбуючи кожне слово на тлі шуму зливи. — Столиця вважає, що ми маємо справу з...
*** 
Перон зустрів Евеліну важким, вологим повітрям київського літа. Педантичність жінки проявлялася в усьому: від ідеальної складки на штанях сірого, бездоганно випрасуваного брючного костюму, до того, як рівно вона тримала спину, ігноруючи вагу важкої шкіряної сумки на плечі та спеціального медичного кейса-термоса в руці.
Вона не стала торгуватись з приватними «грачами» біля виходу, скористалась офіційною службою таксі. 
Відомчий гуртожиток на Ломоносова зустрів її радянським монументалізмом і запахом старої мастики для підлоги. Те, що Евеліна опинилася тут, а не в  готелі МВС із прокуреними коридорами, було виключно заслугою професора Сушка. Його авторитет на біологічному факультеті залишався незаперечним, навіть попри статус емерита. Один дзвінок Андрія Володимировича у профком — і для його колишньої улюбленої студентки виділили окрему ізольовану кімнату в аспірантському блоці. 
Евеліна зачинила за собою двері, повернувши ключ у замку. Кімната була простою: ліжко, стіл, шафа. Вона акуратно поставила  свій головний інструмент — новенький, нещодавно придбаний для відділку ноутбук Asus у масивному пластиковому корпусі. Поруч на підлогу вона обережно опустила медичний кейс. Це був переносний ізотермічний контейнер із міцного пластику, усередині якого, обкладені сухим льодом, лежали скляні пробірки.
Вона діяла чітко, без зайвих рухів. Зняла сірий піджак, повісила його на плічка в шафу, переодяглася в простий темний гольф і прямі штани. . Сіла до столу, зняла трубку телефону, і набрала  номер.
Відповіли на третьому гудку.
— Слухаю, — пролунав у знайомий, хриплуватий голос.
— Андрій Володимирович, це Катюшина. Я заселилася в гуртожиток.
— Евеліна! Вітаю, — голос професора звучав діловито й сухо. — Ви привезли зразки крові, як ми домовлялися? 
— Так, усе зі мною.
— Чудово. Тоді негайно їдьте до мене. Я чекаю в лабораторії, ти знаєш, де це. Зволікати не можна. 
Його постійний перехід в розмові від офіційного "ви" до близького "ти" змушував ніяковіти студентку, а тепер вже дорослу жінку.
— Буду за пів години, — Евеліна поклала трубку.
Таксі висадило її на Печерську, біля похмурої, монументальної будівлі Інституту археології НАН України. Хоча Сушко все життя був біологом, останні роки його дивні дослідження звели його з археологами, і він буквально окопався у цьому відомстві. Важкі дубові двері інституту відчинились з глухим скрипом, обдавши Евеліну казенним холодом, запахом пилу та старого паперу. Літній вахтер у синьому піджаку лише мазнув по ній байдужим поглядом — її суворий, міліцейський вигляд не викликав зайвих питань.
Вона впевнено попрямувала повз широкі парадні сходи вниз, до непримітних дверей із написом «Технічні приміщення». Спускаючись крутими кам'яними сходами до підвалу, Евеліна мимоволі згадала свої студентські роки. Колись, ще на початку її навчання, Андрій Володимирович був блискучим куратором курсу на біофаку: підтягнутий, іронічний, з гострим розумом, улюбленець студентів, який пророкував їй велике майбутнє в академічній науці. Хто б міг думати, що через роки вона, помічник провінційного патологоанатома, спускатиметься за ним у цей підземний лабіринт, де офіційна наука закінчувалася, поступаючись місцем маргінальним теоріям.
Підвал зустрів її тишею та запахом сирості. Пройшовши довгим коридором повз полиці з ящиками, де зберігалися фрагменти трипільської кераміки та людські кістки з розкопок, Евеліна зупинилася біля масивних дверей у самому кінці. З-під них пробивалося слабке жовте світло. Вона постукала і, не чекаючи відповіді, штовхнула двері.
Атмосфера кабінету вражала хаосом. Стіни були заставлені стелажами з папками,  — те, що раніше колеги професора не змогли класифікувати й просто списали в архів. Посеред кімнати стояв стіл, завалений замальовками та уламками каміння з прадавніми петрогліфами.
Сам професор Сушко змінився до невпізнання. Невеликого зросту, худий, із розпатланою кучмою сивого волосся, яка робила його схожим на божевільного Ейнштейна, він стояв обличчям до дверей. На ньому був розчахнутий, білий, але вже помітно засмальцьований халат, а на носі сиділи круглі окуляри з товстими лінзами у великій діоптрії, які дико збільшували його очі.
Він не просто вивчав каміння. У руці професор тримав пензель і прямо на великому аркуші ватману копіював дивні, гострі письмена з уламка граніту. Замість чорнила він використовував густу, темну субстанцію, що пахла горілим деревом та залізом — суміш сажі й, здавалось, свіжої крові.
Почувши кроки, Сушко різко повернувся. Величезні за склом окулярів очі сфокусувалися на Евеліні.
— Ви думаєте, це просто камінь, дитино? — замість привітання хрипко промовив він, вказуючи пензлем на тотемну стелу в кутку підвалу. — Це замок. А те, чим я займаюсь зараз — це спроба підібрати до нього ключ. І повірь, краще б ці двері залишалися зачиненими.
Евеліна повільно поставила важкий термоконтейнер на край єдиного вільного стільця. Її обличчя здавалось непроникним, хоча всередині все стиснулось від передчуття чогось невідворотного. Вона була патологоанатомом, вона вірила фактам, але зараз факти говорили мовою потойбіччя.
— Я привезла аналізи,— спокійно сказала вона, відкриваючи механічний замок кейса. Холодне повітря з крихтами сухого льоду вирвалося назовні. — Зразки крові та тканин жертв. Останні результати розтинів підтверджують те, про що ми переписувались. Рідина в тканинах голів жертв структурується в гострі темні кристали. Хімічний аналіз показує повну ідентичність  мулу з дна болота. Жива тканина стає мінералом ще до того, як серце повністю зупиниться.
Сушко застиг. Він повільно поклав пензель, залишаючи темну пляму на ватмані, і підійшов ближче, дивлячись на скляні пробірки в контейнері. Його руки злегка тремтіли.
— Мул... — тихо, майже заворожено повторив він. — Значить, мої розрахунки були вірними. Це місце не просто вбиває, воно забирає їх назад, матеріалізує свій ландшафт всередині людського тіла. Це не просто ендемічна мутація, Евеліно. Це прокляття, яке має фізичну форму.
Він різко підняв голову, і великі лінзи окулярів блиснули під стельовою лампою:
— Скажіть мені, як експерт... Мені потрібно знати негайно. Чи були випадки подібного у живих мешканців міста? Невже це проявляється лише після розтину? Чи були госпіталізації з раптовою апатією, підвищенням температури тіла, скаргами на смак річкової води в роті? Хтось із тих, хто ще ходить вулицями, уже почав змінюватися?
— Таких даних немає, нам постійно ставлять палиці в колеса — сухо відрізала Евеліна
Професор Сушко повільно кивнув, підходячи до столу і беручи до рук першу пробірку з темною, густою лімфою.
— Тоді за роботу, колего, — тихо сказав він, і в його божевільному погляді знову з'явився той самий прадавній, небезпечний азарт. — Подивимося, на якій стадії перебуває це «отруєння».
Робота почалася без зайвих слів. Професор Сушко звично, майже автоматично увімкнув старенький центрифужний апарат, і підвал наповнився низьким, нудним гулом. Евеліна асистувала: чітко, без суєти подавала предметні скельця, налаштовувала світло на мікроскопі. Звичайно, перші хвилини нічого не дали — мертва кров не поспішає. Вона чекає, знаючи, що час їй не ворог, але перші мазки крові вже виглядали аномально густими, з дивним фіолетовим відтінком.
Поки Сушко заглядав в окуляр, Евеліна виклала на стіл папку з гербовою печаткою.
— Андрій Володимирович, у мене є ще дві супровідні справи. Наших співробітників екстрено перевезли сюди, в Київ.
Професор не відривався від мікроскопа, лише повів плечем, закликаючи продовжувати.
— Перший — Верховний Павло, оперативник, — сухим, рапортуючим тоном почала Евеліна. — Зараз перебуває в Клінічній психіатричній лікарні на Фрунзе. Офіційний діагноз — гострий психоз, але в його крові вже виявлено початкову кристалізацію. Він надихався випарів в Низині.
Вона розгорнула ботанічний висновок експертів АТЯ.
— На місці знайдено залишки рослин, які фізично не можуть рости на Київщині. Це модифікована Бругмансія, південноамериканська рослина. Вона містить смертельну дозу скополаміну та атропіну, що викликають жахливі галюцинації. Але найгірше — мох, яким обріс тотемний камінь. Експертиза виявила в ньому пилок арктичного сфагнуму, що зустрічається лише в тундрі на крайній півночі. Рослини з різних кінців світу живуть в одному нашому яру.
Сушко нарешті відірвався від окуляра, його очі  дико блиснули. — Простір зміщується... Щось стягує чужорідні елементи, як вирва. А другий?
— Олександр Капчук, наш практикант, — Евеліна перегорнула сторінку. — Пошкодив руку об рослину на пляжі коло Низини. Зараз у військовому  госпіталі на Печерську. Сепсис, стійка лихоманка, антибіотики не діють. Аналізи один в один як у... — вона на секунду запнулася, — ...як у Костянтина Стрільця.
Професор Сушко раптом завмер з піпеткою в руці. Потім повільно повернув розпатлану голову до Евеліни.
— Стрілець... Костя, — тихо промовив старий, і на його обличчі з'явилася дивна, майже батьківська усмішка. — Пам'ятаю його. Він же проходив практику у мене на кафедрі разом із тобою. У вас тоді... здається, був роман? 
Евеліна лише вирівняла спину і щільніше стиснула губи, залишаючись абсолютно німою. Вона демонстративно перевела погляд на пробірку, даючи зрозуміти, що не збирається обговорювати особисте.
Сушко зрозумів жест, кашлянув і повернувся до справи. 
—  У Стрільця тоді всі симптоми зникли, а аналізи раптом стали ідеальними. Ми так і не зрозуміли — як і чому. Але якщо Капчук зараз помирає від того ж самого, значить, Костянтин тоді не просто одужав. Він став винятком. І я хочу знати, чому Низина його відпустила.
Професор Сушко зафіксував чергове скельце під затискачами мікроскопа і крутнув гвинт наводки. — Ми дізнаємося це, дитино. Якщо кров цих нещасних у лікарнях Києва почне структуруватися так само, як у мерців — у нас не залишиться часу на теорії. Додавай реагент. 
Професор відсунув мікроскоп і плавно, майже гіпнотичним рухом потягнув до себе фотознімки, які Евеліна виклала на край столу поруч із медичними картками. Його засмальцьований рукав зачепив коробку з петрі- чашками, але старий навіть не помітив цього — круглі лінзи окулярів уже сфокусувалися на зображеннях.
— А це, я так розумію, головне анатомічне ложе вашої аномалії? — прохрипів Сушко, розглядаючи знімок великого валуна.
На фото, проглядав правильний прямокутний камінь заввишки десь із метр, що самотньо лежав у самій низині яру.. На очищеній від зелені гранітній поверхні виднілися глибокі, жовті написи, підсвічені мов із середини.
Сушко перевів погляд на інші фотографії — зображення дерев'яних дощечок, знайдених за шафою в будинку на Дачній 1.
— Текст на дощечках... — пробурмотів старий, водячи сухим пальцем по лініях. — Офіційна наука, звісно, назве це дешевою підробкою. Новотвором. Частиною цієї міфічної, вигаданої Велесової книги, яку так люблять обговорювати дилетанти. Але ці написи на самому камені... — він наблизив фото майже до самого носа. — Це не Велесиця. Це нікому не вдалось розшифрувати. 
Старий раптом випрямився, і в його очах спалахнув зовсім інший, живий вогник. Він хитро подивився на Евеліну через товсте скло окулярів.
— Знаєш, Евеліно... Нам потрібна свіжа голова. І правильні інструменти. Я хочу познайомити тебе за вечерею з одним моїм давнім другом. Він зараз живе в приміському будинку, тут неподалік, під Києвом. Цей чоловік — феномен. Він знає про прадавні тексти все. Більше того, у свої роки він працював на ту саму таємну радянську організацію — АТЯ,  про яку досі ходять похмурі легенди. Він особисто знав вашого Сочинського, коли той ще був при чинах.
Евеліна ледь помітно підняла брову, але промовчала. Про Сочинського вона не розповідала.
— Зараз він відійшов від справ, — продовжував Сушко, скидаючи свій брудний халат на спинку стільця. — Займається виключно древніми письменами. І, між іншим, він розробив унікальну комп'ютерну програму для дешифрування закритих слов'янських записів — «Родосвіт». Він дуже зацікавився твоєю справою, коли я натякнув йому про Низину.
Евеліна внутрішньо здригнулася. «Родосвіт». Саме цю напівлегальну програму, записану на диску, вона використовувала, щоб зробити перший грубий розбір текстів із фотографій тих самих дощечок. 
— Давай зробимо перерву, — професор рішуче закрив кришку її новенького ноутбука. — Центрифуга працює, реагентам потрібен час. А ти, з самого ранку нічого не їла. Хіба я не правий?
Евеліна кинула погляд на круглий настінний годинник над дверима підвалу. Стрілки показували шосту вечора. Вона лише зараз, із подивом, відчула, як сильно в неї звело шлунок від голоду. Ця справа затягувала її як трясовина — так само, як колись в університеті. У голові промайнула коротка, майже крамольна думка: можливо, їй дійсно краще було б залишитися в науці, працювати тут, із Андрієм Володимировичем, у  підвалі, ніж щодня бути на побігеньках у жовчного Совіцького та суворого полковника Прокопенка в їхній глушині?
— Добре, — сухо погодилася вона, поправляючи манжети гольфу. — Я згодна.
Вони ретельно замкнули лабораторію, залишивши пробірки з темною лімфою в залізобетонній тиші інституту. За кілька хвилин Евеліна та професор уже виходили на прохолодне київське повітря, де на них чекало викликане таксі, щоб везти їх за місто.
Таксі виїхало за межі міста, занурюючись у густу приміську темряву. За пів години машина зупинилася перед масивним двоповерховим будинком, який більше нагадував фортецю, ніж звичайне житло. Територію оперізував глухий триметровий забор із червоної цегли, а на в’їзді виднілася будка охорони — Евеліна встигла помітити там чоловіка у формі без розпізнавальних знаків.
Сам господар виявився людиною без по батькові та без прізвища. Валентин. Він зустрів їх прямо біля хвіртки — високий, під сто п'ятдесят кілограм, чоловік-веселун років шістдесяти. На тлі його гігантської постаті сухий професор Сушко виглядав зовсім крихітним. Вони пройшли у великий, просторий хол першого поверху, де вже чекав накритий стіл. Гостинність Валентина була такою ж масштабною, як і він сам. Коли вони сіли, Сушко, не гаючи часу, дістав із кишені  принесені фото і протягнув господарю. Евеліна внутрішньо похвалила себе за обережність: вона навмисно взяла лише кілька знімків дерев'яних дощечок, залишивши решту в гуртожитку.
Валентин буквально вчепився в них очима. Його веселість на мить зникла, змінившись гострою, майже хижою зацікавленістю. — А де решта? — його голос прогримів на весь хол. — Де оригінали, Евеліна? Де інші знімки?
 — Це все, що вдалося знайти і роздобути, — рівно і спокійно збрехала вона, витримуючи його важкий погляд. — Більше нічого немає.
Валентин повернувся до столу, налив собі повну склянку міцного алкоголю і випив залпом. Він пив багато, розмовляв голосно, впевнено і безапеляційно. Професор Сушко поруч із ним згас — він майже весь час мовчав, прислухаючись до кожного слова господаря. Евеліна теж воліла слухати, але під тиском запитань Валентина їй довелося дуже коротко, сухими тезами розповісти про дивні події в Б.
Валентин слухав її з максимальною концентрацією, не перериваючи. Коли вона закінчила, запитала про тексти на дощечках. Він знову поглянув на знімки і раптом, майже без запинань, дослівно промовив текст, написаний прадавніми літерами:
«...І прийде час, коли води  знову наповняться чорною кров'ю землі, і замовкнуть птахи. Тисячу років спатиме прадавній страж, зв'язаний запечатаним словом, аж поки не прийде та, хто окропить камінь тугою живих. Ритуал, що був перерваний мечем і вогнем у літах минулих, неодмінно мусить збутися. Коли коло замкнеться, він забере своє...»
Оскільки Евеліна показала лише кілька дощечок, текст обірвався на самому цікавому місці, і дізнатися, про яке саме пророцтво йшлося далі, було неможливо.
Коли ж черга дійшла до фотографій самого каменя, вкритого мохом, Валентин лише насупився і розвів руками. Прочитати ці знаки він не зміг. — Це не просто древня мова, — важко впустив він свої гігантські долоні на стіл. — Це специфічне письмо одного з прадавніх закритих культів. Воно не дається звичайним перекладачам.
Він знову налив собі. Алкоголь уже брав своє — Валентин говорив дедалі голосніше і п’яніше, тоді як Сушко продовжував дивно мовчати, а Евеліна лише пригублювала свій келих, зберігаючи повний контроль.
— Свого часу ми в АТЯ намагались розібратись з вашим містом, — буркнув Валентин, витираючи губи. — О, ми  добряче запарились з тією Низиною. Але завжди знаходились ті, хто перекривав нам повітря. Ваш колишній мер Кошовий... він завжди намагався зберегти все в таємниці, нікого не підпускав. До речі, а хто там зараз мером? 
— Сам Петро Кошовий уже глибокий пенсіонер, — відповіла Евеліна. — А його син зараз якраз думає балотуватись. 
— Ну, у того все вийде, навіть не сумніваюсь. Кров міцна, — п'яно хмикнув Валентин.
Він відкинувся на спину, і крісло під ним жалібно рипнуло. Згадуючи часи роботи в АТЯ — він помітно пожвавішав. — Сочинський... — проковтнув велетень смішок. — Ну й дивак був! Самодур рідкісний. Але яке в нього було чуття, яке везіння, чорт забирай! Професійне чуття його ніколи не підводило. Це були найкращі, найвеселіші роки мого життя. 
— Чому ж ви тоді пішли з організації? — тихо запитала Евеліна. 
— Спілки не стало, почалася реорганізація, — Валентин звузив очі, його тон на мить став жорстким. — Із тихого радянського архіву ми раптово перетворилися на самостійну структуру, що мала розслідувати паранормальні явища. Але ми не просто розслідували. В боротьбі з містичними проявами ми прагнули боротися їхньою ж зброєю. Ставати такими ж, як вони, щоб знищити.
 — Інквізитори, — припустила Евеліна. 
— Мов із язика зняла, — підтвердив Валентин і знову приклався до склянки.
У холі зависла важка пауза. Евеліна уважно подивилася на гігантського чоловіка. — Якщо ви так багато знаєте про Низину в Б., чому зараз не цікавитесь? Чому не хочете приїхати і допомогти нам розібратися з усім цим?
Валентин п'яно похитав головою, його погляд на мить став абсолютно тверезим і похмурим: — Я намагався. Неодноразово пробував потрапити в місто. Але таким, як я, туди в'їзд закритий раз і назавжди. 
— Що ви маєте на увазі? — Евеліна подалась вперед. 
— Не питай, — відрізав він, і його голос знову став сиплим від алкоголю. — Окрім цього ланцюгового пса Кошового, у вашому Б. є ще дещо... Дещо інше. Воно просто не пускає таких, як я.
Він замовк і раптом став схожим на людину, яка довго жила в темряві й навчилася не дивитись вгору.
Після цих слів розмова остаточно розвалилася. Атмосфера в залі стала настільки густою і тривожною, що професор Сушко раптом стрепенувся і почав поспішно збиратися додому. Евеліна відразу його підтримала, підвівшись з-за столу.
Сам Валентин уже не заперечував. Він важко, глибоко сопів у своєму кріслі, заплющивши очі — чи то роблячи вигляд, що заснув, щоб уникнути подальших розпитів, чи то й справді алкоголь остаточно звалив його з ніг.
Евеліна дістала мобільний телефон і викликала таксі до високих воріт будинку-фортеці. Попереду була нічна дорога назад до Києва, і запитань у неї стало значно більше, ніж відповідей.
Машина мчала крізь нічну темряву, розрізаючи фарами густий приміський туман. За вікном миготіли рідкісні ліхтарі, а в салоні таксі панував напівморок, розбавлений лише слабким підсвічуванням приладової панелі та тихим шурхотом шин по асфальту.
Евеліна сиділа рівно, затиснувши між коліньми шкіряну сумку. Вона мовчала, прокручуючи в голові кожне слово Валентина, але професор Сушко, який всю дорогу до цього сидів нерухомо, раптом важко зітхнув, поправив окуляри і заговорив першим. Його голос звучав тихо, майже пошепки, щоб не привертати уваги водія.
— Взагалі він непогана людина. — почав старий, дивлячись у бокове скло. — І пішов він з АТЯ свого часу саме тому, що категорично не підтримував їхні методи роботи. Ну... і ще тому, що він, хм... скажімо так, не зовсім людина.
Евеліна повільно повернула голову до професора. Її обличчя залишалося сухим і непроникним, але погляд став гострішим.
— Ви це про що, Андрій Володимирович? — запитала вона.
— Це взагалі ненауково, — відразу дав задній хід професор, ніби злякавшись власної відвертості. Він занервував, засіпав засмальцьовані манжети сорочки. — І, звичайно, це не моя таємниця... Але пам'ятаєш, коли він сказав, що в твоє місто не можуть в'їхати такі, як він?
— Так. І що це означає?
— Скоріш за все, це означає, що у вашого міста є свій Страж. Якась прадавня сила чи бар'єр, який просто не пропускає на свою територію істот із незвичайними вміннями. Ну, чужих сутностей. Своїх-то, місцевих, цей Страж береже і тримає при собі, а от чужих — за поріг не пускає. Для Валентина туди вхід закритий на фізичному рівні.
Евеліна на мить замислилася, згадуючи гігантську, під сто п'ятдесят кілограмів, постать господаря фортеці, його гучний сміх і цілком людську пристрасть до алкоголю.
— То ви гадаєте, Валентин є якоюсь із цих сутностей? — у її голосі прорізався легкий скептицизм патологоанатома. — Щось я нічого не помітила в ньому потойбічного чи містично неймовірного. Звичайний відставник.
— Так, мало хто помічає, — тихо хмикнув Сушко, і його круглі лінзи на мить відбили світло зустрічного авто. — Вони вміють мімікрувати. Тому мені й здається, що він свого часу втік з АТЯ. Ті «інквізитори» просто хотіли користуватися його незвичайними здібностями, витиснути його до краплі. І саме тому він вибудував навколо свого дому цю триметрову фортецю з охороною.
— Він боїться їх? — прямо запитала Евеліна.
— Гадаю, так. 
Професор замовк, безпорадно махнувши рукою, ніби вибачаючись за власні слова.
— Але, звичайно, все це далеко за межами офіційної науки, дитино. Маячня старого біолога... Хоча, з іншого боку, хто зараз взагалі говорить про звичайну науку, коли у твоїх мерців лімфа перетворюється на річковий мул?
Евеліна нічого не відповіла. Вона знову повернулася до вікна, де вдалині вже починали з'являтися перші жовті вогні нічного Києва. Машина наближалась до Теремків, і туман навколо Голосіївського лісу здавався тепер ще густішим.
О сьомій ранку Катюшина вже стояла в похмурому коридорі підвалу. Спина рівна, руки за спиною, сірий костюм  виглядає так само бездоганно. Вона чекала.
Професор Сушко з'явився за чверть на восьму. 
Вони зайшли в кабінет, де все ще монотонно гуділи прилади. Сушко відразу кинувся до термостата. Його очі за товстими лінзами окулярів горіли фанатичним вогнем.
— Ну ж бо, колего, погляньмо, що наша темна вода виростила за ніч, — заговорив професор, і його голос у напівтемряві підвалу зненацька згустився, втрачаючи звичну суху інтонацію. Він обережно, ледь дихаючи, дістав із термостата предметні скельця. — Якщо процес не зупинився без доступу повітря, це означає найгірше. Це означає, що цей проклятий ендемічний фактор продовжує агресивно переписувати білок у мінерал навіть in vitro — тут, у пробірці, за сотню кілометрів від самої Низини.
Сушко підніс скельце до світла, і Евеліна помітила, як дрібно затремтіли його худі пальці.
— Якщо Низина вже деформувала саму основу життя, ми побачимо перші голки мікрокристалів прямо зараз. Без жодної хімії. Розумієш, Евеліно? Якщо кров змінюється сама по собі, то це вже не біологія і не отруєння. Це автономний запуск ритуалу всередині тіла. Вмикай мікроскоп, дитино. Подивимося, чи залишилося в цих людях бодай щось людське, чи їхні жили вже остаточно забило холодним річковим дном, яке просто чекає свого часу. 
Він тримав скло проти лампи, і Евеліна мимохіть затримала подих — не від страху, а від передчуття, що зараз вони обоє побачать щось, чому ще немає назви.