49. Реквієм на піску

Вони сиділи, вчепившись один в одного, доки небо не почало сіріти, набуваючи відтінку мокрого асфальту. Чергова, розірвала тишу, принесла новину, що здавалась дивом: Петрика Кошового знайшли. Живий. Везуть сюди.

Кості потрібно було йти, скоро тут буде гамірно, але Руслана не збиралася відпускати його так швидко. Плюнувши на правила і заборони, вона натягла все ще вологу футболку, джинси й пішла за Стрільцем до машини.

В салоні автомобіля, де обігрів включили на повну, вони нарешті видихнули.
Тепле повітря било в обличчя, але холод із середини відступав повільно, неохоче. Руслана підсунула руки до решітки обігрівача.

Костя стягнув із заднього сидіння покривало і накинув їй на плечі. Вона не подякувала — лише сильніше втягнулася в нього, вдихнувши запах тютюну, пилу й псини — теплий, чужий і заспокійливо правильний. Арея всередині неї муркотіла, відчуваючи близькість Савара.

— Ти весь мокрий, — кинула вона, ковзнувши пальцями по його передпліччю.
— Уже ні, — сказав він, і не відсмикнув руку. Навіть коли вона не прибрала свою.

Руслана повільно провела нігтем по шву його куртки, зчищаючи засохлий бруд. Занадто уважно для випадкового жесту.

Костя відвернувся до лобового скла, але пальці його стиснули кермо.

У димі сигарет, від якого «можна було вішати сокиру», вони викладали один одному все, що накопичилося. Костя мовчки кивав, погоджуючись із її висновками. Так, амулет був ключем, який не варто було чіпати. Так, кривавий ритуал з птахами — це вже за межею навіть для Ареї. І так, жарт із стіною яку вона буцім то вибудувала перед поляком – це смішно.

— Марек знає більше, ніж каже, — тихо сказала вона, дивлячись кудись у скло. — Він не просто так з’явився. І ти пропонуєш просто… що? Закрити очі?

— Я пропоную триматися від нього подалі, — Костя повільно повернув голову.

Вона хмикнула, провівши долонею по запітнілому склу.

— Запізно для таких порад. Я вже по вуха в цьому. Думаєш, якщо я зроблю вигляд, що нічого не було, проблема зникне?

— Думаю, якщо ти підеш до нього — він тебе використає.

Тиша.

Руслана повернулася до нього повністю, піджавши під себе ноги.

— А якщо це єдиний спосіб зрозуміти, що відбувається?

Костя витягнув сигарету, але не закурив. Просто крутив її в пальцях.

— Ти зараз говориш як людина, яка вже стоїть однією ногою там, — сказав він тихіше.

— А ти — як той, хто боїться навіть думати про це, — різко відповіла вона.

Він усміхнувся. Криво.

— Я бачив достатньо, щоб знати, коли треба відступити.

Руслана нахилилася ближче. Занадто близько.

— А я — щоб знати, коли вже пізно відступати.

Їхні погляди зчепилися.

На секунду здалося, що вона зараз щось зробить — скаже, торкнеться, перейде межу.

Але вона відкинулася назад, ніби нічого не було.

— Він мене не лякає, — додала вже спокійніше.

Костя нарешті підкурив сигарету, глибоко затягнувся.

— Це і лякає.

Лише коли сонце піднялося достатньо високо, Костя відвіз її додому.

Ключів Руслана не мала —  На дзвінок відкрила Ольга.

— Ріта з Іваном поїхали за тобою в лікарню, — сказала вона, впускаючи доньку. — Мабуть, розминулися.

— Мабуть, — відповіла Руслана, з подивом помітила, що мова матері стала виразнішою — слова більше не розпливались, ніби щось відступило всередині неї.

— Ти голодна? — запитала Ольга, і Руслана відчула, як шлунок зсудомило від голоду.

На кухні, поки Ольга діставала їжу, Руслана уважно спостерігала за нею.

 — Мам, ти не хочеш дізнатися, що зі мною сталось? — обережно запитала вона.

— Я і так знаю, — спокійно відповіла Ольга, не повертаючись. — Все йде як треба. — Сталось те, що мало статись. Оксана тоді не змогла довести до кінця. Тобі вдалось розбудити його.

— Кого? — слово вийшло різко, ніби вона вкололась об нього.

Але в ту ж мить Ольга перетворилася на знайому жінку «з причудами». Її погляд раптово згас і застиг, ніби хтось вимкнув світло зсередини. Руслана знала цей стан — ні биття по щоках, ні трясіння за плечі не допоможе.

«Блок. Хтось закрив їй рот», — подумала вона.

— Суп, мама! — раптом вигукнула Руслана, різко сплеснула долонями і гупнула каменем по столу — стук розірвав кухню навпіл.

Звук вийшов настільки гострим, що Ольга сіпнулась.

— А?.. — вона кліпнула, ніби щойно прокинулася не тут

— Суп википає! — продовжувала репетувати Руслана.

— Ой, так, зараз, зараз... — Ольга кинулась до плити, немов нічого й не було.

Руслана не вірила власним очам. Її «чарівний прийом», який вивів людей із трансу в підвалі «Сови», спрацював і тут. Це означало одне: хтось поставив матері заборону. І Руслана вже знала, хто.

Пройшло два дні. Руслана нарешті вдосталь наїлась та виспалась — вперше за довгий час сон не був схожий на боротьбу за виживання. З дому вона не виходила, дотримуючись обіцянки, даної Кості.

Тишу порушила Свєта. Подруга принесла сумку, яку Руслана в запалі подій забула в пляжному кафе, і разом із нею — оберемок міських пліток. Свєта торохтіла без упину: розповідала, як їх усіх тягали на допит до відділку, як Семен закрився вдома й ні з ким не спілкується, хоча фізично з ним усе гаразд.

Найдивнішим було зникнення фотографій. Ті самі знімки, що стали причиною істерики Натки, просто розчинилися в повітрі під час переполоху. Ніхто не міг згадати, куди вони поділись.

— А ще там був той красунчик-рятівник. Він сидів на кожному допиті, наче тінь.

— Ти про кого говориш? — Руслана намагалася, щоб її голос звучав максимально буденно, але серце вже почало вистукувати тривожний ритм.

 — Ну як же, хіба ти не знаєш? — Света коротко, захлинаючись деталями, описала те, що сталося з нею в готелі кілька днів тому: як він допоміг втекти від розлюченого Тараса. — А потім я дізнаюся, що він має відношення до розслідування всіх цих дивних подій, що кояться в Б.