48. Темні води

Руслана сиділа на лікарняному ліжку, до болю втискаючи коліна в груди. Вона все ще мерзла — тим особливим внутрішнім холодом, який не випалюється чаєм чи ковдрами. Плечі зрадницьки тремтіли, а заціпенілі пальці впивалися у власну шкіру, наче намагалися намацати там хоч щось живе.

На тумбочці парувала чашка солодкого лікарняного чаю, але Руслана до неї не торкалася. Від заспокійливого вона відмовилася навідріз — у її системі координат будь-яке заспокійливе було добровільною здачею в полон.

В палаті важкий, стерильний дух хлорки та дешевих ліків, який змішувався із солодкуватим запахом поту Семена, що нарешті заснув. Нервова гарячка відступила під дією препаратів, і тепер він здавався спокійним й вдоволеним.

Руслана ж не могла дозволити собі такої розкоші, як забуття. Вона мала бути при тямі, коли знайдуть її. А її скоро знайдуть — вона відчувала це кожною клітиною, і навряд чи це була інтуїція, швидше за все, це знову подавала голос Арея, наповнюючи порожнечу всередині тривожним передбаченням.

 Десь там, у стихії, залишився ще хтось. У швидкій вона чула уривки фраз: «ще двоє у воді». Хто ще став жертвою Низини? Час в очікуванні розтягувався, ставав густим і липким. За вікном панувала глуха ніч, ні натяку на світанок.

Її лише раз покликали до телефону — старого дискового апарату на посту чергової.  Ріта,  поривалася приїхати негайно, але Іван — розважливий і холодний — утихомирив її, запевнивши, що з «цією дурепою» в лікарні вже нічого не станеться.

Медсестра все заглядала в палату, обіцяючи, що після гарячої ванни стане легше — треба лише дочекатися, поки догріється бойлер.

  Вона уявила, як гаряча вода торкається шкіри — і тіло мимоволі здригнулося. Не від бажання. Від відрази. Це тепло зітре його дотик. Вона мимоволі звела лопатки, намагаючись законсервувати у пам'яті відчуття, що все ще пекло шкіру на спині. Його руки. Теплі, грубі, настирливі. Він не церемонився з нею, вириваючи у річки, тягнув так, що до вечора тіло точно вкриється синцями. Руслана ненавиділа себе за цю слабкість, за те, що десять років очікування зараз стиснулися до одного короткого дотику. Поразка. Це була чиста поразка — відчувати вдячність до того, хто колись просто викинув її зі свого життя — як непотріб.

«Лезо всередині» провернулося, завдаючи звичного болю. Вона була готова ще раз кинутися в ту крижану воронку, ще раз захлинутися чорним мулом — аби лише знову відчути, як він тримає її — не рятуючи, а привласнюючи.  Тіло вже зробило вибір за неї. Їй лишалося тільки не заважати.

Раптовий шум у коридорі розірвав лікарняну тишу. Тупіт важких черевиків, чийсь приглушений вигук і брязкіт металевого відра — звуки накочувалися хвилею, змушуючи Руслану ще сильніше втиснути підборіддя в коліна. Вона знала: це до неї. Новини вже тут, у коридорі,  дверима.

Двері розчинилися з важким стогоном. На порозі з’явився Стрілець. Літня жінка - медсестра з втомленим від безсоння обличчям стояла за його спиною, вона не кричала, лише  механічно намагалася перегородити дорогу.

— Куди ви в такому вигляді, це ж лікарня… — промовила вона глухо, дивлячись на брудні сліди, що лишалися за Костею, але він навіть не озирнувся, пройшовши повз неї так, ніби вона була частиною стіни.

Він виглядав як привид, що щойно вибрався з болота: мокра куртка важко звисала з плечей, з-під штанин на лінолеум натікала брудна калюжа річкової води, а обличчя здавалося сірим, посіченим зморшками втоми й болі.

Їхні погляди зустрілися. Руслана не питала. Вона просто побачила це в його очах там не було надії — тільки болотний, мертвий відблиск Низини.

«Натку знайшли», — пронеслося в голові холодною блискавкою. «Знайшли не живою. Знайшли — як частину річки.»

Костя важко підійшов до ліжка й сів на самий край. Пружини жалібно скрипнули. Від нього пахло тванню, соляркою і смертю.

— Руслана… — його голос був схожий на шурхіт гравію. Він простягнув руку, намагаючись торкнутися її плеча. — Водолази підняли її біля коси. Зачепилася за коріння… Вадим зараз там, на березі. Ми не встигли, Вода її взяла.

Руслана не чула останніх слів. Звук вимкнувся, залишивши лише пульсуючий тиск у скронях. Вона кинулася вперед, шукаючи порятунку в людині, яку потрібно тримати на відстані. Вчепилася в мокрі плечі пальцями-кігтями, до болю впиваючись у тканину куртки. Вперлась лобом у його груди, відчуваючи холодну вологу одягу, що миттєво просочила лікарняну сорочку.

Вона не кричала — лише глухо, по-звірячому зірвався подих. Тіло здригалося у дрібних судомах, від чого сильніше тисла в груди Кості, наче намагалася пробити там діру й сховатися від світу. «Натка. Смішна, яскрава Натка, яка так любила життя, тепер стала темним нерухомим пакунком на мокрому піску.»

Костя незграбно обійняв її, гладячи по спині важкою долонею. — Тихо, дитинко, тихо… — бурмотів він, хоча сам ледь стримував тремтіння.

 Вона відчувала, як Арея всередині неї мовчить, задоволена цією жертвою. Вона щось пробудила і воно взяло своє.  Ця ніч — лише репетиція.

Костя Стрілець сидів на краю ліжка, відчуваючи, як волога від мокрої куртки повзе під шкіру.  Її пальці пробивали тканину, нігті впивалися в передпліччя. Боліло. І це було добре — бодай щось конкретне в цій стерильній, задушливій палаті.

Він бачив таке. Не раз. Крики. Істерики. Але зараз усе йшло якось не так. Він тримав її за лікті. Вона тремтіла дрібно, як після лихоманки.
У голові було порожньо.

Без слів. Без звичних “тримайся” і “ми зробили все, що могли”. Він відкрив рот — і закрив.

Не зараз.

Стиснув сильніше. Щоб не розсипалася. Щоб не поїхала зовсім. Стрілець не вмів це. Ніколи не вмів.

— Тихо… — видихнув він хрипко, майже без голосу.

Рука сама пішла їй на спину. Важка, незграбна. Не для втіхи — щоб утримати.

У вікні була та сама ніч. В коридорі дзвонив телефон. Йому вперше за довгий час стало по-справжньому страшно. Не через потопельницю. Через те, що він не знав, як витягнути Руслану з Низини. І він просто тримав. Без слів. Без думок.