47. Точка неповороту

Втягнула одну, другу, третю доріжку... Порошок заповнював порожнечу, що останнім часом оселилася в її тілі. Без нього думки починали їсти її зсередини, як щури. Тепер вона стояла перед великим дзеркалом у вітальні й спостерігала, як розширюються зіниці, заливаючи райдужку багряним відтінком. Чорна шовкова сукня, в якій вона була на виставці, зім’ялася від довгого лежання в ліжку. Тканина пішла зморшками. Як скоро піде все її тіло.

Але зараз… зараз вона ще молода. І красива.

 Інга потягнула за тонку бретельку на одному плечі, потім на іншому.
Шовк безшумно зісковзнув униз, на мить затримався на стегнах і впав темною плямою на підлогу. «Як моє життя, — подумала вона. — Нікчемна чорна калюжа бруду під ногами».

Сльози підкотили до очей, але варто було глянути в дзеркало — і вони відступили.

Вона дивилася, як лягають світло та тінь, як відблискує шкіра в тон бордового волосся. Милувалася ідеальним розчерком брів, рівним носом, акуратними губами. Груди все ще високі, талія тонка, стегна широкі... А ноги — справжній витвір мистецтва. Куди тій малолітній амазонці з хижацьким обличчям і зеленню в очах? Лише енарей може порівнювати їх. Інга — це жіночність у чистому вигляді, а мала Собко — дика, необ’їжджена кобила.

Все ще стоячи перед дзеркалом, Інга повільно провела руками по грудях, стиснула їх, переконуючись у бездоганності. Соски відгукнулися миттєво, розцвівши великими черешнями. Пальці ковзнули нижче: живіт, стегна... Вона завела руку між ніг, намацала чутливий пагорбок — він відповів гарячою хвилею задоволення. Довгий видих зі стогоном. Вона забороняла собі заплющувати очі й уявляти когось поруч. Тільки вона. Тільки її тіло, її пальці, її відчуття.

Швидше, швидше... Губи розімкнулися в очікуванні насолоди, що закручувалася вихором унизу живота. Очі в очі із собою — до кінця. Зіниці розширилися, затопивши все навколо. Ще мить — і тіло здригнулося від вибуху. Затиснувши долонею вологу, набряклу плоть, вона опустилася на коліна, а потім безсило скрутилася сонним вужем на калюжі шовку.

Лежала, поки спина не вистигла від протягу з відчиненого балкона.  Піднялася на лікті, не одразу розуміючи, де вона, а потім поповзла до таці, де залишалася четверта доріжка.

Все згадалося: і виставка, де вона остаточно зрозуміла, хто стане новою жрицею, і те дивне видіння на фото... Замок зі щитом над брамою. Той самий щит, сімейна реліквія, яку вона все дитинство бачила в кімнаті батька. Чи зрозумів щось її супутник? Чи бачив він те саме?

Спогад про Ярослава встромився в серце іржавою циганською голкою, випалюючи нову дірку, яку вона намагалася засипати «снігом».

Інга перевернулася на спину просто на підлозі, розкинула руки й приготувалася помирати. Вона згадала його. Чоловіка, з яким збиралася пов’язати життя.

 Нишпорка. Той, хто був поруч не через неї — через інформацію. Через минуле.

 Як вона могла так попастися? А втім, вона сама хотіла на цей гачок... Бо гачок був надто привабливий.

Унизу живота знову потягнуло, але цього разу вона не піддалась.

 Інга перебирала в голові їхню останню розмову: чи не бовкнула чогось зайвого? Так, довелося відкрити йому частину сімейного прокляття, але нічого забороненого. Сльози та істерика під час розповіді про те, як брат ґвалтував її в тій клятій кімнаті, «забили баньки» нишпорці. Він відволікся, розм’як і забув, що саме хотів випитати. Цю партію вона виграла.

Вона не брехала йому. Все було правдою. Але ніхто не знав, що витівки Тараса — то дитячі забавки порівняно з тим, що вона робила на обряді Сонця.

Інга згодувала йому свою понівечену душу порціями, як дешеве вино, і він захлинувся жалістю, навіть не підозрюючи,  що за кулісами вона холодно насолоджується короткою передишкою. Так було й з батьком, який погодився довічно утримувати «нещасну» доньку. Так сталося і сьогодні. Ярий навіть не збагнув, що не отримав того, за чим прийшов.

«Чоловіки...», — Інга розсміялася, лежачи на підлозі. Сміх був хриплим і гірким.

Кабінет полковника Прокопенка тонув у сигаретному диму та важкому світлі настільної лампи. За вікном місто уже поринуло в густу нічну темінь, і лише рідкісні кроки в коридорі нагадували, що відділок ніколи не засинає остаточно.

Вадим поклав останній аркуш у папку й закрив її з сухим хрускотом пластика. Він подивився на Евеліну, яка сиділа навпроти. У її погляді була та сама гостра зосередженість, за яку він її цінував. Якби не ця її хвороблива пристрасть до Стрільця, Катюшина давно б уже захистила докторську в столиці. Вона була занадто розумною для цього провінційного моргу, але зараз саме її розум був одним його із його козирів.

— Сідай ближче, Евеліно. Коротко по суті. — Прокопенко підсунув папку до краю столу. — Тут матеріали для твого вченого. Ти тримаєш дистанцію: більше слухаєш, менше розповідаєш. Запитуєш тільки те, що я відмітив у протоколах. Бабич приніс звіт від своїх експертів АТЯ, — Прокопенко кивнув у бік зачинених дверей. — Я вибрав звідти тільки те, що піддається логіці.

— Я розумію, Вадим Михайлович, — спокійно відповіла вона. — Тільки офіційні факти.  

— Саме так. Жодних власних теорій, — Прокопенко жорстко виділив останнє слово. — Ми офіційні представники системи, а не мисливці на привидів. Зрозуміла?

— Але... — Евеліна завагалася, поправляючи окуляри. — Професор обов'язково запитає про циклічність. Він знає про ці дати. Двадцять друге червня все ближче, Вадиме Андрійовичу, і це відчуття... воно як тиск у вухах перед грозою. Ви ж теж це відчуваєте? Цю невідворотність. Ніби ми всі стоїмо на шляху лавини й просто чекаємо, коли вона нас поховає.

Прокопенко мовчав, розглядаючи вогник сигарети, але Евеліна не відступала. Вона поклала тонку руку на папку, ніби намагалася передати йому частину свого страху.

— І справа не тільки в передчуттях. Замойський обов'язково запитає про «чорну кристалізацію лімфи». Ви ж бачили останні результати розтинів: рідина в тканинах голів жертв структурується в гострі темні кристали, що за хімічним складом ідентичні річковому мулу з дна Низини. Замойський у своєму Інституті  роками досліджує «ендемічні мутації» — те, як певні місця буквально переписують код живої клітини під себе. Він захоче знати, чи були випадки у живих мешканців міста. А у нас їх вже п’ятеро, лише Костя поборов прояви.