43. Літургія голих птахів

Вечір спускався на річку повільно, без поспіху. Сонце ще трималося високо, але вже не пекло — гріло. Тепло м’яко лягало на шкіру. Лада Красновська дозволила собі заплющити очі й глибше втиснутися в лежак.
Річка дихала поруч. Вода хлюпала об бетон пірсу, важко й розмірено. Пірс врізався в течію так далеко, що здавалося — це не берег, а палуба. Наче вона відпливає, не сходячи з місця.
Ладі подобалося це кафе. Хоч вона б ніколи не сказала це вголос. Надто вже воно старанне — білий тент, рівні столики, офіціанти з ввічливими обличчями. Усе трохи перегране, трохи “для глянцю”. Але тут було чисто, смачно і ніхто не ставив зайвих питань. 
Життя поверталося в норму.
Ще тиждень тому вона лежала в темному готельному номері —  без надії. Її викинули. Як річ, що втратила функцію. Без пояснень, без прощань. Було боляче? Так. Принизливо? Безперечно.
Вона це пережила.
Тепер усе знову рухалося. Нова робота — виснажлива, цікава. Роботодавець — складний, отже вартий уваги. Бабусина квартира — тепер її територія. Усе це дивно тішило.
Інтриги розгорталися навколо неї, як теплий вітер. Нові знайомства, нові зв’язки. Тепер вона вже не подвійний агент. Потрійний. І це навіть не лякало. Вона давно не боялася таких речей. Їй було цікаво. 
Позаду зашурхотіли скатертини. Офіціант накривав стіл просто на пірсі. Сьогодні святкували успішний розпродаж картин блондинки-фотографа. Передзастільний гомін молодих голосів котився над водою. Працівники «Сови». Вона тепер одна з них.
Їй подобався цей статус. Не гучний, але помітний.
Лада повільно, маленькими ковтками, відпивала з високого бокалу темне міцне пиво. Скло було прохолодне, вологе від конденсату. Піна вже осіла, залишивши на стінках нерівні сліди. Пиво смакувало солодом і гірким хмелем — чесно, без зайвої романтики. Хороший початок після тижня в зав’язці.
Вона не поспішала.  Тіло приймало алкоголь спокійно.
Димок потягнувся з боку мангалу. Перший запах м’яса на вогні — густий, солодкуватий. Лада ледь усміхнулася.  Її дитинство не пахло димом і маринадом. Але цей запах впізнати легко. Він примітивний. Чесний.
Вона розплющила очі.
Під тентом метушилися працівники кафе. На пірсі — з десяток гостей. Молоді, гарні, засмаглі. Хтось грав у бадмінтон, ризикуючи втопити волан у течії. Хтось лежав на шезлонгах, ловлячи останнє сонце.
 Блондинка-галеристка зібрала біля столу кількох гостей, активно щось розповідала, розливаючи алкоголь по чарках. Вона говорила швидко й широко усміхалася —  трохи більше, ніж звично. На ній усе ще була та сама закрита коротка сукня, в якій вона сяяла на виставці, — щільна тканина облягала фігуру, не залишаючи простору для повітря. Високі підбори впевнено врізалися в бетон, ніби це був не пірс, а подіум.
Вона навіть не перевзулася.
Лада ковзнула по ній поглядом і ледь примружилася. У таку спеку тканина мала липнути до шкіри, а підбори — провалюватися в щілини. Чи їй не спекотно? 
Лада відпила ще ковток пива. Деякі жінки носять одяг. Деякі — броню.
Трохи далі, на самому краю пірса, спустивши ноги в низ, сиділа дівчина. Окремо від усіх. Дивилася на воду, на хвилі.
Наталія Кошова. Спадкоємиця одного з найбагатших людей міста. Біле, майже фарфорове обличчя, розсип веснянок, червоні повіки. Пляшка лимонного лікеру в руці. Сигарета за сигаретою.
І сама вона — мов фарфорова лялька. Крихка, гладка, надто акуратна для цього сирого пірса. З тих, яких так і тягне впустити. Просто щоб побачити, як розсипається на осколки. Не зі злості навіть — із чистої цікавості. Лада дивилася на неї без поспіху. Деякі речі б’ються ефектно. Як розіб’ється ця?  
Руда Кошова не вміла носити своє багатство. Носила тільки страждання. Ладі не було її шкода. У таких завжди більше дверей, ніж у звичайних людей. Якщо вона обирає жалість до себе — це теж вибір. 
Нещодавно Лада сама злегка підштовхнула її до цього краю. Тепер лишалося дивитися, як розійдуться кола по воді.
Вона не думала, навіщо це зробила. Їй дали вказівку — вона виконала. Так простіше. Коли відповідальність знята заздалегідь, рухи стають точнішими.
Із лівого боку щось тиснуло. Не звук — відчуття. Лада ледь повернула голову.
Пляж ззаду був заповнений відпочивальниками — строкаті рушники, дитячі крики, надувні кола. Але її погляд піднявся вище. Над обривом темнів дах старої дачі. Дачна, 1. Той самий будинок із привидами, як вони називали його в дитинстві
Знизу просто під будинком розростався чагарник низини — тепер про нього говорили всі в Б. Занадто часто. Занадто голосно. Місто любить свої страшилки.
Вода біля пірса раптом сплеснула гучніше. Руслана.
Вона з’явилася ще годину тому — і одразу полізла у воду. Роздяглася, лишившись у самих стрінгах, ніби тут не люди, а лише хвилі. Стрибнула нирцем із пірса, різко, з викликом. Її DJ із «Сови» пірнув за нею майже без паузи.
Тепер вони боролися з течією, тримаючись ближче до бетону. Щось кричали одне одному. Голос Руслани долітав уривками — надривний, різкий. Неможливо було зрозуміти: вона біситься чи плаче. Може, і те, й інше.
Лада знала причину. Сьогоднішня зустріч із привидом з минулого.
Вона сама ще недавно відчула щось подібне. Париж. Театр-кабаре. Його постать в темряві залу — майже нереальна. На мить їй тоді здалося, що земля під ногами пішла. Неприємна слабкість, знайома, як старий шрам.
Вона пережила це. Десять років без нього — прожила. Проживе й далі.
Цікавіше було інше — як із цим упорається сестра.
Руслана знову щось вигукнула, вода вдарилась об бетон. Її рухи стали різкішими, ніби вона билася не з течією, а з невидимим супротивником.
Лада повільно посміхнулася.
Яке ж усе-таки цікаве життя.
Вона лежала на лежаку, вдаючи що відпочиває.
Насправді — чекала.
І спостерігала.
Руда Кошова теж спостерігала за ними.
Не кликали. Не махали їй. Вони нікого не бачили — лише одне одного і воду. То злипалися в обіймах, поглинуті течією, то знову відштовхувалися, боролися з хвилями, сміялися чи кричали — розібрати було важко.
Лада дивувалася, як довго вони витримують у цій швидкій воді. І коли це Руслана навчилася так плавати? В дитинстві вона боялася глибини.
Фарфоровій ляльці все ж набридло.
Вона дістала телефон — повільно, з тією втомленою гідністю, яка личить лише тим, хто звик іти по рівному. Викликала таксі. Лада добре розчула адресу. Та сама.
Підвелася, обтрусила джинси, ні з ким не попрощалась, просто пішла пірсом до пляжу, далі — сходами вгору, на набережну.
Її ніхто не зупинив. Ніхто не покликав.
Лише коли вона вже підіймалася сходами, плавці, нарешті помітили втечу. Руслана різко обернулася, щось вигукнула. Вони кинулися до металевої драбинки, ввареної в скелет пірсу.
Семен виліз першим — мокрий, у самих плавках. Руслана — за ним, натягуючи на ходу його футболку. Вода ще стікала по ногах, залишаючи темні сліди на бетоні.
Вони бігли, але було запізно.
Таксі рушило саме тоді, коли вони добігли до сходів.
Лада повільно перевела погляд із машини на берег.
Далі почалася перепалка. Семен різко щось говорив, жестикулював. Руслана відвернулася. Він повернувся на пірс, порився в шортах, знайшов телефон, почав набирати номер. Ймовірно — Кошової.
Руслана ж не пішла за ним.
Вона сіла на пляжі. Повільно. Наче сили раптом скінчилися. Зарила руки в теплий пісок, занурила ступні по щиколотки. Заплющила очі.
Тепер вона виглядала спокійною. Майже врівноваженою. Як йог, що дихає за інструкцією.
Лада дивилася на неї довше, ніж потрібно.
Деякі люди тікають. Деякі — чекають, щоб їх наздогнали.
***
Якийсь час Руслана сиділа із заплющеними очима. Сонце гріло обличчя, пробивалося крізь повіки червоним світлом. Пісок під долонями був теплий зверху й прохолодний глибше — вона повільно занурювала в нього пальці, відчуваючи, як сипучі крупинки просіюються між фалангами. Поряд дихала вода. Не шуміла — саме дихала: короткий плеск, пауза, ще плеск.
Повітря за лівим плечем згустилося, стало нудотно-липким, наче поруч стояв хтось. Вона різко обернулася. Позаду — лише паркан кафе, що тягнувся до самих сходів під обривом. Суха трава. Порожні пластикові стакани біля смітника.
Нікого.
Але камінь у руці ожив. Він не просто нагрівся — він запульсував, як хворе серце. Руслана повільно перевела погляд.
І тоді згадала Костю. Його голос. Кострище. Сектанти. Амулет із пташиної кістки, який він знайшов і зарив під парканом кафе. Вона тоді слухала в піввуха. Перепитувала щось не те. Більшість пропускала.
Тепер шкодувала.
Погляд сам зупинився в одному місці.
«Третій стовп», — промайнуло в голові, як чужа команда. Там повітря тремтіло, наче над розпеченим асфальтом, викривляючи простір у желейну трубку.
Руслана піднялася. Пісок обсипався з колін. Серце билося рівно — без страху. Вона впевнено пішла до стовпа, згадуючи уривки Костиних слів. «Кістка… літера V… кров… сонце…» Решта розсипалось у пам’яті.
Опустилася на коліна. Пісок під руками виявився вологим і прохолодним. Він легко піддавався, ніби справді хотів віддати те, що в ньому лежало. Вона розривала його швидко, обома руками.
І раптом — тверде. Легке. Вона витягла знахідку. Кістка. Тонка, світла, у формі латинської V. Занадто правильна форма, щоб бути випадковою. Занадто оброблена.
— Амулет… — тихо повторила вона.
Чому Костя одразу вирішив, що це амулет? І ще й з пташиної кістки?
Вона піднесла ближче до очей.
На кістці були насічки. Дрібні, майже стерті. Їх важко було навіть розгледіти, не те що прочитати. Руслана підвелася і підійшла до води. Вода була крижаною — вона неочікувано  вжалила шкіру, висмоктуючи тепло. Обережно промила кістку. Насічки стали чіткішими. Але змісту не додалося. Символи не складалися в слова. Вони були чужими.
Руслана затиснула кістку в правій руці, розмістивши поруч із каменем. Не розуміючи, що робить, просто стиснула кулак. Гострий край каменя, який досі лежав безпечно, підпертий кісткою зрушився і різко вдавився в середній палець.
Прокол. Гострий камінь увійшов у палець м’яко, як у масло.
Біль глухий. Майже нечутний. Лише тепла хвиля. Вона розтиснула руку. Кров повільно залила амулет, кістка жадібно, зі слабким сичанням, ввібрала вологу.
— Ну звісно… — прошепотіла.
Костя казав: сила запустилася, коли амулет вимазали кров’ю напарника.
Руслана взяла кістку двома руками й почала розмазувати по ній власну кров. Вона відчувала липкість. Запах заліза. Прислухалась до себе.
Нічого. Жодного спалаху. Жодного удару в скронях. Вона сіла на пісок і піднесла амулет до останніх променів сонця.
І нарешті, світ навколо хитнувся й вивернувся навиворіт.
Вона вже звично — і майже без подиву — зрозуміла: свідомість Ареї знову відкривається.
 Захід сонця в пам'яті Ареї був червоним.
 Руслана відчула, як її губи розтягуються в усмішці, яка різала обличчя. Це була не її радість. 
Трава густа, соковита. Повітря пахне димом і теплом. Дівчата бігають біля води — босі, в сірих тканних сорочках, сміються, бризкаються. Їхні голоси нагадують гомін гусей — швидкий, радісний, безтурботний.
Біжать до лісу, з пасток знімають птахів. Малих. Великих. Живих.
Пісні — дивні. Самі голосні, протяжні, звуки. Руслана вже чула їх раніше. Але тепер вони проникають під шкіру.
Дівчата збиваються в купу.
І починають здирати пір’я. Живі птахи пручаються. Крила б’ються в повітрі, клюють руки дівчат, та пір’я рветься з вологим тріском. Крики — гострі, майже людські. Їй огидно, але її тіло зрадницьки вигинається назустріч цьому звуку.
— Ні… — намагається сказати вона.
Хоче відвернутись. Заплющити очі. Арея не дозволяє. Погляд залишається відкритим. Час розтягується. Руслана хоче закричати, але Арея тримає її щелепи мертвою хваткою. Птахи ще живі, навіть коли їхні тіла вже без пір’я. Дівчата продовжують співати. Вона відчуває тепло пташиної крові на руках, бачить, як червоні рани на пульсуючих тільцях здригаються в такт їхнім пісням. Руслану стискає зсередини від огиди, але її пальці — пальці Ареї — рухаються з такою любов’ю, з такою ювелірною точністю, що вона відчуває... солодкий щем. Її нудить від запаху крові, але рот наповнюється слиною. 
Це був не просто страх — це був солодкий жах від того, як легко вона входить у цей ритм вбивства.
Нарешті птахів несуть до лісу. Прив’язують за лапи до гілок. Тіла гойдаються.
Дівчата збираються знову, Арея між ними. Мажуть кров’ю обличчя. Скидають одяг. Торкаються одна одної. Поцілунки дикі та безумні.  Пальці вплітаються в розтріпане волосся, пальці повсюду, на грудях між ногами залишають червоні лінії. Тіла вигинаються в екстазі. Стони дівчат заряджають повітря, і Руслана відчуває, як ці розряди пронизують її наскрізь. Арея простягує руки, і коли іскри входять в її долоні, Руслана майже непритомніє від вибуху ейфорії.
Це краще за будь-який наркотик, сильніше за будь-який оргазм. Це чиста влада над життям і смертю. Вона відчуває, як її власне серце б’ється в унісон із тими, що зараз згасають на гілках лісу. У цей момент вона не хоче, щоб це закінчувалося. Вона хоче розчинитися в цьому кривавому світлі, стати цією іскрою. 
Це найстрашніше — її власна воля здалася без бою. 
І коли напруга спадає, Арея дозволяє заплющити очі.