42. Зелений зал

Сни більше не приходили. Ті самі сни, що колись переслідували її матір. У них вона стояла босоніж на холодній землі, а з темряви лісу виходили чоловіки — мовчазні, без облич, їх сильні руки були гарячими, важкими, й жадібними. Вони торкалися її так, ніби знали кожен м’яз, кожну слабкість. Вона прокидалася після таких снів із прискореним серцебиттям і ясною головою — ніби хтось наповнював її зсередини, залишивши в тілі гарячу поживну енергію.
Одного ранку вона прокинулася «пустою». Внутрішній жар, що раніше пульсував у венах, згас, залишивши після себе лише холодну попелясту порожнечу. Світ навколо став пласким, як невдале фото.
Час спливав, вимиваючи її з циклу. Вчитель мовчав. Документи Прокопенка, за які вона ледь не заплатила таємницею, він прийняв так, ніби вона подала йому вчорашню газету. Без інтересу. Інга відчувала запах його кострища навіть у зачиненій квартирі — вона знала, що він знову скликає своїх «обраних» до вогню, але цього разу її місце біля полум'я було зайняте. Від цієї думки під нігтями починало поколювати, як від обмороження. «Кого він обере?» — це питання роз’їдало її, мов кислота.
Цієї ночі вона випірнула з небуття раптово. Кімната була повною густої, масної темряви. Серце билося швидше, ніж треба, — не від страху, а з передчуття. Інга лежала, не рухаючись, думаючи про снодійне, але не встигла вирішити, як у глибині будинку запрацював ліфт.
Вона одразу зрозуміла: це до неї. Вона хотіла щоб то був він, той хто її наповнить.
Коли пролунав дзвінок — настирливий, майже зухвалий, — Інга не вагалася. Вона підвелася й відчинила двері.
На порозі стояв Ярий. Він мовчки обійняв її, притиснув до себе. Його руки були великими, сильними й теплими — не метушливими, не жадібними, а впевненими, такими, що не питають дозволу, бо не сумніваються у відповіді. Інга відчула його одразу всім тілом: шкірою, ребрами, животом, тим, як він тримав її, ніби вона вже належала цьому простору між його руками. Її оголене тіло притислося до нього без сорому, без гри — просто так, як правильно.
***
Інга ковзнула поглядом по гостях, відчуваючи легку нудоту від їхньої  захопленості. Вона знала цю гру занадто добре. Льончик усміхався, приймав компліменти, тиснув руки. Інга знала його усмішку. Так усміхаються люди, які не колекціонують мистецтво — лише слабкості. У цій залі він володів не картинами. Тут усі вже щось йому винні. Інга подивилася на Свєту,  «Білобриса стрикоза».  Кожна її виставка, кожен кадр, кожен подих належав не їй, а власнику галереї. Вона була лише красивою вітриною для брудних справ, черговим активом, який відпрацьовує свій борг.
Перший зал був теплим і безпечним. У другий не хотілося заходити. Перший зал зустрів їх жовтим маревом. Світло що відбивалося від стін кольору розпеченого піску, бедуїнки — неймовірної краси жінки з очима, глибокими, як колодязі в пустелі. Але це все ще просто фотографії, таких тисячі.
Ярослав, в якого вона вчепилась міцною хваткою, напружився так, що Інзі здалося — під тканиною його піджака перекочуються не м'язи, а розпечене каміння. "Що сталось?" Її пальці, впивалися в його передпліччя,  стиснулися ще дужче. Відпускати вона не збиралась. 
Виставка була саме такою, як вона й очікувала: самозакоханий натовп, що вдає з себе обраних. Інга ковзала поглядом по обличчях, знімаючи з них маски швидше, ніж вони встигали усміхнутися. Кожен тут щось продавав — себе, зв’язки, ілюзію смаку. Їй було нудно. Всі ці обличчя рухалися надто передбачувано. Надто повільно. 
Ярослав продовжував стояти на місці, перетворився на крижану статую. Інга пішла за його поглядом. У натовпі вирізнялася невелика компанія. Троє — ні, четверо. Пасинок Семен: високий блондин із припухлим обличчям людини, яка переплутала ніч із ранком. Поруч — Руслана Собко. Червоні очі, пом’яте обличчя, та сама втома, яку не сховаєш жодною косметикою. «Бухали», — машинально відмітила Інга. Далі — нещасна Наташа, племінниця, у сонцезахисних окулярах, які тут виглядали безглуздо. Пальці нервово теребили ремінець сумки — їй явно було не по собі.
І ще одна. Невисока, непримітна дівчина-жінка з дивними, майже котячими рухами. Вона трималася біля цієї компанії надто близько, хоча ті, здавалося, воліли б загубити її десь між фото й келихами.
«На кого ж із них ти  дивишся?» — холодно подумала Інга.
Його тіло тут, а увага — там, у тій плямі з людей і запахів учорашнього алкоголю. 
Руслана обернулася майже вимушено — відчула погляд. Її очі ковзнули по парі, зупинилися… і зависли на Ярому. В широко відкритих очах біль і образа, крик і ... Кохання? Вона не просто дивилася вона вдиралась в нього поглядом. Губи тримтіли намагаючись не піддатись істериці вона прихопила нижню зубами. 
Між ними пролягла невидима лінія, через яку Інга не могла переступити — це була територія спільних кошмарів. Так дивляться не на випадкових знайомих. І вже точно не на незнайомців. 
Світ навколо продовжував рухатися: люди ходили, сміялися, говорили про мистецтво й ніщо. А ці двоє стояли, мов вирізані з реальності. Без руху. Без слів.
Інга злегка потягнула Ярослава за рукав — жест точний, вивірений. Даремно. Коли він не хоче — зрушити його неможливо. Вона припинила тягти, щоб не виглядати смішною. Натомість зробила вигляд, що розглядає найближчу фотографію. Дивилася — і не бачила нічого.
«Так. Вони знайомі», — іншого пояснення не існувало. 
У залі стало задушно, попри кондиціонери.
Ситуація починала дратувати. Семен нарешті сіпнув Руслану за руку, та ніби прокинулася, відвела погляд — і напруга розсипалася,  мов перерізали струну. Компанія рушила до виходу. 
Ярослав проводжав Руслану поглядом до самих дверей.
Інга відчула, як у нього стискаються щелепи, як напружуються кулаки. Їй і самій хотілося відійти від нього — від цього Ярого, незнайомого, небезпечного у своїй розгубленості. Але вона залишилася. Тримала його. Контроль — це теж мистецтво.
Все закінчилося так само несподівано, як і почалося.
До них підлетіла блондинка-художниця — нервова, легка, на підборах, що дивом не ламали їй ноги. Вона проігнорувала Інгу. Обома руками схопила Ярослава за руки й заговорила швидко, збуджено.
 Інга не розібрала слів. Судячи з усього, Ярослав теж. Але він кліпнув раз, другий — і нарешті повернувся. Усмішка розпливлася по його обличчю, ніби хтось увімкнув світло.
Художниця зробила свою справу. Ярослав нахилився й прошепотів їй щось на вухо. Та розквітла, обвела зал широким жестом,— і полетіла далі.
Інга залишилася стояти. Пряма. Спокійна. Все ще богиня.
— Підемо в зелений зал? — запитав Ярослав.
Він нарешті зосередився на ній. Інга стояла поруч, тримаючись за його лікоть — рівно настільки, щоб не впасти. Він потягнув її далі мимо бедуїнських цариць до малого залу. На виході вона перехопила погляд Тараса. Брат насупився, важко засопів, почервонів — і пішов геть. В думках послала його далеко і надовго. 
Але потім вони зробили крок у другий зал.
Він був меншим — і водночас тягнувся кудись убік, ніби не мав краю. Вікон тут не було. Стіни щільно закриті, заставлені полотнами так, що простір замикався сам у собі. Зелений зал. Картини піднімалися від підлоги до стелі, накладалися одна на одну, не залишаючи повітря. Світло, сховане за картинами, лягало м’яким фосфоричним сяйвом — фарби не блищали, вони дихали.
Підлога хитнулася.
Інга різко стиснула лікоть Ярослава — інстинктивно, як перед падінням. Кілька секунд пішло на те, щоб згадати: вона стоїть у приміщенні. Варто було затримати погляд — і щось зрушувалося. Сірі хмари на полотнах повільно повзли над головою. Очерет на старому пляжі гойдався, ніби тут справді тягнуло протягом. Повітря стало густим, вологим, з запахом стоячої води й болота.
Всюди була Руслана Собко.
Близько. Далеко. Зліва. Справа. У зелені очерету, між деревами, на світлі й у тіні. Короткі шорти відкривали сильні ноги. Волосся розвівав невидимий вітер. Зелені очі дивилися прямо — не в камеру, а глибше, так, що серце стискалося, і в голові темніло. Куди б Інга не повернулася, Руслана була там: біля жарника, вкритого зеленим мохом; серед квітів із трубчастими пелюстками; в човні, що розсовував очерет повільним рухом весла.
Інга затримала погляд на центральному полотні. Руслана щойно витягла весло з води, воно блищало, темне й мокре. Раптом край кадру здригнувся. Велика, важка крапля річкової води зірвалася з  весла і з дзвінким звуком упала на лакований носок туфлі Інги. Вона застигла, боячись опустити погляд. На дорогій шкірі взуття розпливалася цілком реальна, мокра пляма, а в повітрі різко, до нудоти, запахло намулом. Межа між глянцевим папером і реальністю тріснула й обвалилася.
Стіни перестали бути стінами — вони відкривалися, як вікна в місце, де час не рухається. Низина чекала.
Голова пішла обертом. Інга заплющила очі — лише на мить. Їй здалося: якщо зараз розтиснути пальці, якщо відпустити Ярослава, її просто втягне в цей очерет, і зранку хтось зупиниться перед новою роботою, вдивляючись у знайоме обличчя.
Позаду, хтось із гостей захоплено вигукнув: „Яка глибина кадру!“. 
Вона змусила себе розплющити очі.
Прямо перед нею панорама розривалася густим туманом — майже відчутним, в’язким. Над морем очерету, що ледь помітно шелестів, здіймалися шпилі.
Спершу це здалося грою світла. Деревом. Помилкою кадру.
Але туман ніби відступив. У глибині з’явилося кам’яне підвищення — недоречне, чужорідне. На ньому стояв замок. Важкий. Темний. З вежами, що впивалися в сіре небо.
Пальці заніміли. Подих обірвався.
Вежі впізналися раніше, ніж пам’ять встигла назвати. Серце вдарилося об ребра — так само, як тоді, давно.
Вона бачила їх у дитинстві.
На центральній вежі, над брамою, висів щит. Малий у масштабі панорами — і нестерпно яскравий для Інги. Розлючений дракон, що стискав у лапах застигле серце.
— Яр… — голос зірвався. — Подивись.
Їй захотілося відвести погляд. Вона не змогла.
Це було те саме зображення. Те, що висіло над ліжком батька. Те, про яке Вчитель колись сказав: "Дракон не спить."
Рух у залі посилився. Замок на фотографії став чіткішим, ніж обличчя людей навколо. Він не виглядав зображенням. Не виглядав ілюзією. Наче хтось просто відкрив отвір — і камера встигла це зафіксувати.
— Це герб Кошових… — сказала Інга майже без сил. — Яр… я…
Стеля Зеленого залу почала повільно опускатися, перетворюючись на важке свинцеве небо. Інга відчула, як її легені заповнюються не повітрям, а річковим туманом. Вона почала падати не на паркет, а в безодню очерету, але за мить до забуття її вихопили з туману гарячі, важкі руки Ярого.
— Це не виставка, — пробурмотів він.
Його голос був єдиним, що ще тримав форму.
— Це вівтар.