41. Рятівна кампанія

Номер готелю: надмірна площа, низька функціональність. Ярослав Бабич лежав горілиць, зафіксувавши погляд на точці перетину ліній на стелі. Сон — у режимі очікування. Свідомість працювала в циклі аналізу варіантів.
 Думки перепліталися ліанами в голові, не даючи заснути. Вони роїлися, тиснули, складалися в одну важку, неприємну істину: місто давно гниє зсередини, і якщо він уже тут — мусить покласти цьому край, але спершу доведеться розібратися, хто саме тримає ніж.
Пів години тому з номера пішов Вадим Прокопенко. Ярослав не планував відновлювати контакти з людьми десятирічної давнини, але Прокопенко залишався одним із небагатьох притомних у цьому місті. Він мав інформацію, мав вплив і вмів користуватися обома.
Саме Прокопенко першим зателефонував в АТЯ. Факт запізнілий, але корисний. Ярослав був у місті за місяць до дзвінка, проте тепер у них з’явився офіційний контур роботи: без укриттів, без зайвих обхідних шляхів. Формально — експерти зі столиці. Хто вони насправді, знали лише ті, кому це було необхідно.
Бабич прокручував розмову з Прокопенком по пунктах. Зустріч вирішили провести в номері — менше випадкових свідків, менше зайвих питань у місті. Він перевіряв себе: чи не сказав більше, ніж було необхідно.
Для будь-якої співпраці потрібен обмін інформацією — факт, без сентиментів. Усе, що стосувалося офіційної роботи експертів, він виклав: аналізи з галявини в низині на старому пляжі, попередні висновки, робочу версію без містики, з опорою на відхилення, які ще можна пояснити наукою. Цього було достатньо.
Справжній обсяг роботи Прокопенкові знати не потрібно. З низиною вони працюють не перший рік. Як і з матеріалами Сочинського та його звітами.
Прокопенко проігнорував ситуацію, що сталася на парковці коло відділку, підтвердив частину даних і передав кілька документів із архіву Сочинського. Рішення про співпрацю виявилося правильним. Слідак не був випадковою фігурою. Події десятирічної давнини він волів не згадувати. Це спрощувало роботу. У місті  про це знати не повинні. Усе мало залишитися в минулому — в тому вигляді, в якому вже існувало.
Думки знову зсунулися в небажаному напрямку. Період перебування в місті Б десять років тому. Статус — кандидат, без ініціації, без захисту, на випробному терміні. Завдання виконано з відхиленнями, повний провал. Та офіційна оцінка відрізнялася. Рішенням керівництва кримінальне переслідування було зняте, ініціювання підтверджене, прийняття до лав АТЯ оформлене. 
Пальці впинаються в матрац  фіксуючи голову в реальному часі. Ризик: Неконтрольовані думки про об’єкт «Відьма». Спроби блокування: Неефективні. У свідомості знову проступив її контур. Це був збій у системі захисту, який він не міг усунути вже десятиліття. Ярослав наказав собі не вираховувати відстань до її будинку, не аналізувати кут освітлення у її вікнах, не шукати логічних причин для «випадкової» зустрічі. Але не дивлячись ні на що, відчував її у своїй пам'яті.
Стиснути кулаки. Порахувати вдихи. Обнулити образи. Ліани думок мали бути розсічені. Робота вимагала зосередженості.
Але десь на самому дні підсвідомості, там, куди не сягали протоколи АТЯ, він просто хотів, щоб вона була живою, коли все це почне руйнуватися. 
Звуки за стіною відволікли від небажаних ліан. Хтось чи сварився, чи бився — неясно. Бабич напружив слух. 
На мить стало тихо, а потім глухий удар у спільну стіну, супроводжуваний криками. Він повернувся на землю від нав’язливих думок, піднявся на ліктях і прислухався. Там щось відбувалося, і це відволікало.
Ярослав накинув халат і відчинив двері.
Як тільки він це зробив, крізь проміжок проскочила дівчина. Мала, худорлява, несподівано для нього з’явилася в кімнаті. Він ледве встиг здивуватись та швидко зачинивши двері  повернувся до неї обличчям.
Вона не була дитиною, просто мала невеликий зріст і тонку статуру. Обличчя вимазане кров’ю, що на мить змусило його подумати про вампірів, але він відкинув думку: у Б не може бути нечисті, окрім тих, хто з прокляття Низини. Це звичайна жінка, яка втрапила в халепу. «Що відбувається?»
Очі її були налякані, благаючи захисту. Біле волосся скуйовджене, воно єдине прикривало її тіло. «Схоже, вона не помічає, що роздягнена.»
В двері постукали. Дівчина мовчки склала руки а потім сховалася під ліжко і затихла там.
Ярослав відволікся від ліан у голові. Зробивши обличчя сонним і трохи невдоволеним, він зібрався відкрити двері, бо постукали вже втретє.
***
Під ліжком Свєта відчувала лише холодну жорстку підлогу, яка висмоктувала залишки тепла з її тіла, та задушливий пил, що забивав ніздрі. Повітря тут було густим і кислим — це був концентрований запах її власного страху, металевий присмак паніки, від якого паморочилося в голові. Вона затиснула рота долонею, боячись, що навіть звук  пульсу видасть її тим, хто стояв за дверима.
«Господи, тільки нехай він їх не впустить», — благала вона темряву, заплющивши очі так сильно, що перед повіками попливли червоні плями. Цей незнайомець, чиї босі ноги вона бачила всього за метр від свого обличчя, став її єдиним кордоном.
Постукали втретє — так, ніби двері зараз вилетять разом із рамою.
Велетень-рятівник відкрив. 
— Ми шукаємо злодюжку, яка намагалася обікрасти поважну людину в сусідньому номері.
Свєта напружилася, чекаючи на крик або звук боротьби. Але натомість почула низький, вібруючий голос, у якому відчувалося стільки лінивої, але небезпечної впевненості, що голоси переслідувачів одразу стали тоншими й слабшими. Він виставив їх, як настирливих комах, сонно вимагаючи спокою та загрожуючи скаргою до адміністрації.
Клацнув замок. Тиша.
Свєта почала виповзати. Руки ковзали по килиму, і щойно її голова опинилася зовні, світ навколо різко змінився. Пил і сморід підліжжя лишилися позаду. Тепер вона вдихнула зовсім інше повітря: гіркуватий аромат дорогого тютюну, ледь відчутний запах міцної кави та нотки сандалового дерева. Це був запах стабільності, сили та контролю — абсолютної протилежності тому хаосу, від якого вона тікала.
Вона повільно підвелася, відчуваючи, як погляд мимоволі починає «кадрувати» чоловіка перед собою.
Він стояв на фоні вікна, і світло нічного міста обводило його силует срібним контуром. Величезний, мов ведмідь, із розпатланим волоссям, але в його позі не було загрози. Свєта-фотограф миттєво відзначила: плечі розслаблені, долоні не стиснуті в кулаки, погляд — уважний, але без тіні того скляного божевілля, яке вона бачила в Тараса.
«Гарний… як демон-спокусник», — промайнуло в голові. Страх, що досі стискав серце холодними пальцями, раптом змінився на гостру, майже болючу зацікавленість. Це було перше обличчя за довгий час, яке їй захотілося сфотографувати не заради грошей, а щоб зрозуміти, що за ним ховається.
Свєта прикусила губу, відчуваючи на ній присмак заліза, і непевним, майже дитячим жестом махнула йому рукою. Вона все ще мовчала — голос просто не слухався.
Він підняв ліву брову, спостерігаючи за її спробами оговтатися. Потім повільно, мовчки, показав пальцем на її обличчя. Свєта згадала про кров.
— Ой! — короткий скрик вирвався сам собою. Вона почала гарячково терти щоки, відчуваючи себе безглуздою й розгубленою.
Чоловік кивнув у бік ванної кімнати. Вона забігла туди й відкрила кран, змивала кров і чужий піт, дивлячись на себе в дзеркало.
«Це був останній раз», — прошепотіла вона своєму відображенню. 
Свєта вмивалася довго, майже несамовито, намагаючись змити не лише косметику, а й саме відчуття того, що її торкалися. Туш розмазалася, перетворюючи її на сумного паяца, але вона лише криво всміхнулася своєму відображенню.
В якийсь момент вона відчула чужу присутність. 
Він стояв у дверному проході, заповнюючи собою весь простір. Довгий готельний халат робив його ще масивнішим, а розслаблена поза та схрещені на грудях руки, — свідчила про те, що її нагота його абсолютно не бентежить. Навпаки, він розглядав її з тією ж спокійною зацікавленістю, з якою мистецтвознавець вивчає раптово знайдену античну статую: з повагою до форми, але без тіні сорому.
«У нього посмішка хижака», — подумала Свєта, загортаючись у волосся, як у шовковий плащ.
Вона взяла рушник, і на білосніжній махрі одразу розцвіли брудні плями — суміш її «бойового розфарбування» та крові.
— Гаряча вода краще змиває спогади, ніж холодна, — голос його був низьким, із легким наждачним відтінком. — Може, хочеш душ?
Свєта кивнула. Він пішов, залишивши по собі аромат парфумів та дивну порожнечу. Під струменями окропу вона нарешті відпустила себе. Змивала липкий страх, залишаючи лише чисту, дзвінку цікавість. Обмотавшись великим чистим рушником, спорудила на голові тюрбан і вийшла, почуваючись майже шасливою.
Він сидів у глибокому кріслі, огорнутий сизим серпанком сигаретного диму. На журнальному столику стояла важка пляшка темного бурштинового скла .
Він не накинувся з розпитами. Він просто чекав, спостерігав за нею поверх склянки, і в його очах Свєта бачила іронічний відблиск: він розважався. 
— Сідай, — чоловік кивнув на сусіднє крісло. — Горло обпече, але в голові проясниться.
Свєта вмостилася, підтягнувши босі ноги під себе. Запах алкоголю та тютюну змішався з ароматом її чистої шкіри. Вона вперше за вечір дихала повною груддю. Її внутрішній фотограф уже «виставляв світло»: як тіні від диму лягають на його вилиці, як блищить рідина в склянці.
Він простягнув їй сигарету. Пальці на мить зіткнулися — його були гарячими й сухими.
— Ти не запитаєш, хто я і чому за мною гналися? — Свєта зробила перший ковток. Напій обпік стравохід, але страх остаточно розчинився.
— Ти прийшла з сусіднього номера, а не з анкети для знайомств, — він ледь помітно всміхнувся кутиком рота. — Я почекаю, поки ти вигадаєш достатньо красиву історію. Або просто скажеш правду. Мені нема куди поспішати.
Свєта зробила довгу затяжку, розглядаючи номер уже не як схованку, а як декорацію. Найбільше дратував письмовий стіл у кутку: завалений стосами паперів, він був поспіхом накритий готельним простирадлом. Біла тканина зрадницьки облягала гострі краї папок, натякаючи на те, що господар номеру приїхав сюди не відпочивати.
— Ти часто накриваєш папери білим, чи це такий вид готельного мистецтва? — запитала вона, кивнувши на стіл.
— Це щоб привиди минулого не пилили, — відгукнувся він, іронічно примружившись. — Пий, злодюжко. Алкоголь у цій пляшці коштує дорожче, ніж твоя розірвана доля.
Свєта ковтнула. Бурштинова рідина обпекла горло. Вона образилась на ці слова, але не подала виду.  Вона почала розповідати — легко, майже бездумно, як розповідають випадковим попутникам, яких ніколи більше не зустрінуть. Про маму-художницю, яка проміняла її на європейський паспорт. Про «дядька Льоню», який простягнув руку допомоги, але одразу стиснув її на горлі. Вона не вдавалася в брудні подробиці — цей велетень навпроти і так усе зрозумів по її набряклому синці на плечі.
Він слухав зі скляним спокоєм. Його обличчя було маскою вічливої нудьги. Він бачив тисячі таких поламаних доль. Його не вражала ні її «єгипетська колекція», ні розповіді про успіх.
— Тобі нудно, — констатувала вона, підтягуючи ноги ближче до грудей. — Звісно. Історія про сирітку — це такий мейнстрим. Але завтра у мене виставка. І там є «Зелений зал».
— Зелений? — він ліниво випустив хмару диму. — Колір надії чи цвілі?
— Колір Низини, — вимовила вона, і в кімнаті ніби похолоднішало. — Ми з подругою поперлися туди. Старий пляж, туман, від якого шкіра стає липкою. Я ледь не збожеволіла від страху, поки вона затягувала мене все глибше в очерет. Але кадри... Боже, які там вийшли кадри. Вода здавалася ртуттю, а дерева — живими венами землі.
Він раптом перестав усміхатися. Його спина, що досі розслаблено спиралася на крісло, вирівнялася, мов сталева пружина. Він подався вперед, і іронія зникла з його очей, залишивши лише гострий, хижацький інтерес.
— Ти сказала — Старий пляж? — голос став сухим і жорстким.
— Так, — Свєта здивувалася такій зміні. — Вона ніби чула там  музику. А я бачила тільки тіні. Завтра все це буде на стінах галереї. Якщо, звісно, ти допоможеш мені вибратися з цього готелю непоміченою.
Велетень раптом розсміявся. Це не було веселим сміхом — це був сміх людини, яка нарешті знайшла бракуючий елемент у пазлі. Пелена нудьги спала, оголивши щось небезпечне.
— Значить, «Зелений зал»... — він подивився на неї так, ніби бачив вперше. — Знаєш, фотографе, здається, твоя виставка — це місце, куди мені справді варто сходити.
Свєта відчула, як сп'яніння приємно розливається по тілу. Небезпека відступила кудись на периферію. Вона дивилася на його великі руки, на впевнений рух, яким він гасив сигарету, і вперше за довгі роки подумала, що не хоче йти. Принаймні, не зараз.
Алкоголь зробив свою справу: світ перестав здаватися ворожим, а номер готелю — кліткою. Свєту охопила приємна важкість у тілі та дивна вдячність, яка почала трансформуватися у щось більш палке. Вона дивилася на свого рятівника, і в голові вже вимальовувався ідеальний кадр: він, у диму, з цією хижою посмішкою.
Вона подалася вперед, рушник ледь помітно ковзнув по тілу. Відстань між ними скоротилася до відчуття тепла, що виходило від нього. Свєта заплющила очі, відчуваючи аромат сандалу, і потягнулася до його губ — просто романтичний жест, щира подяка жінки, яку щойно витягли з прірви.
Бабич розсміявся. Це не був теплий сміх — це був сухий, майже гавкаючий звук.
Він різко виставив руки вперед, створюючи між ними  стіну, і м'яко, але непохитно відштовхнув її назад у крісло.
— Дівчино, заспокойся, — сказав він, і в його голосі знову проступила та сама крижана іронія, від якої їй захотілось сховатись під ліжком. — Я не приймаю поцілунків подяки від… Таких як ти.
Слова вдарили болючіше за ляпас. Свєта застигла. Повітря в легенях на мить перетворилося на скло. Він вважав її проституткою, яка просто потрапила в халепу.
Усередині все затремтіло від образи, але Свєта була професіоналом не менше за нього. Вона звикла приховувати справжню експозицію за яскравими фільтрами. Вона не відвернулася, не заплакала. Натомість вона повільно відкинулася на спинку крісла і спокійно, майже механічно, поправила рушник на грудях.
— Ти так і не назвався, — прошепотіла вона, примруживши очі.
— Вважай, що я твій персональний екзорцист на одну ніч, — він підняв склянку, салютуючи їй. — Пий. Нам треба розробити план твоєї евакуації.
— Одягайся.
Чоловік кинув їй пакунок, який витягнув із шафи. Це були спортивки та худі з капюшоном. Великі на сто розмірів. Свєта влізла в них миттєво, туго затягнула шнурівку на штанах. Образа все ще пекла десь під ребрами, але зараз адреналін вимивав усе зайве.
— Слухай уважно, фотографе, — він перевірив щось у своєму телефоні, екран якого на мить висвітив жорсткі зморшки біля рота. — Йдеш за мною на відстані трьох кроків. Дивишся мені в потилицю. Якщо я зупиняюся — ти завмираєш. Якщо я кажу «біжи» — ти не питаєш «куди», ти просто розчиняєшся в темряві. Зрозуміла?
— Зрозуміла, — кивнула вона, натягуючи капюшон та закручуючи рукава.
Вони вийшли в коридор. Він рухався дивно: беззвучно, попри свою масу, і якось ламано, постійно притискаючись до стін у тих місцях, де стеля ховала об’єктиви камер. Свєта ледь встигала за ним. Ось він жестом зупиняє її біля ліфта, ось вичікує секунду і веде до сходів чорного ходу.
На першому поверсі, біля виходу на парковку, вона побачила їх. Двоє «биків» Тараса стояли біля її авто, ліниво перекидаючись фразами. Один із них тримав рацію. Свєта відчула, як холодний піт прокотився по спині. Бетон обпікав холодом босі ноги.
Велетень навіть не сповільнився. Він просто взяв її за лікоть — хватка була залізною — і він впевнено пішов прямо до службового виходу, де стояв сміттєвий контейнер.
— Гей, ви! — гукнув один із охоронців, повертаючись.
 Її супутник обернувшись, кинув через плече коротку фразу на такому специфічному сленгу охоронних структур, що «бик» на мить завагався, прийнявши його за свого. Цієї секунди затримки вистачило. Штовхнувши важкі металеві двері,  вони опинилися в нічній вогкості парковки.
Тут чекав позашляховик — темний, без жодного блискучого елемента, схожий на обтесаний шматок антрациту.
— Стрибай, — кинув він, заводячи двигун. Мотор не заревів, а лише тихо, загрозливо загарчав.
Вони вилетіли з парковки в ту мить, коли позаду почулися крики й тупіт,  крутив кермо скупими, точними рухами. Він не вмикав фари, поки вони не вискочили на головну магістраль, і Свєта бачила лише його профіль у світлі приладів — нерухомий, зосереджений.
Місто Б летіло повз них розмитими вогнями.
Вона відчула, як образа за «проститутку» трансформується в щось інше. Він був небезпечним, цинічним і грубим, але він був справжнім. У світі ілюзій та брехні цей чоловік був як скеля — об яку можна розбитися, але за якою можна сховатися від шторму. "Як шкода що наше знайомство відбулося при таких обставинах"
— Де ти навчився так їздити? — запитала вона, коли вони нарешті скинули швидкість у спальному районі.
— Там, де за помилки платять не грошима, а зубами, — він подивився на неї, і в його очах знову промайнула та іронічна іскра
Він зупинив машину за два квартали від її будинку.
— Виходь. Далі пішки. Тобі треба виспатися, щоб завтра мати вигляд хазяйки життя, а не переляканої дівчинки.
Свєта вийшла, грюкнувши дверима. Вона стояла в нічній тиші, слухаючи, як віддаляється звук його двигуна. В її голові вже клацав затвор уявної камери: Велетень-рятівник, ніч, швидкість і запах сандалу. Це був найкращий кадр, який вона ніколи не зможе надрукувати.