40. Востаннє.

— Все, досить. В мене немає сил, — видихнула Руслана. — Старий дракон висмоктав останнє, потрібна негайна п’янка. І так, щоб до забуття.
З такими словами Сем і Руслана завалилися назад у автомобіль. Руслана, як завжди без комплексів, витягнула ноги в босоніжках через протилежне відкрите вікно, ніби на демонстрацію своєї абсолютної свободи. Сем заліз скромніше, мовчки, але уважно спостерігаючи за Русланою. Свєта кинула на них погляд — і здалося, що між ними щось спільне. Руслана знову була собою, без містичного «ореолу», який останнім часом її охопив.
— Я так розумію… — обережно запитала Свєта, майже не відводячи погляду від дороги, — вам усе вдалося?
— Завтра Натка буде на твоїй виставці, — задоволено сказав Сем. — Мабуть так. Їй потрібно трохи розвіятись. І… — він повернувся до Руслани, — я теж хочу відволіктись. Останнім часом наше життя нагадує якийсь сюрреалістичний серіал. Хочеться чогось простого і зрозумілого. — Ти з нами? — Сем глянув на Свєту, але вона відчула цей погляд швидше щокою, ніж очима.
— Я пас, — відрізала вона. Свєта міцніше стиснула кермо, відчуваючи, як долоні стають вологими. — Завтра виставка. Мені треба вилизати зал так, щоб там навіть пил пахнув успіхом.
— І розрахуватись! — крикнула Руслана, закидаючи голову назад. 
— І розрахуватись, — луною відгукнулася Свєта, ловлячи в дзеркалі блиск Русланиних очей. — Кожен борг має бути закритий, Русь. Особливо ті, про які не пишуть у розписках.
— Хто на цей раз? — спитала Руслана, трохи насмішкувато.
— Ми не будемо це зараз обговорювати.
— Не будем. — Руслана  в капітуляції підняла вгору обидві руки.
Залишившись одна, Свєта відчула, як тиша в салоні автомобіля стала тиснути на вуха. У голові пульсувала думка про малий зелений зал. Вона втиснула туди  всі фото що мала. Не вона, не Льончик не змогли вибрати найкращі, всі були по своєму достойні.
На тих знімках Руслана була іншою — не цією дівчиною з ногами у вікні, а чимось первісним, вихопленим із зелені болота та туману. Свєта знала: гості Льончика проковтнуть цей гачок разом із наживою. Вони платитимуть за естетику, навіть не здогадуючись, скільки страху та нервів коштував цей «фантастичний» кадр.
«Це востаннє», — пообіцяла вона собі, спостерігаючи за вогнями вечірнього Б. — «Остання подачка від Льончика.» Смак жовчі підступав до горла щоразу, коли він клав руку їй на лікоть, ніби перевіряючи, чи на місці його власність. «Остання виставка, де я — лише додаток до його влади».
Вона відчувала, як  картини у зеленому залі стають її  шансом до виходу. Завтра вони або вибухнуть золотим дощем, або поховають її під уламками амбіцій. Середини не було. Свобода коштувала дорого, і художниця  готувалась заплатити по рахунку.
***
Свєта задихалась. Обличчя втиснуте в матрац, простирадло воняло чужим потом і хлоркою. Вона стояла на колінах, і кожна кістка у хребті кричала від напруги.  Його вага була нелюдською — бетонна плита, що витискала життя з її легень, а тіло продовжувало свій рух. Ґвалтування це його стихія, навіть якщо жертва прийшла добровільно.
 Терпіти. Просто перетерпіти. Це ж не вперше, але це востаннє. Останній раз. Остання плата. Остання поступка.  «Завтра виставка», — чіплялася вона за цю думку, як за рятівний круг. Завтра світло, люди, імена, шепіт захоплення. Завтра вона повинна мати обличчя. Ціле обличчя.
— Ти занадто гучно дихаєш, Оксана, — прохрипів він їй у саме вухо. Голос був сухим, позбавленим будь-якої емоції, крім дивного, холодного роздратування. — Ти завжди заважала мені слухати, як росте трава.
 Оксана? Він назвав її Оксаною.
— Я Свєта... — спробувала виштовхнути вона, але рот наповнився ворсом простирадла.
— Неважливо, — відрізав він, і вона почула, як він важко, з хрипом втягнув повітря. — Ви всі однакові, коли замовкаєте. Скоро прийде туман, і ви всі станете білими. Ти хочеш бути білою?
Він не чекав на відповідь. Його рука, важка й гаряча, як розпечене залізо, обхопила її за шию. Свєта зрозуміла: він не п’яний. Він — у наркотичному кумарі.
— Світло ріже мені очі, — гаркнув він, і раптом його голос зірвався на високий, майже дитячий плач, а потім знову став залізним. — Світла більше не буде. Тільки коріння!
Він вдарив її. Глухо, важко, ніби забивав палю в землю. Свєта не відчула болю — лише спалах і страх. Вона зрозуміла: ця ніч може бути і справді останньою. 
Заплющила очі. Не молилась — просто рахувала поштовхи.
І вперше по-справжньому пошкодувала, що прийшла. Ще кілька годин тому вона зраділа, почувши, що він чекає її в готелі. Готель — це ж рамки. Свідки. Камери. Там він не дозволить собі зайвого. Вона помилилася. Йому було байдуже. До місця. До правил.
Вона рвонулася. Це не був рух атлета — це був судомний ривок істоти, яку притисли до плахи. Вона вислизнула з-під його тіла, відчуваючи, як шкіра обпікається об тканину. Коридор був так близько. 
Вона вже бігла.
Гола, розгублена, але жива — і цього було достатньо. Килим під ногами здавався слизьким, коридор за дверима — спасінням, байдужим і світлим. Все одно що буде далі. Хай люди. Хай крик. Хай сором. Лише не тут.
Встигла схопитися за ручку. Натиснула.
Вдарилась у двері плечем, потім усім тілом, знову і знову. Дерево не подалось ані на міліметр. Нігті скребли по полірованій поверхні, залишаючи білі смуги. Ключ-карти не було. Замкнено. Вона обернулася. Він стояв посеред кімнати, важко похитуючись. Його тінь на стіні здавалася величезною, з викривленими пропорціями.
Він йшов до неї, і кожен його крок супроводжувався вологим хлюпанням — набряклі ноги ледь тримали його.
— Будь ласка... Тарас... — вона впала на коліна, бо ноги стали ватяними.
— Не називай мене так! — закричав він, і з його рота вилетіла піна. — Немає ніякого Тараса! Я КНЯЗЬ! 
Вона дивилась йому в очі — і в них не було людини. Зіниці розширені, чорні, порожні, як мертві озера. Там не було серця. Лише хвороблива, безжальна вдоволеність. Під тонкою шкірою його повік проступили вени, але вони були надто темними, майже чорними, і спліталися в дивний візерунок.
Коли він схопив її за волосся, Свєта почула, як тріщить її власна шкіра. Кинув її об стіну. Голова відкинулася назад, і вона побачила стелю, яка почала обертатись. На мить прийшла спокуса — втратити свідомість. Провалитися. Вимкнути світло.
І саме тоді в пам’яті сплив голос Руслани. Щоденник. Т.І.К. Смерть замученої Тетяни. Потім Олени, мами Натки. Як жінки здавались, бо втомились пручатись.
Ні.
Свєта вчепилася у свідомість, як у край урвища. Шия нила, потилиця пульсувала, але вона кинулась вперед сама — коли він наблизився. Не тікати. Напасти.
Вона вгризлася в його руку. Зуби пройшли крізь м’язи до самої кістки. Смак крові — солоний, металевий, огидний — наповнив рот. Він не закричав як людина — він завив, як поранений звір. Це був шанс. Один-єдиний.
Удар коліном в пах був коротким і лютим. Він склався, як мішок із піском.
Свєта схопила карту. Пальці тремтіли так, що вона ледь не впустила пластик. Клацання замка пролунало як вибух. Вона вивалилася в коридор, гола, забризкана його кров’ю, але жива. За дверима залишилося щось, що колись було чоловіком, а тепер стало звіром.
***
Квартира Натки зустріла їх тією самою гламурною тишею, що завжди. Ключ, як і роками до того, стирчав в щілині над дверима — ніби хтось принципово не хотів визнавати поняття «безпека». Руслана криво всміхнулася: ідеальне місце, щоб сховатися від усього світу.
Вони вмостилися на широкому, надто охайному ліжку. Воно пахло Наткиними дорогими парфумами і самотністю. Сем розлігся, поклавши голову їй на коліна, як робив це вже сотню разів — без підтексту, без напруги. Просто так було легше дихати.
Руслана сперлася на підголівник, відкинула голову. Сигарета тліла в попільничці на тумбі, дим повільно повз угору, осідав у волоссі, в шкірі, у думках. Її пальці машинально перебирали Семову чуприну — густу, світлу, м’яку, як і сам її власник.  Камінь у дротяній оправі знову в’ївся у світле пасмо Сема.  Вона на мить подумала, що варто б зняти його, але пам’ять одразу підкинула наслідки останнього такого експерименту. «Ні. Краще вже так.»  Руслана смикнула руку, і він тихо шикнув.
— Обережніше, Русь. Твоє  брязкальце мене скальпує.
 — Вибач, — прошепотіла вона, розплутуючи вузол тремтячими пальцями. — Він просто... ревнує. 
Сем пирхнув, не розплющуючи очей: — Передай йому, що я не претендую на твою втрачену душу. Мені б хоч свою до ранку не пропити.
Вона розповіла про Костю. Без подробиць. Без Савара. Без Ареї. Сем не з тих, хто слухає таке без коментарів — а сьогодні їй не хотілося чути діагнози.
— Це ж не вперше, Русь, — Сем говорив рівно, майже ліниво. — Одні приходять, інші йдуть. Шкода мента, нормальний здавався.
Він перевернувся на її колінах і подивився їй у вічі. Вона була не просто втомлена — вона була справді засмучена. По-справжньому. 
— В мене з ним нічого не було.
 Сем завмер. Потім повільно підвівся на ліктях, дивлячись на неї так, ніби в неї щойно виросла друга голова. 
— У сенсі? Типу... ви просто трималися за руки й дивилися на зорі? Русь, ти мене лякаєш. Тобі точно не треба до лікаря? Чи це побічний ефект святого каменю на твоїй руці? 
— Перестань, — вона штовхнула його в плече, але кутики губ зрадницьки сіпнулися. 
— Ні, я серйозно! — Сем розвів руками. — Це ж історична подія. Мент вижив, не ставши черговим трофеєм у твоєму гербарії розбитих сердець. Може, йому орден дадуть? "За цнотливість у зоні відчуження". 
Руслана засміялася —  хрипко і щиро. — Сем, ти ідіот. 
— Я реаліст. Якщо ти його не трахнула в перші дні, значить, він тобі подобається. А це вже діагноз, мала. У нього ж, здається, дружина є? Хоча коли це тебе зупиняло?
— Ти перебільшуєш, Сем. Невже в твоїй уяві я вже зовсім без гальм?
— Я тебе люблю будь-якою, — він усміхнувся криво. — Але так, без гальм. Якщо лишиш мента в спокої, може, десь у твою болотну карму й капне бонус.
— О, — фиркнула вона. — Ти, до речі, теж далеко не святий.
— Давай не про мене, — швидко обірвав він.
— Ну звісно. У твоєму бедламі завжди штиль, — Руслана голосно видихнула, а тоді пожвавішала. — То що, ще по коктейльчику?
Сем не сперечався. Дзвеніли склянки, хлюпала горілка, лився сік  — як завжди, коли хотілося не смаку, а ефекту.
Руслана дотягнулась до майже згаслої сигарети, висмоктала з неї останні крихти нікотину.
— Але це ж не все, так? — озвався Сем, повертаючись. — Щось ще сталося. Окрім усіх цих дивних див в Б і твого невдалого роману з опером. Давай, розказуй.
Він простягнув їй склянку.
— Так, — вона замислилася. — Яр повернувся.
— Хто?  Який ще Яр?
— Ярослав Бабич.
— О, — він присвиснув. — Це вже серйозно. Той самий Ярослав Бабич, який десять років тому ледь не втратив голову і свободу через одну юну, невинну розпусницю?
— Сем! — Руслана жбурнула в нього подушкою.
— Ярослав Бабич... — Сем повторив ім’я, і його обличчя на мить стало зовсім дорослим. Він зробив великий ковток коктейлю, ніби намагався змити смак цього прізвища. — Значить, привид повернувся доїдати залишки вечері.
 — Мені страшно, Сем, я боюсь сама себе. — раптом зізналася вона, і цей шепіт зніс усю іронію сцени. 
Поставивши  склянку на підлогу Сем мовчки простягнув руку і міцно стиснув її щиколотку. Його погляд став гострим, як лезо скальпеля, а розслаблена поза змінилася напруженою нерухомістю. В цей момент він став до жаху схожим на Вадима Прокопенка.
— Русь, послухай мене зараз дуже уважно, — голос Сема став тихим, позбавленим будь-якої насмішки. — Забудь про «почуття» до Бабича. Моя порада буде брудною, але вона — єдина, що залишить тебе живою, — Сем взяв її за коліно так сильно, що це було боляче. — Перестань бути жертвою, яку хочуть, і стань отрутою, яку бояться проковтнути. Бабич — це не «кохання юності», його біографія містить стільки білих плям, що краще туди не лізти. 
Він подався вперед, і дим від його сигарети затягнув простір між ними. – До речі, чого він вернувся?
— Я не знаю. Я його не бачила. Мені Костя сказав.
— А він при чому?
— Твій татусь дав йому почитати моє досьє.
— Ти знаєш, чому старий злив твою справу оперу? Не щоб «попередити» його. Батько не займається благодійністю. Він мітив у Стрільця, бо той став не керованим, або мітив у тебе, щоб  вибити тебе з гри, Іван твій відчим його не полишає.
Вона не відповідала. Дим повільно розчинявся в повітрі, алкоголь грів горло, але не давав спокою. Сем знову вмостився на її колінах. Руслана дивилася в темний куток кімнати, де, здавалося, згущувався туман. 
— Русь? — тихо покликав він. 
— Що? 
— Якщо все піде зовсім до дупи... обіцяй, що я про це узнаю.
 Вона нічого не пообіцяла. Просто накрила його очі своєю долонею, вимикаючи для нього цей світ хоча б на кілька годин. Дивне почуття не полишало її. Почуття що вони так і тут востаннє.