39. Петрик П'яточкін

Петрик Прокопенко весело й креативно проводив свої літні канікули у діда на дачі. Тут йому, по суті, дозволяли все: ганяти з хлопцями на мопедах до повного стирання гальм, бродити по місцевих барах майже до світанку, бути понтовим серед друзів і міняти дівчат так часто, що він сам іноді плутав імена.
У свої п’ятнадцять Петрик уже точно знав, ким стане і яке майбутнє на нього чекає. Сумнівів не було. Дід, Петро Кошовий, на честь якого хлопця й назвали, з дитинства привчав малого до політичного життя міста Б. Ненав’язливо, між риболовлею і серйозними розмовами «про чоловічу відповідальність».
Зовні Петрик був вилитий Петрик П’яточкін із мультфільму: рудий, круглолиций, капловухий, увесь у веснянках і з такою щирою усмішкою, що дорослі втрачали пильність, а діти — здоровий глузд. Природжений лідер, на щиру радість діда.
Батько — міліціонер. Мама — неймовірна красуня з великою родословною і ще більшим талантом жити так, ніби в світі існує лише вона. Загалом, стартовий набір був пристойний.
Лише раз хмари зійшлися над цим майже ідеальним життям — коли батьки таки вирішили розлучитися. Петрик хотів переїхати з батьком. Або хоча б до діда. Він прекрасно розумів, що матусі, як завжди, не до нього.
Але дід викликав його на серйозну чоловічу розмову і повідомив, що тепер Петрик — чоловік у сім’ї. І тому не має права покинути цю безвідповідальну та примітивну жінку — власну маму Інгу. Ба більше, він, Петрик, зобов’язаний її захищати і наглядати.
Проти таких аргументів відмов не знайшлося. Дід, звісно, був правий. Як завжди.
Не встиг Петрик на канікулах остаточно облаштуватися на дачі, як Інга завела коханця. Той майже переселився до них у квартиру. Дід заспокоював: «То ненадовго». І в Петрика не було причин йому не вірити.
Будинок діда — здоровенний, із великою прибудинковою ділянкою, купою найманих працівників і повною відсутністю дріб’язкових побутових проблем. Живи й насолоджуйся. А головне — поруч дід, який завжди вислухає, завжди стане на твою сторону і завжди дасть пораду.
Не дивно, що старий і досі мав серйозний вплив на життя міста. До нього приїздили за порадами, дозволами або просто з поваги. Петрик готувався стати таким самим.
Якби ще вдалося переконати маму переселитися до діда. Але це, звісно, було марно. Жінка, яка понад усе цінує свободу, не стане жити під дахом батька, що контролює все і всіх.
Нещодавно до них переїхала — тимчасово, звичайно — двоюрідна сестра Наташка. Петрик не зовсім розумів, що з нею сталося. Ну так, загинув хлопець, з яким вона зустрічалася кілька років. Але ж це не привід кидати бізнес, закривати магазин, сидіти на препаратах і годинами дивитися в порожнечу.
Дурепа, одним словом.
Дивно лише, що дід — такий строгий і безкомпромісний щодо Інги — нічого не міг сказати проти Наташки. Її він любив. Мабуть, навіть більше, ніж самого Петрика.
Брат Семен зателефонував так рано, що Петрик, який повернувся додому під ранок, ще дивився десяті сни. Він слухав, не розуміючи, що той від нього хоче. Нарешті розібравшись, далі не зрозумів, в чому взагалі проблема.
«Ну хоче Семен прийти провідати Наташку з друзями…» — пробурмотів він сам до себе. — «При чому тут менший брат, про якого згадує тільки тоді, коли йому щось потрібно?»
Семен не був внуком Кошового, але дитинство провів тут, як і Петрик, і глибоко поважав старого. Тепер він хотів, щоб малий відкрив калітку, впустив їх і провів, аби дід не бачив.
— Ну, які проблеми? — зітхнув той, ледь стримуючи посмішку. «Пустить, звичайно. І чому б дідові бути проти?» -  Ладно.
Семен прибув із друзями — точніше, із подругою Русланою, яку носив як писану торбу. Руслана Петрику подобалася, але була старша, і він точно знав, що вона на нього уваги не звертає. Хоча колись дід у розмові про Руслану проскочив словом: мовляв, така дружина була б гарним доповненням до його кар’єри. «До чого тут кар’єра?»
Востаннє він бачив Руслану, мабуть, ще пів року тому — випадково в «Сові», разом із Семеном. Вони виглядали як пара, і Петрику це здалося… неприємним. Чомусь саме зараз він згадав той момент і відчув дивне тремтіння, але життя кипіло так, що затримуватися на цих думках не було часу.
Інша подруга, Света, залишилася в машині за ворітьми і категорично відмовлялася заходити. «Ну той ладно», подумав малий.
Він запустив гостей і зачинив калітку. Наташка тим часом сиділа на задньому дворі у своєму улюбленому кріслі-качалці. Качалася так активно, що Петрику іноді здавалося: вона зараз вивалиться.
До Наташки підійшов Семен, а Руслана залишилася коло нього. Він хотів уже піти, але вона заговорила:
— Петь, скажи хто стежить за Наткою? — почала вона, придивляючись до нього. — Хто дивиться, щоб вона ліки не пропускала? Хто контролює прийом препаратів?
— Хмм… Ну, Ксенія… дідова медсестра… — Петрик намагався виглядати спокійно, але погляд Руслани був прискіпливий, невідпускаючий, і він на якусь секунду збентежився.
— А хто відповідає за її терапію? — продовжила Руслана, не відводячи очей.
— Хто… терапію? — Петрик спробував посміхнутися. — Типу, щоб не вбила себе випадково?
Вона тільки кивнула, з вигляду — проста турбота, але погляд… такий уважний, такий затягуючий, що Петрик на мить подумав: «Може, я б і трахнув її, ну,  один раз». «Але ж вона, ймовірно, спить із Семеном.» І цю думку він зустрів різким обуренням. Відповів дещо грубовато:
— Ти що, серйозно? 
Вона лише злегка посміхнулася, удаючи, що не помітила.
— А дід де? — запитала вона знову, нахабно.
— Навіщо тобі дід? — пробурмотів Петрик, роздратовано.
— Просто проведи до його. — Настирлива.
Дід був у кабінеті, до нього приїхали відвідувачі. Петрик вагався, але врешті пропустив її вперед і пішов за нею, оглядаючи Руслану ззаду. Здається, вона відчула його погляд — повернулася і погрозила пальцем.
— Тобі не варто сприймати мене всерйоз, — сказала вона.
Петрик лише кинув погляд на її сідниці, тугі джинси породжували фантазії: що ж їй потрібно від діда? Було дивно. Дуже цікаво.
Петрик стояв біля дверей кабінету, тихо підслуховуючи, як розгортається розмова. Дід, кипів від роздратування — очі блищали, губи стискалися.
— Ти як сюди попала?…Що ти наплела Тарасові? — почав він, але Руслана не давала йому догнати темп.
— Петро Іванович, — Руслана зупинилася посеред кабінету, і Петрику здалося, що повітря навколо неї завібрувало. — Ви завжди славилися гарним смаком. Але те, чим ви зараз «годуєте» Натку... це не лікування. Це таксидермія. Ви робите з неї опудало, щоб вона зручно стояла в кутку вашої дачі?
— Це… не твоє діло, дівчино. — Його голос був тихим, але в ньому відчувався спалах авторитету. — Зараз я викличу покоївку…
  Руслана випередила його:
— Не треба — голос прозвучав чітко і без вагань. — У мене є щоденник Тетяни. — Дід завмер, наче вдарений током. —  Ви ж знаєте, вона вела щоденник. І там… ну прямо геть все про ваше життя і буття. А внуки знають про це? Як ви гадаєте їм сподобається написане?
Дід завмер. Його пальці, що щойно впевнено лежали на стільниці з мореного дуба, раптом стали схожими на кігті. — Ти хоч розумієш, дівчинко, чию могилу ти зараз копаєш цим щоденником? — його голос став низьким, як гуркіт далекого обвалу. — Ти прийшла в дім, який будувався на кістках таких «безстрашних», як ти. 
— Будинки на кістках мають погану вентиляцію, — відрізала Руслана. — Занадто тхне минулим.
Петрик, що підслуховував, ледве стримав усмішку. Він навіть привідчинив двері щоб бачити все власними очима. 
— То ця стара бібліотекарська миша тобі віддала документи?! — закричав Петро Кошовий. Він давно не бував таким розлюченим, а Петрик бачив його саме таким уперше.
— То це значить, ви влаштували обшук у квартирі моєї тітки? Це ви організували побиття та знущання над старою бібліотекаркою?! — Руслана вдаряла словами точно в ціль.
Дід Петро спершу сіпнувся, але потім глибоко видихнув і спробував повернути контроль
Малий ледь не вщипнув себе, бо дід завмер, як ошпарений. Його очі збільшилися, губи стиснулися, а пальці, які вже тягнулися до дзвінка, застигли в повітрі.
— Ти... безсмертна, дівчино? — нарешті видихнув дід, і Петрик уявив, як у того сіпнулася жилка на скроні.
Руслана підійшла впритул до столу, сперлася на нього руками, вторгаючись у його особистий простір «господаря життя».
— Ні, Петро Іванович. Безсмертя — це ваша ілюзія. А я просто не маю часу боятися. Ви занадто довго тримали всіх за ідіотів, прикриваючись «сімейними цінностями». Але Натка — не ваша власність. Вона — людина. І якщо Ксенія не припинить поїти її тим «коктейлем забудькуватості», зміст щоденника опиниться в папці Прокопенка-старшого.
Дід мовчав. Його авторитет, який Петрик вважав непохитною скелею, раптом виявився картковим будинком, крізь який гуляв холодний протяг.
— То чого ти хочеш? — нарешті спитав він. Голос був сухим, як старий пергамент.