38 Немає шансу

Лада сиділа на високій табуретці біля бару й дивилася на зал, ніби вперше його бачила. Або ні — ніби бачила його справжнім. Те, що ще годину тому здавалося живим, гарячим, наповненим бажанням і шумом, тепер виглядало випорожненим, висмоктаним до сухого дна.
Люди змінилися. Не зовні — всередині.
Вони сиділи згорблені, втомлені, з поглядами, що ковзали повз одне одного. Так виглядають після довгої хвороби або після поразки, яку ще не встигли усвідомити. Такою була й вона сама. Лада відчувала це тілом — порожнечу, слабкість у м’язах, важку голову, наче хтось обережно, але наполегливо викрутив з неї щось важливе. 
Більшість гостей сиділи, втупившись у стільниці. Хтось заснув, поклавши голову на руки, і його ніхто не будив. Хтось дивився перед собою так, ніби тіло тут, а решта — десь далеко. Маски зняли майже всі, хоча це було суворо заборонено. Нікому вже не було до цього діла.
До цього дивного шоу зал був переповнений енергією й ентузіазмом. Еротика звучала в кожному слові, у кожному русі. Танці дурманили, тіла притискались, сміх був голосний і безтурботний. Проститутки ковзали поміж столів, зникали з гостями й поверталися з новими посмішками — усе йшло за планом. Вона, жінка-кішка, виконувала свій заохочувальний танець, музика текла правильно, загальний стан залу був знайомий, контрольований, майже затишний у своїй розбещеності.
Руслана — а це справді була вона — підійшла особисто. Допомогла Ладі підвестися, було важко навіть триматися на ногах,  мовчки провела до барної стійки. Лада слухняно пішла. Сил справді майже не було. Як і в більшості присутніх.
Бармен вливав у себе енергетик банку за банкою, руки трохи тремтіли. Він мовчки простяг одну і їй. Лада похитала головою — вона не пила енергетики, чогось би алкогольного. Попросила солодку, міцну каву. Їй здавалося, що як тільки вона відпустить контроль, просто з’їде з цього стільця на підлогу.
Жінка в довгому плащі й масці з блискучих каменів — та сама, що ще нещодавно викручувалась, майже розпаковуючи себе, — тепер сиділа за своїм столом, курила і дивилась незрозумілим, порожнім поглядом на шефа. Той сидів у своєму кріслі, голова безвольно звисла набік. Здавалось, він спав. Або був десь дуже далеко.
Офіціанти — двоє блондинів, хлопець і дівчина — з останніх сил розносили каву та енергетики. Руслана була з ними. Вона рухалась швидко, зібрано.
Ладу ніхто не чіпав. Здавалося, про неї забули. Навіть проститутки, зібравшись біля бару, сперлись на стійку і мовчки перешіптувались, не розуміючи, що відбувається. Без звичного сміху. Без фальшивої грайливості.
Чоловік, який перед початком шоу просив називати себе Вчителем, зник. Просто зник — без слідів, без паніки, без запитань. Не було навіть натяку, як і куди. І найстрашніше — здавалося, що ніхто його не пам’ятає.
Того, на кого він обрушив свій удар і пошкодив ключицю, охорона тихо й швидко вивела із залу. Настільки тихо, що ніхто навіть не озирнувся.
Невже ніхто нічого не пам’ятає?
Невже лише вона?
Гіпноз?
Так, це дуже схоже на масовий гіпноз. Вона чула про такі шоу в Європі. Чула — і ніколи не хотіла бути присутньою. І ось — стала.
Руслана, вже без маски, рознісши чергову партію кави, підійшла до неї й ледь помітно підморгнула.
Чи то Ладі так здалося.
Годинник над баром показував п’яту. 
Лада все ще сиділа на високому стільці, вперто тримаючи спину рівно, ніби це мало якесь значення. Зал поволі спорожнів. Гості розходилися без слів, без сміху. Декого доводилося майже нести — під руки, до таксі, обережно, мов крихких. Лада мовчки стежила за цим, фіксуючи кожен рух, кожну дрібницю, ніби боялася щось пропустити й остаточно втратити нитку реальності.
Коли останні двері зачинилися, а блондин-офіціант нарешті розбудив хазяїна, допоміг йому підвестися й вивів із залу, тут стало надто тихо. Тиша тиснула сильніше за музику.
Руслана підійшла лише тоді.
— Вибач, — сказала вона з легкою, майже буденною усмішкою. — Зазвичай на цих вечірках веселіше. Марек зовсім з глузду з’їхав — утнути таке в «Сові».
Лада не відповіла.
Вона ще не вирішила, чи хоче знати, хто такий Марек. Чи краще не лізти в чужий монастир.

***
Ще на під’їзді Руслана помітила на обриві припарковане авто Стрільця. Тому, майже не думаючи, вона не звернула до будинку, а пішла на набережну. Машина стояла порожня, але внутрішнє відчуття не обманювало: він був десь поруч. Руслана сіла на лавку і стала чекати.  За хвилину почувся стукіт кроків по сходах. Костя з’явився знизу, зупинився, ніби не повірив очам, і втупився в неї.
Руслана посміхнулася й помахала рукою. Їй було що розказати. 
Розповідь про те, що сталося цієї ночі в підвалі «Сови», Стрілець вислухав занадто спокійно, майже байдуже. Його думки були далеко. Вони стояли над самим обривом — небезпечно близько до краю, так близько, що в інший час це б насторожило. Стояли поруч, торкаючись плечима, і в якийсь момент Костя все ж узяв її долоню. 
Сонце сходило, залишаючи за їхніми спинами довгі тіні. Він розповів Руслані про дивний амулет, який кілька днів тому заховав у піску на пляжі, про його гіпнотизуючі, тривожні чари. Руслана захотіла подивитися на нього, але Костя сказав, що ще не готовий його розкопати. Вона вже хотіла сперечатися, переконувати, але він раптово перевів розмову на вчорашній день — на те, що сталося на парковці біля відділку, коли Руслана поїхала. 
— Прокопенко  показав мені твою справу, — сказав Костя. — Стару. Десятирічної давності. Тринадцятирічну дівчину викрав молодий чоловік, вивіз до Криму і тримав там місяць, поки їх не знайшли.
Руслана напружилась, криво посміхнулась.
— Це не було викрадення, — сказала вона. — Я поїхала сама. Бо кохала.
Вона не була готова до цієї розмови.
 «Хто дав йому дозвіл на перегляд документів які його не стосуються?»
— У тринадцять не кохають, Руслана. Це називається інакше. В кримінальному кодексі для цього є дуже брудні слова.
«Що він знає про світ який викривили про серце яке розірвали. Чи має право він засуджувати їх, коментувати те що тоді було? Він, хто цілу ніч обіймався з каменем, доки дома чекає дружина.»
— Кодекс не гріє вночі, — її голос затремтів, став тонким, як надломлена крига. — Ти бачиш статтю, а я бачу єдину людину, на кого я дивилась так, ніби він і є весь світ. Ти хочеш врятувати ту дівчинку? Пізно. Вона залишилася там, у Криму, в тому місці, який ти називаєш «злочином».
Слова впали між ними, як каміння у воду. Костя зблід. Він стиснув її пальці так, ніби намагався втиснути свою любов їй під шкіру, передати цей пульсуючий біль прямо в кров.
— Ти знаєш, що з ним сталося?
— Я не хочу говорити про це? 
Рука Кості давила, обпалювала образою та Руслана не приймала не виривалась. Він все ще потрібен їй, він єдиний хто з нею в цих дивних подіях. Вона кликала Арею всередині себе. Молила про ту жорстку силу, про ту байдужість, що робила її невразливою. Але всередині була лише тиша. Мовчання накрило їх. У цьому мовчанні було все: ревнощі, безсилля, лють, сором. І приреченість.
— Що ти тепер будеш робити, коли знаєш? — тихо спитала Руслана.
Він ковтнув повітря, ніби йому не вистачало кисню.
— Я кохаю тебе, Руслана. Кохаю так, що це з’їдає мене зсередини.. 
Вона заплющила очі. На мить.
— Якби я могла… — голос зірвався. — Якби могла, але це сильніше мене. Це як прокляття. У тебе справді немає шансів.
— А якби він повернувся? — спитав Костя, майже пошепки. — Якби став перед тобою зараз?
Руслана раптом засміялася — коротко, нервово, зі сльозами.
— Якби хотів — повернувся б давно. І виходить, що шансів немає ні в кого з нас.
Костя нарешті відпустив її руку. Руслана відчула, як на тому місці миттєво оселився лютий, смертельний холод.   Вона ще чекала, що він зараз обійме її, зробить крок назустріч, спробує примиритися. Їй було потрібне його почуття — навіть не як надія, а як доказ, що все це мало сенс.
Але Костя зробив крок назад, відступив від обриву.  Він відступав від неї, як від краю прірви, в яку ледь не впав. Але Руслана бачила — він уже розбився. Просто ще не знав цього.
Вона не зупиняла його. Розуміла: мабуть, це найправильніше рішення з усіх можливих. Але все одно чекала — до останнього — що він повернеться.