36. Коли господарів немає вдома

Костя шукав її.
На обриві Руслани не було. Жодних знаків, що вона приходила, хіба що кілька свіжих недопалків «Парламенту» біля лавки.  Він постояв, чекаючи ще хвилину — без особливої надії, — і пішов до сходів, що вели на пляж, у Низину.
Сьогодні він дізнався про неї багато. Ці знання лише підтверджували її зривний, неврівноважений характер, але по суті нічого не пояснювали. Не відповідали на головне: що насправді відбувається з Русланою — і що відбувається з ним самим.
На пляжі було тихо. Не просто спокійно — порожньо. Наче хтось вимкнув фон. Такий вакуум тут траплявся рідко. Зазвичай здавалося, що в заростях Низини щось ховається, щось стежить, дихає разом із тобою. А зараз — нікого. Нічого. І це лякало більше, ніж звичне відчуття присутності.
Він не вмів спілкуватися з Саваром так, як Руслана — з Ареєю. У нього не було каменя, не було якоря. Та й взагалі іноді здавалося, що все це почалося саме з неї. Не було б Руслани й Ареї — не було б і його з Саваром.
Останнім часом він усе гірше розумів власні дії. Те, про що говорила Руслана: не обдумано, не сплановано — просто раз, і сталося. Так було й у нього. Він робив речі, яких не розумів повністю, приймав рішення без внутрішнього діалогу.
Зараз він нічого не чув.
І Савар теж мовчав.
Таке відчуття, ніби він прийшов у гості — а господарів немає вдома.
Нікого.
Костя спустився нижче й підійшов до колючої огорожі. Її встановив Прокопенко — зовсім недавно, але відчувалося, ніби в іншому житті. Огорожа не допомогла. І він це знав.
Думка про вбивства не викликала в ньому того, що мала б. Не було ні обурення, ні болю, ні злості. Навіть здивування — і те швидко зникло. Його підсвідомість спокійно шепотіла: так мало бути. І саме це лякало його по-справжньому. Не самі події — а власна згода з ними.
Він переліз через огорожу й пішов глибше в чагарник. Там, де ще сьогодні зранку тягнулося небезпечне болото. Під місячним світлом він не бачив ні стежки, ні проходу. Але коли ступив у ліс, зрозумів — болота більше немає.
І це теж не здалося дивним.
Земля була твердою, сухою, слухняною. Він ішов далі, все ще сперечаючись із власною свідомістю, намагаючись утримати хоч якусь логіку. До берега. До Жарника. Туди, де мало бути небезпечно — і де тепер було надто легко пройти.
Спустившись на поляну біля жарника, Костя підійшов до каменя й поклав на нього долоні — так, ніби привітався. Камінь був теплий і спокійний. Поляна виглядала саме такою, якою вони залишили її зранку, ніби час тут не зрушився ні на крок.
Він сів, притулившись спиною до каменя, й дістав телефон. Дивно — зв’язок був. У спину гріло, тіло поступово розслаблялося. Костя сперся сильніше, заплющив очі. День видався важким, надто важким для одного дня.
Він і не помітив, як заснув.
Він відразу відчув, що провалюється не просто в сон, а в свою іншу — як уже сам її назвав — реальність. Усвідомлення приходило повільно, нашаруваннями. Він кудись іде. Відчуває, як переставляє ноги, як нахиляється — прохід низький. Попереду несуть смолоскип, від якого нещадно коптить, дим дере горло.
Тунель. Або довга печера.
У тісному просторі звук стає об’ємним і важким, ніби має вагу. Сталь і шкіра вдерлися туди, де панував вічний сон землі. Він виглядає як чужорідний бог, одягнений у луску мертвого змія. Ліве плече час від часу чиркає об вогку стіну, довга тінь, потворно переламана виступами, біжить попереду нього, ніби намагаючись попередити темряву про наближення. Повітря тут густе, застояне; воно пахне старою іржею, вологим вапном та мастилом, яким він натер лезо меча перед спуском. Тьмяний вогник смолоскипа вихоплює з темряви лише маслянистий відблиск сталевого нанісника шолома, що розсікає його обличчя навпіл, залишаючи очі в непроглядній чорній тіні.
Він іде по неї.
З правого відгалуження до процесії приєднуються ще троє. Місцеві. Свої. Довірені. Вони вклоняються йому, як королю, і замикають кортеж. Отже, є ще якийсь вихід, окрім того, з якого він зайшов. Це усвідомлення автоматично відкладається в голові, без емоцій. Вони просто йдуть далі.
Згодом у тунелі стає світліше. Вихід?
Ні. Дивне світіння виступу стіни, повз яку вони проходять.
Аборигени зупиняються. Торкаються долонями каменю, наче вітаються, щось бормочать — і йдуть далі. Він робить те саме. Це й не стіна зовсім. Кам’яна брила світиться жовтуватим внутрішнім світлом. На дотик тепла.
Вони рушають далі.
«Вже скоро», — крутиться в нього в голові.
І раптом тунель обривається. Глухий тупик. Хтось дістає невелику драбину, підставляє до стіни — і ось люк. Його відкривають. По черзі всі вилазять назовні.
Тепле, свіже повітря обдає обличчя.
Місце знайоме. Низина. Поляна. Жарник. 
«Закритий», — миготить думка. Він згадує, як вони його закривали, як перетворювали живу вогненну масу на камінь.
Він крутить головою, шукаючи її.
Нарешті вона виходить — у супроводі своїх людей. Виглядає інакше, не так, як завжди. Довгий дорожній плащ огортає її з голови до ніг. Глибокий каптур ховає обличчя. Ноги обмотані шкірою. Вона підходить ближче, говорить на своїй дивній, незрозумілій мові, торкається долонею його щоки — і…
Він прокидається.
Ні.
Ні, він не хоче прокидатися. Він ще хоче туди. Назад. Але його вже викинуло, і шлях закритий.
Камінь усе ще гріє спину. Небо посіріло перед світанком. Поруч тихо хлюпоче вода.
«Потрібно вибиратися звідси», — майнула думка.
Стрілець підвівся. Тіло трохи затерпло від незручного сидіння, але швидко приходить до норми. Торкнувся рукою жарника — прощаючись — і здивувався, як легко увійшла в нього ця звичка, яка ще нещодавно здалася б смішною.
Він зайшов у чагарник уже видимою стежкою. Без пригод вийшов з лісу й, перелізши через колючий дріт, почав підійматися сходами вгору.