35. Евеліна досліджує

Евеліну розбудив не дзвінок — тиша. Та сама, нічна, в якій думки стають гучнішими за слова. Павло просив забрати роздруківки фотографій які він встиг зробити при обшуку Дачної 1. Просив тоді ще зранку коли вони брели по вузькій стежці крізь болото. Чому він хотів щоб фото забрала вона? Може вже тоді щось відчував, чи був певний що Кості довіряти не варто. Вона забрала. І тепер сиділа вдома, при жовтому світлі настільної лампи, розклавши перед собою фотографії, ніби карти, з яких хтось навмисно прибрав легенду.
На фото були дерев’яні таблички. Темні, наче вимочені в диму й часі. Не рівні — кожна трохи викривлена, з отворами по краях, ніби їх колись з’єднували шнуром або жилами. Літери не вирізані, а втиснуті, продавлені в дерево, через що тіні в них жили окремо від світла. Рядки йшли нерівно, іноді ламались, іноді накладались одне на одне, ніби автор поспішав або писав не для читання, а для дії.
Для перекладу вона дістала з шухляди подряпаний компакт-диск і вставила його в привід. Старий, професійний електронний довідник завантажувався повільно, з характерним шумом диска, ніби нехотячи прокидався. Евеліна терпляче чекала — це був  важкий академічний інструмент — «Толковник давньослов’янських і сакральних текстів “Родосвіт”». Його використовували ті, хто працював із дохристиянськими текстами, замовляннями, культовими написами. 
Евеліна зловила себе на думці, що вже десь це бачила. Не буквально — за формою. Ця манера письма, сама логіка знаків… Вона швидко ввела кілька ключових символів у «Родосвіт». Результат з’явився майже одразу:
«Порівняння: т. зв. “Велесова книга”. Дискусійний пам’ятник. Дерев’яні дощечки. Ритуально-історичний характер. Закличні та родові формули.»
— Отже, ти не божевільна, — тихо сказала вона в порожню кімнату.
Відчуття, що вона торкається чогось небезпечного, наростало.
Дістала із сумки фото, що зробила під час вчорашнього походу в низину. Люди в спец костюмах, вигоріла земля навколо каменю, написи на якому горять  жовтуватим світлом. Знімки виглядали кіношними, постановочними, як кадри із фільму. "Так мабуть і подумав оператор із фотоательє". 
Але символи не ідентифікувались, жоден із варіантів старослов'янського чи скіфського написів не підходили.  Евеліна відсунула фото, дістала зошит, але замість нотаток раптом відкрила електронну пошту. Їй потрібен був хтось, хто ще пам’ятав її не як частину цього дивного кола, а як студентку, яка ставила правильні питання.
Вона довго формулювала, стирала, знову писала — і зрештою залишила простий, майже сухий лист:
«Доброї ночі, професоре.
Пробачте, що звертаюся так пізно, але я опинилася в ситуації, яка вже не вкладається для мене лише в рамки наукового інтересу. Я працюю з матеріалами, пов’язаними з місцем яке здавна називають згиблим, де постійно фіксують дивні явища, збої поведінки людей і події, яким важко дати раціональне пояснення.
Двоє моїх колег зараз серйозно хворіють за незрозумілих обставин, третій поводиться так, ніби з ним відбуваються фізичні зміни, що не мають логічного розуміння. Паралельно я аналізую дерев’яні таблички з написами, які електронний довідник ідентифікує як тексти, близькі до так званої «Велесової книги». Збігів надто багато, щоб списати все на випадковість.
Я відчуваю, що підходжу до межі, за якою дослідження може стати небезпечним. Якщо вас зацікавить ця інформація, я дуже хотіла б поговорити з вами приватно — при зустрічі зможу розповісти значно докладніше. Мені справді потрібна ваша порада.»
Вона не підписалася повним ім’ям — лише ініціали. Натиснувши «надіслати», Евеліна відчула дивне полегшення, ніби частину тягаря вдалося перекласти на чужі, надійні плечі.
А потім знову повернулася до фотографій з дерев'яними дощечками. Світло настільної лампи різало очі, а тіні від аркушів лягали на стіл так, ніби між ними хтось ще стояв. Вона змусила себе повернутися до тексту — не до слів, а до того, що проступало між ними.
Переклад був уривчастий, неточний, але деякі вислови повторювалися з нав’язливою впертістю.
«Низина — уста землі».
«Там, де вода пам’ятає імена».
«Не клич, якщо не готовий відповісти».
Це не були ані молитви, ані закляття у звичному розумінні. Швидше — застереження. Інструкції, адресовані не людині, а місцю. Кілька разів траплялося слово, яке довідник перекладав невпевнено: сторож або та, хто чує. Поруч — знак, схожий на спіраль, вирізьблений так, ніби рука різьбяра тремтіла.
Евелiна відчула, як по спині повзе холод. Їй здалося, що тиша в квартирі стала глибшою, густішою. Десь у трубах пройшов глухий стогін, і на мить вона подумала, що це просто нічні шуми старого будинку. Але тоді побачила: на одному з фото тінь від таблички була довшою, ніж мала б бути. Наче щось стояло позаду того, хто її фотографував.
В іншому фрагменті переклад складався в майже зв’язне речення:
«Коли сплячий прокинеться, світ не впізнає себе».
Вона машинально глянула на годинник. Друга ночі. Евелiна впіймала себе на думці, що вже не читає текст — вона його слухає. Наче ці дерев’яні знаки несли не інформацію, а відлуння.
Вона швидко зібрала роздруківки в одну стопку і накрила їх долонею, ніби це могло щось зупинити. У повітрі ще кілька секунд трималося відчуття присутності — тихої, терплячої, майже ввічливої.
— Це просто тексти, — прошепотіла вона, більше для себе.
Але глибоко всередині вже знала: тексти такого не роблять.