34. В підвалах Сови 3

Руслана ніколи не задумувалась над тим, що її одяг нагадує костюм шалави. Для неї це була просто форма. Вона не працювала на Леоніда Омельченка постійно, і висновки Інги про «відпрацьовування боргів» її не стосувалися. 
Костюми Сема підбирав і створював столичний модельєр під особистим наглядом Льончика. Свєта ж завжди брала готове — стриптизерські комплекти з роздягалень, де їх було більше, ніж здорового глузду. Руслана ж зі своїм високим зростом випадала з формату: усе на ній було надто коротке, надто відкритте, надто… помітне. Хоч куди вже відвертіше — це ж костюми стриптизерок.
Зараз Руслана сиділа на високому стільці біля бару, напівобернувшись до зали. Кава та енергетики це єдине дозволене офіціантам. Замовлень не було. Вона спостерігала за залою без того захоплення, яким світилася Інга. Події останніх днів відійшли кудись убік, ніби їх хтось акуратно зсунув за куліси. Тут був інший світ. Інша щільність повітря. Інша логіка. Руслана не шкодувала, що погодилася на цей підробіток.
Навіть бармен був у костюмі — незрозуміло кого — і в масці. Хоча всі свої тут знали одне одного, правила лишалися правилами. Руслана теж упізнала Інгу, але та хвилювала її найменше.
Проходом ковзала жінка-кішка. Вгадала її майже одразу. Влада. Двоюрідна сестра. Та сама, що нещодавно повернулася з Європи, де працювала танцівницею. Її теперішня роль Руслані не подобалася. Льончик умів знаходити правильні точки тиску: жертва не усвідомлювала, як опинялась в його пастці — задоволення, розбещення, залежності. Декому це навіть подобалося. Якщо Влада тут — значить, вона вже з ним. Хоча костюм у неї був справді неймовірний. Явно не з загальної роздягальні.
Влада сестру не впізнавала, і та не поспішала знімати маску.
До барної стійки підходили гості. Бармен мовчки виставляв на тацю акуратні доріжки білого порошку. Цього разу підійшли двоє — за костюмами не розбереш, чоловіки чи жінки. Чоловічий крій, жіночі рухи. Вони по черзі скористалися «екстра-послугою» і, похитуючись у власному ритмі, відійшли танцювати туди, де кілька тіл уже рухалися в незрозумілих, ламаних фігурах.
Як давно вона не танцювала! Не тут звичайно, взагалі— ніде. Востаннє, здається, на день народження Натки, ще восени. Згадка про подругу прийшла несподівано. Її проблеми, тут, у підвалах «Сови», вже не здавалися такими катастрофічними. Руслана змусила себе подумати, чому так. Чому їй більше не здається жахливим те, що Натка лишається у старого дракона. Чому вона взагалі влаштовує всі ці дивні спроби витягнути її з дачі?
Так, Кошові — виродки. Так, вони заслуговують на покарання. Але яке? І чи не байдуже їй насправді? Ситуація була брудна, але не настільки, щоб здіймати такий галас. Свєта сьогодні сказала, що вона, Руслана - дивна. Мабуть, так і є.
Думки обірвалися, коли до зали зайшли дівчата — столичні путани. Їм не потрібно було ховатися за масками: тут товар мав бути обличчям. Руслана їх не знала, але сумнівів не було — вони на вечірці не вперше. Потреби місцевих гостей давно вийшли за межі звичайних сексуальних фантазій, і знайти тих, хто погодиться на всі умови Льончика, було непросто. Навіть за гідну плату.
Льончик мав не лише підпільне казино й приватні віп-вечірки. Він був сутенером для незвичайних забаганок.  Чому Прокопенко досі не прикрив цю контору? Чому цей зовні чесний, безхабарний міліціонер, знаючи — а він точно знав — що відбувається в підвалах «Сови», нічого не міг зробити? Особливо зважаючи на те, що його син Семен та колишня були одними із найактивніших учасників цього свята життя.
Звичайно, все завдяки гостям, їх чіпати не можна. Такі зв’язки, що навіть якби Прокопенко й намагався — а він намагався, Руслана в цьому не сумнівалася — нічого б не вийшло. Компромати. На всіх. І на кожного. Саме вони давали Льончику владу й апетит до існування. Він не вимагав грошей. Навіть запрошував безкоштовно. Але за це всерівно потрібно платити.
Руслана думала про значення маленького міста Б, про вечірки, чутки про які ходили серед «в темі» далеко за межі міста. І чесно відповідала собі: вона не хотіла б покласти цьому край. Її все тут влаштовувало — поки вона лише тимчасово наймана. Отримає свої сто баксів і піде далі розбиратися з Низиною.
Десь далеко — чи в голові, чи в грудях — ворухнулося знайоме відчуття. Арея. Без камінця, який вона кинула в сумку перед вечіркою, присутність була тьмянішою, ніби між ними виросла товстіша стіна. Але Руслана знала: Арея все ще там. Усередині. І їй не байдуже. «Небайдуже місто, чи сам Льончик?»
Від цього розуміння Руслана скривилася й спробувала зосередитися на залі. Там усе йшло за сценарієм. Путани підійшли до бару за її спиною. Парфуми однієї з них ударили в ніс затхлістю бабусиної скрині. Руслана відвернулася. Не допомогло. Вони по черзі скористались тацею, «екстра-послугою»  та розійшлися залом і швидко зайняли потрібні столи. Вони танцювали між відвідувачами без сцени й музичної паузи — повільно, з розрахунком, підлаштовуючись під погляди. Сідали поруч, нахилялись до клієнтів, говорили коротко, майже впритул. 
 Руслана спостерігала за ними й мимохіть думала, чи змогла б колись так само. І що саме мало б статися, аби вона дозволила собі стати такою.
На стілець поруч із нею вмостилася Свєта, клацнула запальничкою й затягнулась. Подруга мовчки підсунула їй банку Red Bull.
— Ти бачила? — Свєта кивнула в бік королівського п’єдесталу. — У його кріслі хтось сидить.
Крісло було розвернуте обличчям у зал, до бару — спинкою. І там справді був не Льончик. Чоловік у масці. Не з обслуги — Руслана відчула це одразу, хоча розгледіти його не могла. Він сидів до них спиною. Сам Льончик стояв поруч.
Це було неправильно. Льончик не поступався кріслом нікому. Ніколи. І якщо зараз він стояв збоку — значить, той, хто сидів, мав на це право. Або владу.
Глибоко в підсвідомості заворушилася думка — не сформована, липка, неприємна. Дай їй ще хвилину — і вона б склалася в щось конкретне. 
Але з залу казино повернувся Сем. Плюхнувся на вільний стілець, важко видихнув — показово, мовляв, він один тут працює, а вони відсиджуються. Ткнув бармену блокнот із замовленням. Свєта йому теж кивнула в бік трону. Сем нахилився, щось прошепотів їй просто у вухо.
Коли замовлення для казино було готове, Руслана вирішила, що досить сидіти.
— Я віднесу, — кинула вона, зіскакуючи із стільця.
Підхопила тацю  й рушила в інший зал. 
Тут усе було інакше — жодного маскараду. Руслана однією рукою підняла маску й закріпила її на перуці. 
Казино зустріло густим сигаретним димом. Витяжка глухо гуркотіла, ніби задихалася разом із залом. Фонова музика була — але така тиха й безлиця, що зливалася з шумом карт і короткими репліками. Чоловіки. Кілька жінок. Зелене сукно столів, карти, фішки, чужі гроші.
Звіряючись із блокнотом, офіціантка рознесла випивку.
За окремим столом сидів чоловік. Вона впізнала його одразу, ще до того, як підійшла ближче. Він сидів боком, але цього вистачило. Обличчя — червоне, напружене, роздратоване. Такий вигляд буває в тих, хто щойно програв більше, ніж може дозволити собі визнати. Здоровий, важкий, з великим випнутим животом. Він дивився на порожню склянку віскі, де на дні залишилася лише прозора вода від льоду.
Широкий м’який диван буквою «Г». Два низькі столики.
На таці в Руслани лишалася тільки його склянка.
Вона підійшла, сіла поруч і поставила віскі біля нього. Без запрошення.
-    Тарас Петрович?
Чоловік повернувся до неї. Декілька секунд дивився, не розуміючи, чому офіціантка сіла так близько. Потім упізнав. Обличчя, вкрите густими рудими веснянками, почервоніло ще більше. Шкіра голови під рідким рудим волоссям зволожніла від поту.
Він не був потворним. Не був навіть особливо відразливим. Негарним для Руслани його робила лише одна річ — належність до чоловіків Кошових.
Сіла поруч. Він повернувся до неї обличчям, навіть дещо відкинувся назад роздивляючись її всю, але погляд залишався тяжким, затуманеним, розсіюючись між стінами зали. Дешева сукня облягала стегна, білий парик з штучного волосся робив її схожою на одну з тих, хто вештається кімнатами відпочинку
— Руслана… — промовив нарешті, голос напружений, але стриманий. 
— Як Натка? — вона обережно поставила пусту склянку на тацю. 
 Підсідаючи до нього вона хотіла лише більше дізнатись про його доньку, і переконатися, що в старого дракона їй не так погано. 
Тарас голосно видихнув, пальці стиснулись в долоні. У нього були неприємно маленькі пухкі руки.  
— Нормально, — промовив нарешті,  обираючи слова. Запалив сигарету, вдихнув дим повільно, видихнув у її бік — хмара обвіяла обличчя. — Під наглядом. 
— І знаєте, що вона приймає… ті ліки?
 Руслана стримувалась старалась не дивитись йому в очі відкрито — поведінка Кошового дратувала, як дим у легенях. Гомін казино відволікав — цокіт фішок, сміх за столиком, — але напруга не спадала.
Тарас мовчав, довго ковтав повітря, потім тихо:
 — Знаю… — голос тихий, але очі заблистіли. 
 Продовжуючи стежити за ним краєм ока, помітила, як його рука тягнеться до її коліна, п'яний, затормошений, дивиться  важко — погляд ковзає по фігурі, по оголеній шкірі, жадібний, як у школяра. Боровся з собою — слабкий, але боягуз.
Розмова не йшла — слова падали в порожнечу. Зрозумівши що толку не буде, вона встала, потяглась за тацею.
Кошовий схопив її за руку — сильно, пальці вп’ялися в зап’ястя, — всадив назад, стакан в його руці похитнувся, краплі впали на стіл.  
— Якщо будеш зі мною… — промовив він тихо, майже шепотом. — Я можу дати тобі все, що забажаєш… Будеш моя.
 Він хотів би налякати, змусити підкоритись. Та тримав себе в руках, лише підбирав слова обіцянок, шукаючи спосіб переконати. 
Руслана підкорилась, сіла, нахилилася ближче, відчула подих алкоголю, але вона не боялась його. Зал повний, він не ризикне. Злість спалахнула, холодна, як сталь. 
— Тарасику… - прошепотіла, губи торкнулися щоки.-  я знаю твій секрет. Я знаю твої брудні хтиві думки. Не боюся тебе. Один неправильний рух — і про твої подвиги з матір’ю та дружиною всі дізнаються. І побачиш, як це відіб’ється на твоїй передвиборчій кампанії.
Він завмер. Віскі похитнулося в його руці, погляд скам’янів. Якщо до цього вона ще не була впевнена, то тепер чітко зрозуміла що влучила в ціль. Щоденник Т.І.К не обманув. Побачила, як його очі темніють від страху й шоку.
Вона відкинула голову назад,  посміхнулася.
— Я знаю все, Тарасику. Не варто навіть пробувати.
Він забрав руку, обличчя стиснулося. Руслана почувалася впевнено, ситуація під контролем.
Тарас все ще сидів, втупившись у порожнечу, намагаючись своїм сп’янілим, в’язким мозком зібрати докупи те, що щойно почув. Руслана ще залишалась поруч — дозволила собі кілька секунд тихої, майже непристойної насолоди власної маленької перемоги.
І саме тоді відчула це.
Не звук. Не рух.
Спершу — щось у повітрі.
Наче простір став густішим. Мовби між нею й навколишнім з’явилася прозора,  товста плівка. По ногах пробігла дрібна вібрація — не різка, не болісна, але наполеглива. Пальці мимоволі напружилися.
«Землетрус?» — майнула думка.
Але склянки на таці не дзенькали. Рідина в них була спокійна, без хвиль. Ніхто не озирнувся. Казино жило своїм звичним ритмом: рулетка тихо клацала, карти лягали на сукно, витяжка глухо гуділа.
Вібрація наростала.
І тоді з’явився звук.
Не одразу зрозумілий. Не різкий.
Ніби голоси, але без слів. Як пісня, але без мелодії. Тягучі, протяжні голосні, що лягали один на один, створюючи той самий тиск, який вона відчувала шкірою.
Руслана глянула на Кошового.
Він нічого не чув.
Він уже відкинувся на спинку дивана й дивився на неї прищуреним, оцінювальним поглядом — поглядом людини, яка обіцяє неприємності.
Але їй було не до нього.
Ці звуки…
Вони такі знайомі.
Так співали там, на пляжі. Тоді, коли сектанти говорили про світобудову й готували вогонь для кісток Наткиного хлопця, для Вовки Горея
«Чому тут?» — подумала Руслана.
Вона підвелася й пішла до дверей, що вели в шоу-зал. Доторкнулася до ручки, ледь натиснула — і звук миттєво посилився, мов живий, мов той, що чекав дозволу.
Прочинивши двері,  обережно просунула голову.
У залі щось було не так.
Люди стояли між столами. Усі. Вони розгойдувалися в одному ритмі, повільно, синхронно, і співали ту саму безглузду, позбавлену слів пісню. Маски приховували обличчя, але рухи були однакові — слухняні, порожні.
Руслана зайшла й тихо зачинила за собою двері.
На неї ніхто не звернув уваги.
Між столами ходив чоловік не високого зросту. На ньому був чорний фрак без епохи й стилю — тканина не блищала, а ніби вбирала світло. Біла сорочка різко різала погляд, а в руці він тримав тростину з чорним навершям, не як опору, а як знак влади. Здавалося, не він носив цей одяг — це простір підлаштовувався під нього. Повільно. Впевнено. Він зупинявся біля кожного, торкався долонею — і від цього спів ставав гучнішим, насиченішим, майже екстатичним.
Влада сиділа на підлозі, спершись на руки. У своєму костюмі вона справді нагадувала кішку — напружену, зосереджену, готову до дотику. Вона чекала.
Це був він.
Марек. Магхул. Вчитель — байдуже, яке ім’я.
Він стояв до Руслани спиною й продовжував свій обхід, ніби вона не існувала.
Повітря було настільки густим, що здавалося — звуки матеріалізуються. Вони тягнулися між людьми тонкими, світловими нитками, сплітаючись у єдиний клубок із тіл, голосів і чужої волі.
Руслані стало по-справжньому страшно.
Не панічно.
Не істерично.
Страхом людини, яка бачить масштаб і розуміє: вона одна.
Вона шукала поглядом Сема, Свєту, бармена. Вони були тут. У клубку. Хиталися разом з усіма й співали.
«Таке вже було…»
Низина. Пісок під ногами. Та сама вібрація.
Тоді, за словами Стрільця, Руслана зупинила це одним клацанням. Але вона майже нічого не пам’ятала.
Тоді була Арея.
Зараз — тиша. Глуха, відсторонена. Арея сиділа десь глибоко й не ворушилась.
Руслана захотіла втекти. Хоч на кілька хвилин. Перезавантажити голову. Знайти рішення.
Вона почала відступати до дверей казино, не відводячи погляду від зали. Намацала ручку. Натиснула.
Двері не піддалися.
Вона натиснула сильніше. Даремно.
Права долоня мимоволі стиснулась — шукаючи захист.
Камінь. Талісман. Спадок від бабці Антоніни.
«Роздягальня», — подумала вона.
Руслана притислася до стіни й тихо рушила вбік.
І саме тоді Марек повернувся.
Їхні погляди зустрілися.
І світ навколо почав обертатися.