33. В підвалах Сови 2

Музика вдаряла в груди важким басом, наче серце клубу билося замість усіх присутніх. Скляна VIP-кабінка відсікала шум не повністю — звук тут був приглушений, але настирливий, як думка, якої не позбутися.
Руслана стояла навпроти Сема. Вона не сідала — не могла. Її пальці раз у раз стискали ремінець сумки, ніби той міг утримати рівновагу, якої в ній самій давно не було.
— Там небезпечно, — сказала вона тихо, але різко. 
Семен відкинувся на спинку дивана, розставив ноги, поклав лікті на коліна. Він виглядав спокійним — занадто спокійним, як для людини, якій щойно говорять про загрозу.
— Русь, — зітхнув він, — ти себе чуєш? У діда Петра — небезпечно?
Він криво всміхнувся.
— Та Натка там як у санаторії. Будинок повний людей. Охорона. Медсестра. Тиша.
— Тиша — це не безпека, — перебила вона. — Це зручність. Її там чимось поять.
Сем знизав плечима.
— Петро Кошовий не маніяк із твоїх щоденників. Я його з дитинства знаю.
Він на мить замовк.
— І не треба зараз про ті твої записи.
Руслана нахилилася ближче, її очі потемніли.
— Записи його дружини, Сем. Не мої.
— Хворої жінки, — жорстко відповів він. — З важкими психічними зривами. Ти ж це знаєш.
Вона стиснула губи.
Він нахилився вперед, знизив голос — тепер уже він переконував.
— Слухай. Сьогодні зранку я говорив з Петриком. Моїм братом.
— І?
— Він там. У домі діда. На літніх канікулах. Сказав чітко: з Наткою все нормально. Так, важко. Так, криза. Але вона під наглядом. Їй зараз там краще, ніж будь-де.
Руслана повільно похитала головою. Сем відвів погляд. Йому було простіше дивитися кудись убік, ніж у її очі.
— Ти шукаєш ворогів там, де їх немає.
Увесь цей час Свєта мовчала. Вона стояла біля скляної стіни кабінки, спиною до них, дивлячись у зал. Танцпол був схожий на живу масу: спітнілі тіла, різкі рухи, обличчя, що з’являлись і зникали у спалахах світла. Її сигарета давно згасла, але вона все одно крутила її між пальцями, поки фільтр не розкришився.
Свєта знала.
Знала значно більше, ніж могла сказати.
Вона повільно обернулась.
— Кошові… — сказала тихо, майже для себе. Потім глянула на Сема. — Вони завжди здаються нормальними. Це в них найкраще виходить.
Сем насупився.
— Ти теж?
— Я мовчу, — спокійно відповіла вона. — Мені байдуже.
Руслана подивилась на Свєту — вдячно, майже з відчаєм.
— Я просто хочу щоб ти з нею поговорив, — сказала вона вже тихіше. —Ти все зрозумієш коли побачиш її.
Сем підвівся. Вони стояли навпроти одне одного. Троє людей у скляній коробці над хаосом танцполу.
— Я не хочу лізти туди, де, можливо, все тримається на одному слові довіри, — відповів він. 
— А якщо ти помиляєшся? Це буде на тобі.
Сем пішов різко, не озираючись. Двері кабінки ковзнули вбік, і шум залу хлинув усередину — важкий, густий, з запахом алкоголю й поту. За мить його вже не було видно: розчинився в натовпі, у світлі стробоскопів і чужих спинах.
Руслана провела його поглядом, але без жалю. Вона ніби й чекала цього виходу — як логічного завершення розмови, що зайшла в глухий кут.
У кабінці стало тихіше. Музика тепер була фоном, а не тиском. Свєта першою відвела очі від танцполу й сіла на край дивана. Вона зітхнула, дістала з сумки пачку сигарет, але, покрутила її в руках і сховала назад.
— Давай не про Кошових, — сказала вона сухо. — Мене від них нудить.
Руслана кивнула. Без заперечень.
— Добре. Про що хочеш?
Свєта трохи пожвавилась — рівно настільки, наскільки вміла.
— Про нормальні речі. За два дні в мене фотовиставка
Вона залізла в сумку й витягла щільний прямокутник матового паперу. Руслана потягнулась рукою, і саме в цю мить Свєта помітила прикрасу.
Її погляд спіткнувся об пальці Руслани й завмер.
Камінь. Звичайний, грубий граніт, обмотаний дротом, туго, без жодної симетрії. Дріт заходив на палець, немов кільце, а сам камінь лежав у долоні так, ніби його навмисно затиснули.
Свєта скривилась.
— Господи, що це таке? — вирвалося в неї.
Руслана забрала руку.
— Камінь.
— Я бачу, що не діамант, — фиркнула Свєта. — Але ти серйозно це носиш?
Вона нахилилася ближче, роздивляючись.
— Це ж… ну, вибач, повне уродство. Таке навіть у кишені соромно тримати, а ти — на руці. Як дитина, чесне слово.
Руслана глянула на прикрасу, ніби побачила її вперше. Потім усміхнулась — м’яко, без іронії.
— Можливо, — сказала вона. — Але цей талісман, спадок від бабці. 
— І що він дає? Вона написала тобі інструкцію як ним користуватись? 
Руслана згадала про листа від баби Антоніни, вона так і не знайшла часу його прочитати. 
— Ти дивна останнім часом. – нагадала про себе Свєта
— Я знаю.
— До речі, — озвалась Свєта, ніби між іншим, — сьогодні Льончик робить свою чергову вечірку в підвалі.
У цю мить двері кабінки знову відчинились. Сем зайшов швидко, з коробкою Red Bull під пахвою, ніби нічого й не сталося. Обличчя спокійне, навіть бадьоре.
— Дамам — енергію, — оголосив він і поставив упаковку на стіл. — Пригощайтесь. Ніч буде довгою.
Він дістав банку, відкрив з характерним клацанням і простягнув Руслані.
— Ти теж запрошена.
— Я не в настрої для нічних вечірок, — відповіла вона, не беручи банку.
Сем на мить розгубився. 
— Та годі, — сказав він м’якше. — Тобі б не завадило розслабитись. Відволіктись від… — він не договорив, але поглядом показав: від усього цього. — Життя ж не зупиняється.
— Не зупиняється, — сухо кинула Руслана. — Але й не тягне за собою всіх підряд.
— Сто баксів за зміну, — додав Сем уже конкретніше. —  Хіба зайві?
Свєта підхопила одразу:
— Та пішли, — усміхнулась вона. — Хоч купиш собі нормальну прикрасу.
Її погляд знову ткнувся в камінь.
Руслана хмикнула. Вона була втомлена. Вагалась ще секунду, потім усе ж взяла банку й зробила кілька ковтків. Холодний солодкий присмак ударив у голову швидше, ніж хотілося.
— Що за програма? — спитала вона.
Сем ожив.
— Льончик знайшов нову шоу-танцівницю. Каже — вогонь. Плюс стандартний набір задоволень.
— А нічні метелики будуть? — уточнила Руслана з кривою усмішкою. — Бо минулого разу їх так бракувало, що ми ледь самі не пішли в розхід.
Свєта розсміялась, уже щиро.
— Цього разу все на мазі. Діви вже приїхали зі столиці.
Руслана зітхнула. Ще мить — і вона прийняла рішення. Не роздумуючи, зняла камінь із пальця й кинула його в сумку. Без паузи, без прощань. «Сьогодні вночі — без Ареї», подумала вона.
—Ну добре але послуга за послугу. —Вона повернулась до Сема  — Ти знаєш що я хочу.
Сем підкотив очі догори. 
—О. Ти мене доконаєш. Ок. Завтра як відісплюсь так і поїдемо до Натки.
***
Інга збиралася без поспіху. Такі вечірки в цьому захолусті траплялися надто рідко, щоб дозволити собі їх ігнорувати. Тут було мало розваг, ще менше — справжніх можливостей. А вона не звикла втрачати ні те, ні інше.
На ліжку чекала накидка — довга, з важкого оксамиту, темно-фіолетова, майже чорна в тіні. Глибокий каптур приховував обличчя повністю, залишаючи лише натяк на форму губ і лінію підборіддя. Поруч лежала маска. Нова. Забрана від майстра всього тиждень тому. Каміння було інкрустоване щільно, без надмірностей — гладкі опуклості чергувалися з гострими краями, ловили світло й відбивали його холодними спалахами.
Інга провела по ній рукою. Каміння було приємно холодним — як і мало бути.
Ботфорти — високі. Під накидкою — нічого. Її особиста традиція. Не для ефекту. Для відчуття. Вона ніколи не знала, чим закінчиться така ніч. Кожного разу по-різному — і саме це їй подобалось.
Ярий так і не подзвонив.
Інга затрималася на цій думці лише на хвилину. Чи готова вона показати йому все? Не ті версії, що зручні для інших, а справжні — з тріщинами, глибиною і темрявою. Чи зрозуміє він? Чи не відступить?
Сьогодні сталося те, що мало статись. Вона давно навчилась довіряти випадковостям — вони рідко помилялись.
Документи, які їй вдалося дістати, могли знадобитися. Вона вже переглянула копії й знала: Прокопенко підібрався близько. Небезпечно близько. Але не достатньо. Головного він так і не вхопив.
Учитель усе ще мав шанс провести ритуал. За умови, що цього разу буде готовий.
І тепер у Інги з’явилась причина вийти з тіні. Не як додаток. Не як помічниця. А як та, без якої нічого не складеться.
Телефон задзвонив різко.
Таксі вже чекало.
Інга миттєво відклала всі думки. Справи почекають. Вона швидко вдягнулась, накинула каптур, узяла маску.
Сьогодні вона буде собою.
І цього разу — без компромісів.
Підвали «Сови» не мали нічого спільного з клубом нагорі. Там — шум, алкоголь, піт і світло. Тут — інший порядок. Інша тиша.
Інгу зупинили ще на сходах. Двоє охоронців у масках  — гладких, кістяних, без емоцій. Вона мовчки простягнула спеціальний пропуск. Один із охоронців ледь помітно кивнув. Металеві двері без написів відчинилися.
Усередині було тепло. Не фізично — повітря. Тепло, яке відчуваєш під шкірою.
Зал ділився навпіл. Ліворуч — казино. Невелике, стримане, майже камерне. Зелене сукно столів, приглушене світло, повільні рухи рук. Тут не кричали й не сміялися — тут програвали мовчки. Карти лягали на стіл, фішки ковзали, гроші зникали так само тихо, як і з’являлися. Люди грали не від азарту — від потреби. Кожен із них знав, навіщо тут.
Праворуч — шоу-зал.
Інга зробила крок — і ніби потрапила в інший світ.
Стеля губилася в тіні, з неї звисали темні тканини, схожі на крила. Стіни були оздоблені різьбленими панелями з мотивами, що нагадували одночасно бароко і щось значно старіше. Червоне, чорне, золото — не яскраві, а глибокі, мов засохла кров і старий лак. Світло йшло знизу й збоку, підкреслюючи силуети, але не обличчя.
У центрі — королівське крісло.
Високе, важке, з підлокітниками у вигляді переплетених фігур, які краще було не розглядати. Воно стояло трохи вище за всіх — не на сцені, а ніби над залом. Як трон. Як місце судді.
Леонід завжди сидів там. Завжди. Розвалений, самовпевнений, задоволений власною роллю на своєму маленькому балу.
Пари повільно танцювали під дивну музику — без чіткого ритму, без знайомих інструментів. Її неможливо було наспівати, але вона проникала під шкіру й змушувала рухатися. Вона подобалась усім — це збуджувало.
Решта гостей — в масках, у костюмах, що межували між святом і кошмаром. Закриті обличчя, перебільшені силуети, тканини, що шурхотіли при кожному кроці. Ніхто не виглядав випадковим.
Між столами рухалась дівчина в чорному костюмі кішки. Не танцівниця — істота. Її тіло текло повільно, з ледве стриманою силою, наче під шкірою жила інша анатомія, не людська. Вона підходила занадто близько.
Коли до неї тягнули руки, вона не ухилялась. Дозволяла. Її м’яка шкірка ковзала по чужих пальцях, затримувалась на долонях, торкалась щоки, плеча, грудей — випадково і надто точно водночас. Вона гладилась, як кішка: без поспіху, з обіцянкою, якої ніколи не збиралась виконувати.
Жоден дотик не тривав довше, ніж потрібно, щоб у тілі спалахнула напруга. Вона не зупинялась, не дивилась назад, не залишала нічого, окрім тепла на шкірі й дивного відчуття втрати — ніби щось щойно було дозволене… і негайно забране.
Людей було небагато. Тридцять у залі. Ще з десяток — у казино. Але Інга знала: тут не лише місцеві. Тут були гості здалеку —  зі столиці, та значно далі. По манері триматися, по мовчазній впевненості.
Між столиками ковзали офіціанти. Рухались тихо, майже безшумно, ніби тіні з підвалу, а не живі люди. Інга дивилась на них уважно — не як на персонал, а як на колекцію.
Раби, — подумала вона без жалю.
Не в ланцюгах — у боргах. У страху. В обіцянках, які краще не згадувати вголос. Кожен із них щось винен Льончику. Гроші. Тіло. Мовчання. Час. Тут не працювали — тут відпрацьовували.
Високий білявий у костюмі арлекіна ковзнув повз. Інга впізнала його одразу. Семен. Її пасинок. Красивий — аж занадто. Але щось у ньому було зламане. Він усміхався гостям правильно — навченою, пустою посмішкою.
«Шкода», — майнула думка без справжнього жалю.
Далі — дівчина в костюмі дешевої шалави. Інга навіть не намагалась згадати її ім’я. Такі імена не тримаються в пам’яті. Тим паче, коли людина сама давно відмовилась від нього, залишивши лише тіло й готовність кивати.
А третя…
Інга зупинила погляд довше, ніж слід.
О, так.
Донька Ольги Красновської. Шаленої. Тої самої, що в минулому циклі майже зірвала обряд — і досі жива лише тому, що Він тоді вирішив: «ще не час». Донька успадкувала її біснуватість Костюм шалави сидів на ній неправдоподібно відверто — як вирок, а не прикраса.
«Все правильно», — подумала Інга, ледь помітно всміхаючись сама собі.
Тут усі були на своїх місцях. Навіть під масками.
Особливо під масками.
Інга знала тут усе.
А можливо — трохи більше, ніж дозволено знати навіть таким, як вона.
Продовжуючи свій мовчазний огляд вона сіла за столик що був з самого краю, і тільки тепер зрозуміла що щось не так. 
Вона огляділась.
У королівському кріслі сидів не Леонід.
На троні був хтось інший — у костюмі Воланда, продуманому до дрібниць. Не театральному, не показному. Живому. Він сидів спокійно, не рухаючись, ніби це місце завжди належало йому.
Леонід стояв поруч. Не на рівних. Трохи ззаду. І нахилившись, щось тихо говорив йому на вухо.
Потім обидва підняли погляд. На Інгу.
Холод пробіг по спині різко, без попередження. Вона не одразу відвела очі. Їй знадобилась уся витримка, щоб не втекти з залу.
Вона взнала,  того хто сидить у кріслі.