32. В підвалах Сови 1

Іван Собко працював без зупинок уже третій тиждень.
Телефон, папери, зустрічі, нічні нотатки — усе зливалося в один тягучий день, у якому не було місця для нормального видиху. Він ловив себе на тому, що думає не про справу, а про час: скільки ще витримає, перш ніж помилиться.
Найгірше було з Ольгою.
Її стан насторожував. Не зриви — навпаки, дивне затишшя. Надто рівний настрій, надто спокійний погляд. За роки спільного життя Іван навчився розпізнавати такі паузи: вони ніколи не означали полегшення. Лише накопичення.
Він відкладав цю думку, як відсувають болюче місце — не тому, що не болить, а тому що зараз не можна.
Вечір настав швидко.
На дев’яту годину була призначена зустріч із Вадимом Прокопенком. Вони давно домовлялися обмінятися напрацюваннями у справі, яка з кожним днем ставала дедалі дивнішою.
Прокопенко був непростим — жорстким, упертим, незручним. Але з тих ментів, які тримають лінію. Іван Собко цінував це. З такими краще мати справу, ніж ілюзії.
Цього разу й Івану було що показати.
Автомобіль він припаркував майже біля самих сходів униз. Над головою гриміла музика нічного клубу — важка, ритмічна, безжальна. Вона не мала нічого спільного з підвальним баром «Сова», і саме це робило місце зручним.
Іван швидко спустився сходами, ніби пірнув під воду.
У залі було темно. Світло трималося лише над барною стійкою; далі простір тонув у тіні. Запах холодного пива, дерева й металу. Тиша, що не була порожньою — радше вичікувальною.
— Два пива, — коротко сказав він бармену.
Взявши келихи,  пішов углиб залу. Бармен запитав, чи потрібно ввімкнути світло.
— Не треба, — відповів Іван.
Світла від бару вистачало, щоб дійти до дальнього столика. Там він увімкнув бліду настільну лампу — жовтувату, майже лікарняну. Таке світло не заважало думати.
Вадима ще не було. 
Він приїхав за п’ятнадцять хвилин до зустрічі — звичка, що ніколи його не підводила. Час до розмови був не менш важливим, ніж сама розмова.
Адвокат поклав на стіл чорну шкіряну папку, акуратно відкрив її і ще раз переглянув документи. 
Нарешті підняв голову — і саме в цю мить вхідні двері відчинилися. У зал увірвався короткий протяг, зрушив тінь біля стін.
Хтось спустився сходами.
Іван не поспішав обертатися. Він і так знав, хто це.
Слідчий Прокопенко ніколи не заходив тихо.
І ніколи не запізнювався без причини.
Іван підвівся, коли Прокопенко підійшов до столу. Потиснули руки коротко, без зайвих слів. Вадим виглядав втомленим — очі червоні, плечі напружені, рухи різкі, ніби він ще не вийшов із робочого режиму. Папка яку поклав на стіл в свою чергу слідчий була звичайною, паперовою.
— Дякую, що відпустив Половецького, — сказав Іван одразу, без вступів. — Я знаю, що це було не твоє улюблене рішення.
Вадим не сів одразу. Подивився на келих пива, ніби зважував, чи варто.
— Я не був у захваті, — нарешті відповів він і опустився на стілець. — Але тримати людину без конкретики — дурня. У нас на нього нічого.
— Саме так, — кивнув Іван. — Марек чистий. Принаймні в цій частині.
Прокопенко криво всміхнувся.
— А от його дядько — ні.
Вони замовкли на кілька секунд. Обоє думали про одне й те саме — клятий мішок із кістками, про Володимира Горєя. Другу жертву.
— Яків Половецький відповідав за організацію, Формально і фактично.
— І він це не визнає — уточнив Собко.
— Поки що — ні. Але докази говорять гучніше за нього.
Іван відкрив свою шкіряну папку й посунув її ближче до Вадима.
— Дивись.
Прокопенко переглядав сторінки мовчки. Очі бігали швидко, досвідчено. Він умів читати такі речі не за текстом, а між рядків.
— Марек і Яків Половецькі, — почав Іван, ніби коментуючи власні думки. — За документами — племінник і дядько. Батько Марека — Олекса Половецький. Власник тієї дачі. І засновник організації в Кракові.
— Якої саме? — не відриваючись від паперів, спитав Вадим.
— Інститут збереження панслов’янської спадщини сім’ї Половецьких, — відповів Іван рівно. — Приватна некомерційна структура. Зареєстрована ще у сімдесят четвертому, реорганізована в дев’яносто п’ятому.
Вадим підняв очі.
— Назва гучна.
— І зміст відповідний.
Іван перегорнув сторінку.
— Юридична адреса — Краків, Каноніча, вісімнадцять. Поруч із Вавелем. На базі інституту діє музей, ліцензований Міністерством культури Польщі. Усе офіційно.
— А керує цим усім Марек? — уточнив Прокопенко.
— Так. Генеральний куратор, голова виконавчого комітету, доктор історичних наук. Спеціалізація — дохристиянська епіграфіка, архіви. Працює з приватними колекціями, репатріацією артефактів, експертизами.
Вадим хмикнув.
— Красиво. І дорого.
— Саме так, — кивнув Іван. — Фонд живе за рахунок ендаументу Половецьких. Приватні меценати, інвестиційні активи. Державних грошей не беруть принципово.
— А значить, ніхто не лізе, — підсумував Вадим.
— А значить, багато чого можна сховати за формальною наукою.
Прокопенко повільно закрив папку.
— Тобто племінник — фасад, — сказав він. — А вся брудна робота — на дядькові.
— Саме так я це бачу, — відповів Іван. — Марек — адміністратор. Переговорник. Обличчя. А Яків — той, хто «вирішує питання». Зокрема ті, про які не пишуть у звітах.
Вадим відкинувся на спинку стільця.
— І мішок із кістками — один із таких «питань».
— Саме так.
Вони замовкли. Пиво залишалося майже недоторканим.
Іван відчував втому — не фізичну, глибшу. Він знав: це лише початок. І що чим далі вони підуть, тим менше буде простих відповідей.
— Добре, — нарешті сказав Прокопенко. — Тепер моя черга.
Іван кивнув. Він був готовий слухати.
Прокопенко говорив коротко. Без вступів, ніби зачитував звіт, який давно вивчив напам’ять і вже ненавидів.
— У Сочинського все крутиться по колу, — сказав він. — Двадцять чотири роки. Чітко в день літнього сонцестояння, схема повторюється.
Іван не перебивав. Він сидів, сперши лікті на стіл, і дивився не на співрозмовника, а в темряву за його плечима.
— Родинні зв’язки підтвердилися, — продовжив Вадим. — Тетяна Кошова і Антоніна Красновська рідні сестри… 
Іван повільно підняв голову.
— Ольга про це не знала, — сказав він. Не запитав — констатував.
— Ніхто з них не знав, — відповів Прокопенко. — Принаймні, офіційно.
Він зробив ковток пива, поставив кухоль і, трохи помовчавши, додав:
— Є версія, що Ніна напоїла сестру. Чимось наркотичним. Тетяна після того сама прийшла на ритуал. Добровільно. Принаймні, так вона це описала в своєму щоденнику.
Іван зціпив зуби. Йому не подобалося слово «добровільно» у цьому контексті.
— Усе, що вони називають містикою, — це добре поставлена містифікація, — сказав Вадим. — Трави з наркотичним ефектом. Гіпнотичні техніки. Тиск через групу. Молодь втягували поступово: спочатку символіка, потім «обряди очищення», потім — нічні вакханалії. Класична схема культу.
Він помовчав.
— І ще одне. Там завжди був хтось, хто «пояснював». Голос. Фігура. Вчитель, як вони його називають. 
Іван кивнув.
— А Руслана? — запитав він. — Де вона в цій схемі?
Прокопенко витягнув із внутрішнього карману шкірянки декілька фотографій і розклав їх на столі, під світлом тьмяної лампи.
— Ось Тетяна. Ось Інга. Оксана. Руслана.
Він підсунув фото ближче.
— Бачиш?
Іван бачив. 
— Один тип зовнішності, — продовжив Вадим. — Одні й ті самі риси. Саме таких жінок залучали до ключових етапів ритуалу. Хоч у родині були й інші — Антоніна, твоя Ольга, Наталка Кошова. Але вони — не з цього «набору».
Іван відкинувся на спинку стільця.
— Її треба вивезти з міста, — сказав він після паузи. — Хоч на місяць.
Прокопенко не заперечив одразу.
— Я б зробив те саме, — нарешті відповів він. — Але не впевнений, що вона погодиться.
— Це вже моя проблема, — різко сказав Іван. — Я щось придумаю.
Вадим кивнув. Без ентузіазму.
— Є шанс, що без неї ритуал зірветься. Хоч шанс — не гарантія.
Він знову поліз у папку.
— Інга поводиться дивно. Вкрала з відділку копії документів. Знає більше, ніж говорить. І точно пам’ятає більше, ніж зізнається.
Прокопенко підвів очі.
— А Ольга? Вона ж теж була там. Двадцять чотири роки тому. Вона щось згадує?
Іван повільно видихнув.
— Ти теж там був, — нагадав він. — І, якщо чесно, нічого конкретного сказати не можеш.
Прокопенко стис губи.
— Так.
— Ольга не з «обраних», — додав Іван. — Ми це вже обговорювали. І я за це тримаюсь.
Запала коротка, важка тиша.
Потім Вадим заговорив знову, уже не так упевнено:
— Є ще Марек.
Він помовчав, підбираючи слова.
— Він не просто схожий на батька. Він — копія. Абсолютна.
Іван підняв брови.
— Сочинський зламався саме на цьому, — продовжив Прокопенко. — У своїх записах він дійшов висновку, що Полік і Олекса — одна й та сама людина. Не спадковість. Не генетика. Одна сутність. Це і змінило його мету.
— І в кінці, — Вадим говорив тихіше, — він уже вірив у містичну частину ритуалу. Вірив, що Вчитель… безсмертний. Що він живе століттями, змінюючи імена. І що такі ритуали проводилися тут сотні років. Біля цього каменю. Сочинського так і не знайшли. Офіційна версія він втопився, але підтверджень немає. Ніхто нічого не пам’ятає. Олекса Половецький як його «батько» Полік в 50-х теж зник безвісти. Коли розвіявся туман залишились лише місцеві жителі  безпам’ятні. 
Він замовк.
— І я, — сказав Прокопенко після паузи, — досі не можу сказати, чи Марек просто дуже схожий на Олексу… чи це справді одна й та сама людина.
Іван довго дивився йому в очі. Надто довго. А потім раптом розсміявся — коротко, різко, без радості.
Прокопенко почервонів. Йому стало соромно. І чомусь — образливо.
Вадим кілька секунд дивився на Івана, ніби зважував, чи варто говорити далі. Образа ще не зійшла з обличчя, але її вже витісняла втома — та сама, що приходить, коли офіційні пояснення закінчуються.
— Є ще дещо, — сказав він нарешті, поклавши долоню на папку — Чого немає в жодних документах.
— Сьогодні дещо сталося. І це… — він зробив паузу, — запустило додаткові дії. Неофіційні.
Іван Собко мовчав. Він не поспішав. Його різкий сміх хвилину тому був не зневагою — швидше рефлексом. Захистом. Від усього цього нашарування дивних фактів, що накривали його вже третій тиждень, мов мокра ковдра, від якої неможливо відмахнутися, але й прийняти їх він не міг.
— Двоє моїх людей у лікарні. Один — сепсис. Подряпина. Звичайна, дрібна. А зараження — блискавичне. Лікарі не можуть пояснити, звідки така агресивна флора.
Вадим повів плечима.
— Другий… психіатрія. Гострий напад. Діагноз — шизофренія. Чоловік без жодної історії. Чистий. Абсолютно.
— І ти в це не віриш, — сказав  тихо Іван повільно проводячи пальцем по краю столу.
— Я вірю в містифікацію, — відповів Вадим. — Але є речі, які не вкладаються навіть у неї.— У нас знову інцидент.  Не той, що в протоколах.
Він говорив рівно, але голос став глухішим. Слідчий нахилився вперед. Дочекався, поки Іван зробить те саме. Світло лампи тепер різало їм обличчя знизу, залишаючи очі в тіні.
— Сьогодні, — прошепотів Прокопенко, — був ще один епізод.
Іван не перебивав.
— Костянтин Стрілець. Мій співробітник. Фізично — нічого особливого. Нижчий, легший, однозначно слабший.
Вадим на мить заплющив очі.
— У сутичці він одним рухом відкинув тренованого бійця АТЯ. Не штовхнув. Відкинув. Так, що той втратив орієнтацію і кілька секунд просто стояв, не розуміючи, що сталося.
Іван стис щелепи, але промовчав.
— Я подумав: адреналін. Удача. Кут. Все що завгодно.
Вадим зітхнув.
— А потім я поговорив із медсестрою. Евеліна Катюшина. Вона була під час дослідження Низини.
Він подивився Івану прямо в очі.
— Вона сказала, що подібне вже бачила. Там. На поляні серед болота. Ще зранку. Що Стрілець тоді теж… перевищував можливе.
Прокопенко коротко, без деталей, переказав події ранку. Без емоцій. Без оцінок. Він знав — Іван і так запам’ятає кожен крок.
— Я не кажу, що це містика, — підсумував Вадим. — Я кажу, що в мене закінчуються пояснення.
Він відкинувся назад.
— І я хочу почути твою думку. Не як юриста. Не як чоловіка Ольги, з такими симптомами як у Павла Верховного, до речі отриманими на тому ж місці…
Пауза.
— А як людину, яка все це бачить збоку і ще не дозволила собі з’їхати з глузду.
В залі знову стало тихо. Лише глухо гуділа музика згори, ніби з іншого світу.
Іван мовчав. Але цього разу — не тому, що не мав що сказати.
Згадка про хворобу Ольги вдарила під дих. Не різко — глухо, як удар, після якого повітря зникає не одразу. Іван відчув, як між ребрами стиснуло так, що кілька секунд він не міг нормально вдихнути. Не було жодної дистанції. Ніякого «погляду збоку». Це була його ситуація — болюча, особиста, без права на холодний аналіз.
Він заплющив очі. Коротко. Наче намагався відрізати думку.
Потім різко відкрив їх, підтягнув документи Прокопенка до себе й, не питаючи дозволу, відкрив. Папери зашурхотіли голосно, неприродньо в цій тиші. Іван перегортав сторінки швидко, майже агресивно, доки не знайшов потрібне.
— АТЯ, — прочитав він напівпошепки, але так, щоб Вадим почув. — Архів таємних явищ.
Іван підвів очі.
— Що це за організація? Сочинський на них працював, я правильно розумію? Але звідки ти взяв контакти?
— Ти забув, — так само тихо відповів Вадим. — У той час ми з Сочинським працювали разом.
Він знизав плечима.
— Йому здавалося, що я молодий дурень. Бігаю, як пес по пляжу, шукаю хоч якісь докази, хоч якийсь вихід із ситуації, що насувалась.
Куточок рота сіпнувся.
— Можливо, він мав рацію. У мене тоді нічого не вийшло. Але офіційно ми співпрацювали.
Вадим кивнув у бік папки.
— У старих матеріалах були контакти цієї організації. І уяви собі — вони їх не змінили.
Пауза.
— Тоді керівний центр був у Москві. Тепер це окрема структура. Українська.
Іван перегорнув ще кілька аркушів.
— І що? Вони щось тобі пояснили?
— Ні, — коротко відповів Вадим. — Взагалі нічого.
Він нахилився вперед, поклав лікті на стіл.
— Вони були сьогодні на заборі матеріалів у Низині. Працювали тихо. Без протоколів. Без актів. Без звітів.
Вадим зітхнув.
— У мене не було вибору. Я розумію, що сам не справлюсь. І я звернувся до них.
Іван мовчав, гортаючи папери.
— Я досі не розумію, яка в них кінцева мета, — продовжив Прокопенко. — Що саме вони роблять. Які результати вважають успіхом.
Він підняв погляд.
— Але одне я знаю точно: в боротьбі з цим… циклічним непорозумінням, яке тут відбувається не перше століття, вони — наші партнери.
Іван повільно закрив папку.
Про АТЯ він уперше прочитав у записах Сочинського три тижні тому. Тоді це виглядало як відгомін радянської параної — щось на кшталт давно розформованого відділу, який пережив себе разом із державою. Жодних офіційних довідок. Жодних слідів у реєстрах. Лише уривки, чутки, недомовки.
Він був упевнений: організація зникла разом із СРСР.
А тепер з’ясовувалося, що вона не просто існує — вона працює. Тихо. Завуальовано. Так, що жоден офіційний документ не світиться назовні.
— Значить, — сказав Іван повільно, підбираючи слова, — ми все ще намагаємось пояснити це реальністю.
Він підвів очі на Вадима.
— Але реальність тріщить.
Прокопенко не заперечив.
Знову запала тиша. Не напружена — втомлена. Така, що повільно осідає між словами й більше не дає їм піднятися.
Іван пив пиво, з якого давно вийшли гази. Напій став пласким, майже неприємним на смак, але він уперто втискав його в себе, ніби намагався залити ним думки. Про нереальність подій. Про те, що все це не може бути правдою. Що це має мати просте, логічне пояснення — інакше не буває.
Навпроти Прокопенко докурював уже третю сигарету. Попіл падав у попільничку нерівно, неохайно. Видно було — він нервує. У нього була ще одна новина. Та, яку не хочеться говорити.
Вадим кілька разів набирав повні легені повітря — і щоразу видихав, так і не почавши. Слова не складалися. Або складалися надто погано.
— Ну що там у тебе ще, — нарешті озвався Іван, не піднімаючи погляду. — Я бачу, тебе розпирає.
Він криво всміхнувся.
— Добивай.
Жарт не був смішним. Обидва це зрозуміли.
— Так, — тихо погодився Вадим. — Є ще одна новина.
Він загасив сигарету, надто сильно притиснувши недопалок.
— Тобі потрібно це знати.
Іван підвів очі.
— Той співробітник АТЯ, — продовжив Прокопенко, — з яким у мого опера, Кості Стрільця, була сутичка…
Коротка пауза.
— То був Ярослав Бабич.