32. В підвалах Сови 1

Іван Собко працював без зупинок уже третій тиждень.
Телефон, папери, зустрічі, нічні нотатки — усе зливалося в один тягучий день, у якому не було місця для нормального видиху. Він ловив себе на тому, що думає не про справу, а про час: скільки ще витримає, перш ніж помилиться.

Найгірше було з Ольгою.

Її стан насторожував. Не зриви — навпаки, дивне затишшя. Надто рівний настрій, надто спокійний погляд. За роки спільного життя Іван навчився розпізнавати такі паузи: вони ніколи не означали полегшення. Лише накопичення.

Він відкладав цю думку, як відсувають болюче місце — не тому, що не болить, а тому що зараз не можна.

Вечір настав швидко.

На дев’яту годину була призначена зустріч із Вадимом Прокопенком. Вони давно домовлялися обмінятися напрацюваннями у справі, яка з кожним днем ставала дедалі дивнішою.
Прокопенко був непростим — жорстким, упертим, незручним. Але з тих ментів, які тримають лінію. Іван Собко цінував це. З такими краще мати справу, ніж ілюзії.

Цього разу й Івану було що показати.

Автомобіль він припаркував майже біля самих сходів униз. Над головою гриміла музика нічного клубу — важка, ритмічна, безжальна. Вона не мала нічого спільного з підвальним баром «Сова», і саме це робило місце зручним.

Іван швидко спустився сходами, ніби пірнув під воду.

У залі було темно. Світло трималося лише над барною стійкою; далі простір тонув у тіні. Запах холодного пива, дерева й металу. Тиша, що не була порожньою — радше вичікувальною.

— Два пива, — коротко сказав він бармену.

Взявши келихи, Іван пішов углиб залу. Бармен запитав, чи потрібно ввімкнути світло.

— Не треба, — відповів Іван.

Світла від бару вистачало, щоб дійти до дальнього столика. Там він увімкнув бліду настільну лампу — жовтувату, майже лікарняну. Таке світло не заважало думати.

Вадима ще не було.

Він приїхав за п’ятнадцять хвилин до зустрічі — звичка, що ніколи його не підводила. Час до розмови був не менш важливим, ніж сама розмова.

Іван поклав на стіл чорну шкіряну папку, акуратно відкрив її і ще раз переглянув документи.

Нарешті підняв голову — і саме в цю мить вхідні двері відчинилися. У зал увірвався короткий протяг, зрушив тінь біля стін.

Хтось спустився сходами.

Іван не поспішав обертатися. Він і так знав, хто це.

Слідчий Прокопенко ніколи не заходив тихо.
І ніколи не запізнювався без причини.

Іван підвівся, коли Прокопенко підійшов до столу. Потиснули руки коротко, без зайвих слів. Вадим виглядав втомленим — очі червоні, плечі напружені, рухи різкі, ніби він ще не вийшов із робочого режиму. Папка яку поклав на стіл в свою чергу слідчий була звичайною, паперовою.

— Дякую, що відпустив Половецького, — сказав Іван одразу, без вступів. — Я знаю, що це було не твоє улюблене рішення.

Вадим не сів одразу. Подивився на келих пива, ніби зважував, чи варто.

— Я не був у захваті, — нарешті відповів він і опустився на стілець. — Але тримати людину без конкретики — дурня. У нас на нього нічого.

— Саме так, — кивнув Іван. — Марек чистий. Принаймні в цій частині.

Прокопенко криво всміхнувся.

— А от його дядько — ні.

Вони замовкли на кілька секунд. Обоє думали про одне й те саме — клятий мішок із кістками, про Володимира Горєя. Другу жертву.

— Яків Половецький відповідав за організацію, Формально і фактично.

— І він це не визнає — уточнив Собко.

— Поки що — ні. Але документи говорять гучніше за нього.

Іван відкрив свою шкіряну папку й посунув її ближче до Вадима.

— Дивись.

Прокопенко переглядав сторінки мовчки. Очі бігали швидко, досвідчено. Він умів читати такі речі не за текстом, а між рядків.

— Марек і Яків Половецькі, — почав Іван, ніби коментуючи власні думки. — За документами — племінник і дядько. Батько Марека — Олекса Половецький. Власник тієї дачі. І засновник організації в Кракові.

— Якої саме? — не відриваючись від паперів, спитав Вадим.

— Інститут збереження панслов’янської спадщини сім’ї Половецьких, — відповів Іван рівно. — Приватна некомерційна структура. Зареєстрована ще у сімдесят четвертому, реорганізована в дев’яносто п’ятому.

Вадим підняв очі.

— Назва гучна.

— І зміст відповідний.

Іван перегорнув сторінку.

— Юридична адреса — Краків, Каноніча, вісімнадцять. Поруч із Вавелем. На базі інституту діє музей, ліцензований Міністерством культури Польщі. Усе офіційно.

— А керує цим усім Марек? — уточнив Прокопенко.

— Так. Генеральний куратор, голова виконавчого комітету, доктор історичних наук. Спеціалізація — дохристиянська епіграфіка, архіви. Працює з приватними колекціями, репатріацією артефактів, експертизами.

Вадим хмикнув.

— Красиво. І дорого.

— Саме так, — кивнув Іван. — Фонд живе за рахунок ендаументу Половецьких. Приватні меценати, інвестиційні активи. Державних грошей не беруть принципово.

— А значить, ніхто не лізе, — підсумував Вадим.

— А значить, багато чого можна сховати за формальною наукою.

Прокопенко повільно закрив папку.

— Тобто племінник — фасад, — сказав він. — А вся брудна робота — на дядькові.

— Саме так я це бачу, — відповів Іван. — Марек — адміністратор. Переговорник. Обличчя. А Яків — той, хто «вирішує питання». Зокрема ті, про які не пишуть у звітах.

Вадим відкинувся на спинку стільця.

— І мішок із кістками — один із таких «питань».

— Саме так.

Вони замовкли. Пиво залишалося майже недоторканим.
Іван відчував втому — не фізичну, глибшу. Він знав: це лише початок. І що чим далі вони підуть, тим менше буде простих відповідей.

— Добре, — нарешті сказав Прокопенко. — Тепер моя черга.

Іван кивнув. Він був готовий слухати.

Прокопенко говорив коротко. Без вступів, ніби зачитував звіт, який давно вивчив напам’ять і вже ненавидів.