31. Візит до дракона

Пізній вечір. Руслана стояла на обриві, повернувшись обличчям до річки. Темна вода внизу текла повільно, майже непомітно, затягуючи погляд у низину. Час від часу її увага мимоволі зміщувалася в бік  Дачної 1. Там світились всі вікна. Тепло, відкрито, без страху. Ворота залишалися прочиненими, ніби господар і справді когось чекав. Вона знала — її.

Руслані хотілося піти туди. Не через потребу, а через впевненість: варто лише переступити поріг — і відповіді з’являться самі. Про Б. Про те, що тут відбувається. І про неї саму. Про те, ким вона є насправді.

Але Арея не хотіла.

Руслана прислухалася — і залишилася на обриві. Просто стояла й дивилася на воду.

Внизу, в чагарнику, чекав жарник. Він не кликав уголос, не вимагав. Просто був. Його безмовний шепіт не складався у слова, але тіло впізнавало його як тепло. Спокійне, рівне тепло, яке не тисне й нічого не обіцяє.

Арея хотіла туди. Усім своїм дивним, незрозумілим єством. Хотіла торкнутися жарника, обійняти його шорстку поверхню й заснути, відпустивши все. Але Руслана не хотіла йти. Для цього потрібно було лізти в холодну річку, пробиратися крізь багно й очерет, а потім знову повертатися — тремтячи від холоду, як учора. До того ж Руслана чекала на друга. Не хотіла залишати місце зустрічі. Це було важливо — стояти тут, саме тут.

Бажання Ареї не змусило її рушити.

Вони знову залишилися на обриві. Дивилися на річку. Їм обом було тихо й спокійно. Внутрішній діалог згас. Суперечки стихли, ніби вичерпали себе.

Камінь у долоні, який вона не знімала весь день,  привідкривав завісу між двома свідомостями. Можливо, було б простіше зняти його й залишитися лише Русланою — дивитися на світ тверезо, самостійно. Але це вже нічого не змінювало. Цикл добігав кінця.

Їй доведеться розібратись. Зрозуміти, що, в біса, відбувається в цьому дивному місці.
Чому воно одних приймає, а інших — вбиває.

Руслана стояла спокійно — втомлена до байдужості. Вона знала: це не кінець.
Основний бій ще попереду.

Вечір плавно переходив у ніч, а його все не було. Він обіцяв приїхати, щойно звільниться з роботи. Невже забув? Чи, може, щось трапилось?

Руслана підійшла до лавки, дістала з сумки телефон. Пропущених немає. На годиннику — вже десята. Вона набрала його номер. Дзвінок залишався без відповіді: гудки ще якийсь час давали надію, а потім і вони стихли.

Руслана сіла на лавку й закурила. Стає холодно. Короткі шорти й топ, надто легкі навіть для літньої ночі, зовсім не гріли. Голі стегна й живіт вкрилися гусячою шкірою.

День був важкий. Як і всі останні.

Сьогодні вона побувала в лігві старого дракона — простіше кажучи, навідувала Натку в «резиденції» її діда Петра Кошового. Старий розпусник зустрів її ще біля хвіртки. Щоправда, не особисто — хвіртку відчинила служниця, чи то доглядальниця. Сам же «дракон» сидів в інвалідному візку на газоні, за кілька метрів від доріжки до будинку, і витріщався своїми сліпими очицями на її веселий прикид — точніше, на майже повну його відсутність.

Руслана й сама не могла пояснити, навіщо це зробила. Але обрала найзухваліше вбрання з усього, що мала, саме для цього візиту. Натку, як виявилося, зовсім не хвилювало, в чому вона прийде. А от старий виродок обов’язково мав захлинутися слиною, побачивши молоду копію Тані — ще й у такому вигляді.

Вона бачила, як він скреготів зубами, але мовчав.

«Твій час уже минув», — сказала собі Руслана, проходячи повз нього до будинку.

Натка сиділа на задньому дворі в плетеному кріслі, закутана в теплий плед. Спершу Руслана подумала, що та просто жартує або намагається її розсмішити. Але підійшовши ближче, зрозуміла: все значно гірше.

Від тієї Натки, яку вона знала, майже нічого не залишилося. У кріслі сиділа змарніла, хвора копія подруги.

Розмова не клеїлася. Руслана намагалася підбадьорити Натку, розповідала про свої пригоди, щедро приправляючи їх іронією, але марно. Дівчина реагувала мляво, постійно мерзла, підтягуючи плед то до ніг, то до грудей.

Руслана не була самаритянкою. Страждання Натки викликали в ній радше бажання втекти подалі від цього видовища. Але вона змушувала себе залишатися, шукала бодай щось, що могло б зачепити подругу.

Новину про те, що вони сестри, Натка сприйняла холодно. Звістка про те, що Марека вже випустили, змусила її трохи стрепенутися — але ненадовго. Вона знову замкнулася. Про майбутню виставку Свєтки сказала лише, що, можливо, прийде. Хоча це не точно.

Руслана підсіла ближче, вдивляючись у її очі. Інтуїція — а може, Арея — наполегливо підказувала: цей стан не зовсім природний. Натка завжди була імпульсивною, чутливою. Навіть смерть коханого, якою б страшною вона не була, не могла зробити її настільки без емоційною.

І справді — зіниці були неприродньо розширені, майже на всю райдужку. Це означало лише одне: її чимось поїли.

Хто міг таке призначити?

Руслана підсунула до себе склянку з напоєм Натки й швидко, поки та не встигла зреагувати, відпила ковток. Та, все ж зреагувала — вихопила склянку. Але Арея, яка краще розбиралася в напоях, одразу відчула щось не те.

Руслана нічого не сказала. Лише вдала здивування.

— Ти чого? Я просто пити хотіла. Спекотно ж, — сказала вона.

Натка не бачила спеки. Їй було холодно. А після цього, зібравши рештки сил, вона попросила Руслану піти й залишити її в спокої.

Руслана йшла з важким серцем. Вона не знала, чи це лікування справді необхідне, чи її навмисно напоюють препаратами, аби віддалити від Марека. Вона знала лише одне: і дід, і батько Натки на власному досвіді знали, хто такий Вчитель і що відбувається в Низині. Але яким боком вони тут замішані — навіть Арея не могла підказати.

Тепер Руслана сиділа, згорнувшись на лавці від холоду, докурюючи вже третю сигарету в марній спробі зігрітися.

«Потрібно щось робити», — наполягала Арея.

Натка не потрібна Мареку. Йому потрібна Руслана. Тоді навіщо ці жертви й знущання?