30. Інга і її правда

Ванна кімната тонула в молочній імлі. Теплий пар клубився над кахлем, повільно стікаючи по дзеркалах, стираючи межі між реальністю й маренням. З колонки на стіні лилася «Enigma» — шепіт, мелодія, відлуння, що зливалося з шумом бульбашок у джакузі.

Жінка лежала у пінній воді, наче у власній святині. Теплі хвилі ковзали по її тілу — довгі ноги то зникали під поверхнею, то знову з’являлися, вкриті тонким шаром блискучої піни. Вода повільно здіймалася грудьми, стираючи напруження з кожного м’яза, і здавалось, що саме повітря тепер дихає в такт із нею.

Вона підняла руку з води. Краплі стікали з пальців повільно, ніби неохоче. На нігтях густо блищав червоний лак. Жінка примружилась: на правому вказівному покриття справді трохи розбухло, ніби ковзнуло.

«Нова майстриня поспішала… Уляна такого не дозволила б собі», подумала вона.

Ім’я відгукнулося в голові глухо. Гірка нота в теплій паровій тиші.
Уляна знала своє діло. Уляна розуміла її з півслова.
І саме Уляни голова тепер лежить у морзі і її називають жертвою.

Жінка заплющила очі. Глибоко вдихнула аромат вологої пари з натяком на лаванду й щось ще — невловиме,  чужорідне. Здавалося, вода тримає її, як чиясь дбайлива долоня, не відпускаючи, обволікаючи теплом. Її тіло реагувало на кожен рух — на бульбашку, що луснула біля стегна, на тонку хвилю, що піднялася, коли вона переставила ногу, на музику, яка проникала крізь пар, ніби шепіт у саме вухо.

Роки промайнули так швидко, що вона й не помітила, як підійшов до кінця цикл. Згадала минулий раз: тоді встигла стати в пригоді вчителю, в останній момент замінила обрану — і він щедро віддячив.
Інга струснула рукою, і на зап’ястку задзвеніли підвіски браслета. Серед усіх — найпотворніша, маленька фігурка пузатої жінки з обвислими грудьми, відлита з якогось жовтого металу. Вона губилася серед вишуканих золотих прикрас, але саме вона була головною, найдорожчою.

Учитель казав, що амулет працюватиме весь цикл. І тепер час добігав кінця.
Невже все закінчиться? Невже амулет втратить силу?

Інга Кошова навіть здригнулася від цієї думки, скидаючи з себе залишки теплої млості.
У при відкриті двері було видно вітальню: там сидів чоловік у її паризькому дизайнерському кріслі — справжня груда м’язів, сили та тестостерону.

Ні. Амулет іще тримається.
Нарешті їй пощастило. Вона зустріла чоловіка свого життя — того, за ким хоч на край світу.

Вона навіть облизнула губи від цієї думки й поспішила вибратися з ванни — у солодкому передчутті.

Він сидів у вітальні, читаючи газету, тоді як з телевізора приглушено звуки новин. Почувши, як вона вимкнула джакузі й вийшла з ванної, він на мить підняв голову, усміхнувся і знову втупився в шпальти.

Мій чоловік, — подумала Інга.

Вона так довго шукала такого, як він: сильного, незалежного. Вона не до кінця розуміла, хто він і чим насправді займався, але знала напевне — слабким він не був. Цієї впевненості їй вистачало. Ярий – так він себе назвав місяць тому коли підійшов до неї в ресторані Льончика, просто підійшов, просто сів за її стіл.

Інга тихо причинила двері, із кармана халату що висів на крючку дістала невелику коробочку відсипала трохи порошку на при дзеркальний столик та шумно втягла його в ніс. Кокаїнова приємна млость розлилася тілом. Інга видихнула й, розплющивши очі, подивилася на себе в дзеркало.

Черрі, вона черрі.  І справді: бордове довге волосся хвилями спадало на засмаглу шкіру, щоки ще палали від гарячої води, темні карі очі відливали глибоким червоним. Соковита. Налита. Жива.
Так, Черрі — це її ім’я.

Вона вийшла з ванної оголеною, як любила ходити вдома, і пішла до просторої, світлої вітальні.

Простір був витриманий у стилі модерну: високі вікна від підлоги до стелі заливали вітальню сонцем, світло ковзало по гладких поверхнях скла й металу. Мінімалістичні меблі — низький диван кольору теплого графіту, скляний журнальний столик, хромовані лампи з м’яким розсіяним світлом. На стінах — кілька абстрактних полотен, стриманих, але дорогих, і жодної зайвої деталі.

Він виглядав у цьому просторі  надто великим. У халаті Інги — який не сходився на ньому — він нагадував ведмедя: широкий, масивний, спокійний у своїй силі. Потужні плечі, важкі руки, густа поросль на грудях. Він сидів у її  кріслі, яке скрипіло під його вагою.

Інга підійшла ближче.
Ярий відклав газету, підняв на неї погляд — уважний, теплий — і притягнув до себе. Вона вмостилася в нього на колінах, відчуваючи знайоме тепло й упевненість. Його руки повільно лягли їй на спину, заспокійливо, майже ліниво.

Інга прикрила очі. Сонце било просто в обличчя, змушуючи мружитись, але їй було байдуже. Ще мить — і вона б замуркотіла, як кішка, від цього простого,  домашнього щастя.

Та раптом із підвіконня різко й настирливо задзвонив її мобільний.

Звук розірвав тишу, наче тріщина по склу

Інга неохоче виходила з того теплого,  лінивого стану, в якому світ здавався легким і безпечним. Дзвінок різав по нервах, ножем. Вона вже потяглася вимкнути звук, але Ярий раптом напружився.

— Візьми, — сказав він спокійно.

Не наказав — просто констатував. І цього вистачило.

Він підвівся, легко, ніби не важив нічого, і майже непомітно підштовхнув її до підвіконня. Рух був м’який, але заперечувати його не хотілося. Інга зловила себе на тому, що вже тягне телефон до вуха, хоча ще мить тому не збиралася відповідати.

Екран світив знайомим ім’ям.

« Прокопенко.»

— От же ж… — пробурмотіла вона собі під ніс.

— Хто це? — поцікавився Ярий, сідаючи назад у крісло й уважно стежачи за нею.

— Колишній, — зневажливо кинула Інга і все ж натиснула «прийняти».

— Інга, — голос Вадима був, як завжди, нетерплячий. — Нарешті. Ти два тижні не береш слухавку. Нам потрібно зустрітися.

— Особисто мені не потрібно, — буркнула вона. — Розкажи коротко.