29. Чужаки

Павло Верховний стоячи під обривом, коло розрізаної колючої огорожі, відчував себе таким же беззахисним, як і тоді, коли вперше сюди ступив. Болото в чагарнику простягалося на всі боки, не залишаючи жодного сухого клаптика.  Дивувався Стрільцю: "Як можна так рішуче пробиратися крізь хащі, що поглинають навіть світло?" Опер йшов уперед по стежині, видимій лише йому одному, спина випрямлена, плечі розправлені — і ні гілки ні плющ, не могли його зупинити.

Верховний згадував Сашка — свого напарника, який недавно отримав поріз тут, у цій низині на пляжі, і тепер лікарі безсилі перед його незрозумілою хворобою. Тому він та Евеліна Катюшина йшли закутані по самий ніс: чоботи, спецовки, каптури, з яких виглядали лише овали обличчя.  Відчуваючи себе театральним героєм з комедії — єдина відмінність, що тут ніхто не сміявся.

Костя  був  в одній футболці й джинсах, і Павло знову не втримався від тихої думки: «Якщо Стрілець пройде  болото, не зіпсувавши собі шкіру, я серйозно почну вважати, що він домовився зі смертю». Та опер впевнено крокував вперед, і здавалось, що навіть сама низина боялася його зачепити. Він щойно розповідав Павлу, що голів більше не буде принаймні найближчі чверть століття. "Звідки така впевненість? І що вони тут шукають, якщо навіть досвідчені експерти, які слідують за ними, виглядають наче герої американського апокаліптичного фільму про вірус?"

Павло обернувся і побачив Олега Івановича Совіцького з командою, що йшли слідом. Кожен звук — хлюпання, тріск гілок, важке дихання змушували вірити у прокляття цього болотного краю.

І ось вони досягли поляни — сухої, майже безболісно для чобіт. Та те, що він побачив, перевернуло його свідомість навиворіт. Низина перестала бути лише небезпечним болотом. Ще тиждень не минув, як він із Сашком бродили чагарником, намагаючись знайти зачіпки в дивній справі голів. Але зараз усе здавалося іншим — мов сама природа прагнула його злякати.

Поляна на  березі річки невелика, ледь вміщала всіх прибулих. Земля випалена, чорна й оголена, наче тут вирувала буря, і Павло мимоволі затримав погляд на хаотичності слідів.  З одної сторони ліс з болотяними деревами ховав темряву, з іншої річка заросла очеретом мов стіною. І посеред цього хаосу — диво, що змусило його серце забитися швидше.

Камінь, який раніше здавався просто великим горбом покритим мохом, тепер виявився кам’яним склепом, а на ньому — вибиті, не зрозумілі написи. Мох лежав навколо розірваними клаптями, а квіти — розтерті, зім’яті, ніби тут пройшла нечиста сила, залишивши після себе тільки запах гниття і солодкуватий туман. Їхній аромат тягнувся згірклим, тяжким смогом, що обплітав голову й стискав горло. Мимоволі всі — експерт, столичні колеги, навіть Евеліна Катюшина — натягнули респіратори. Лише Павло і Стрілець йшли без них, відчуваючи кожну зміну повітря.

В Павла одразу закрутило в носі, а очі застелила дивна мерехтлива темінь — не просто туман, а щось густіше, наче дим від згірклого ладану, що просочувався в легені з кожним вдихом. Чи це було самонавіюванням, чи справді ті розтерті квіти — зім'яті, липкі, з солодкуватим присмаком, ніби мед, змішаний з гниллю, — вивільняли свою отруту, як у давніх переказах про болотні трави, що ваблять мандрівників у прірву? "У трясовинах росте квітка-відьма,  вдихнеш — і побачиш предків, що танцюють, а прокинешся вже не ти". Тепер він вірив. Руки тремтіли, коли він спробував скинути мару, але тіло не слухалося — ніби невидимі корені обвили щиколотки, притискаючи до випаленої землі, що раптом ожила під ним, пульсуючи, як серце велетенського звіра.

І тоді з'явилося світло. Не м'яке сонячне, а різнокольорове, миготливе — зелене, як очі відьми, червоне, як кров на порізаній руці Сашка, синє, як холодна безодня річки. Воно розливалося поміж стовбурами, що згиналися в танці, ніби дерева не стояли, а гойдалися в ритмі невидимих барабанів: там-там... тра-та-там Тіні, кинуті вогнями, рухалися самостійно — витягувалися, як пальці, хапаючи за одяг, шепочучи в вухо слова: "Чужак". Павло закрутив головою — чи то заклинання з давніх обрядів, чи просто галюцинація, народжена отрутою квітів.

Люди в дивних костюмах — може то колеги, закутані в спецодяг, що раптом перетворилися на обривки хутра й лози, чи чужі, примарні постаті з минулого — танцювали, немов у трансі, коло нього. Вони кружляли повільно, руки підняті до неба. Жінки з волоссям, заплетеним квітами, схожими на мавок — напівпрозорі, з очима, що горіли жаром, їхні рухи були плавними, гіпнотичними, ніби вони не ступали по землі, а пливли над нею, ваблячи його в коло. Одна з них — висока, з темним волоссям, що спадало хвилями, — повернулася обличчям: Він знає її. Вона простягнула руку, і Павло відчув дотик — холодний як болотна вода, що обволікала шкіру, проникаючи в пори, змушуючи тіло падати у безодню, де сни й реальність спліталися в клубок. Павло побачив Сашка — блідого, з порізом на руці, що сочиться не кров'ю, а чорною смолою, — стоячи в колі, шепочучи ті самі слова: "Чужак" . Тіні наблизилися, руки — чи гілки? — торкнулися його плечей, шепотіли: "Чужак. Йди геть. Тут не твій дім". Запах квітів став нестерпним — солодкий, як обіцянка, отруйний, як зрада, — і Павло відчув, як  рука відьми вдавлює його у випалену землю. 

***

Катюшина завжди їхала на виїзди, наче на фронт: аптечка, інструменти, засоби захисту — все напоготові. Щойно вона ступила на поляну й вдихнула важкий, п'янкий дух, одразу натягла респіратор. За мить те саме зробили й експерти, що йшли позаду.

Костя з Павлом відчули всю «красу» своєї безпечності. Стрілець, здавалося, взагалі не реагував на запах — ніби в нього легені з заліза.

Спершу ніхто не звернув уваги на Верховного. Усі завмерли, роздивляючись те, що лишилося після нічної бурі. Поляна виглядала так, ніби по ній промчало щось не з цього світу: трава вигоріла до чорного ґрунту, наче її облизав вогонь; кущ із квітами, який вони мали брати на аналіз, був розпанаханий і розтрощений, немов хтось з насолодою роздер його до останнього пелюстка. Квіти вже починали гнити, і саме від них тягло тим важким, задушливим духом, що роз’їдав легені.