28. Савар

Аня, як завжди, зустріла його на порозі — у халаті, з розпатланим волоссям, і з тією самою змішаною сумішшю втоми, ревнощів і роздратування.
— Знову під ранок? — її голос був натягнутий, як струна. — Ти що, там ночуєш уже?
Костя лише махнув рукою. Не було сил навіть пояснювати. Скинув сорочку, джинси, впав на ліжко — і заснув ще до того, як подушка прийняла його голову.
…Йому снилось.
Спершу — спалах світла. Потім темрява, червоні відблиски, жар, що лоскотав шкіру.
Руслана. Чи то вже мабуть Арея, жриця, повністю роздягнена з довгим темним волоссям, що розліталось, мов чорні крила, шкіра світиться, немов сама зроблена з вогню. Вона стояла біля розжареного стовпа, що дихав з під землі дивилась йому просто в очі
— Савар. — Звернулась  до нього. — Прийми знак Сонця — прошепотіла вона
Це ім’я вдарило, ніби він завжди ним був, але забув. Вона наділа йому на шию амулет із сонцем, викарбуваним у камені  теплому, важкому. І він знав, що треба робити. Не пам’ятав звідки — просто знав.
Вони робили щось із вогнем. Костя не розумів — чи це був сон, чи спогад, чи чуже життя, що просочилося в нього крізь тисячоліття. Вогонь жив, дихав, чув їх. Він здіймався вгору, мов хижий звір, і раптом лагідно стелився до їхніх рук, слухняний, як дитина. Він відчував, як пальці занурюються у жар —  палаючи зсередини, ніби вогонь впізнав у ньому щось своє. Разом із Ареєю вони місили цей пульсуючий жар, немов глину, формуючи його у подовгастий камінь. Тепло било в долоні, пекло шкіру, але Костя не міг ні скрикнути, ні відвести рук — не мав права підвести її.
Арея шепотіла — її голос був схожий на шелест стародавнього листя, на мову, яку розуміє тільки земля. І вогонь тремтів у відповідь, корячись. 
— Сонце — спи. Вогонь — спи. Світло — замкнись.
Слова її заклинань стелились у повітрі, немов золотий пил. Камінь густішав, твердів,  і кожна борозна, яку вони залишали на його поверхні, застигала, мов печатка вічності.
І тоді він відчув, як щось стародавнє, сильніше за страх і розум, прокинулося в ньому. Вогонь слухався їх. Жар згасав. 
І — темрява.
Костя прокинувся, різко, спокійно. Серце не гупало, тіло не спітніло. Мов його просто викинуло звідти. Обпечені руки трохи горіли та були червоними, але це все, все що залишилось від нічної пригоди. Він довго не міг зорієнтуватись.
Світло ранку лилося з вікна. І — аромат смажених яєць і кави.
Аня стояла біля плити. Халат трохи розійшовся, відкриваючи вигнуту лінію стегон і м’які груди, що коливалися з кожним рухом. Вона була гармонійна, з блакитними очима й пухкими, ніжними губами, які зараз посміхались. Не сердито, не докірливо — тепло, як після бурі.
— Сідай, снідай, — сказала лагідно. — І каву зробила.
Кухня  невелика, але затишна: світлі шпалери з лимонами, старий холодильник, що дзижчав, наче дід із бронхітом, дерев’яний стіл з потертою скатертиною і два стільці, різних за кольором. Сонце падало через тюль, грало золотом у парі чашок.
Костя сів. Хліб, запах кави, смажене яйце. Все звичайне. Все своє.
Але в голові — ще клубився той сон, відлуння її шепоту, і відчуття, що він там був. Не просто бачив — робив це. І що це було правильно. Більш правильно, ніж усе тут.
Він ковтнув каву й узяв телефон.
— Евеліна, я за вами заїду десь о дев’ятій. Так, у низину. Одягни щось міцне, чоботи, щоб не промокли. Павла попередь.
Аня зупинилась на півруху, але не сказала нічого. Лише трохи насупила брови. Потім знову посміхнулась — стримано, жіноче, терпляче. Вона знала, що сперечатися  марно.
Костя глянув на неї. Йому стало раптом боляче й порожньо водночас. Така близька, рідна, але зовсім не та. Він жив із нею роки — затишок, сніданки, спільні вечори перед телевізором. Вона чекала, терпіла його нічні повернення, його мовчання. А він... він відчував, ніби зраджує. Не її — себе.
Чому я тут? — подумав він, дивлячись на її спину. З нею, в цій кухні, з цим життям? Місце моє — не тут. Не з нею.
Арея. Її ім’я пульсувало в голові, як той амулет у сні. З нею все було інакше — гостро, небезпечно, але живо. Вона тягнула його в низину, в таємниці, в щось більше, ніж рутина. Там, у сні, він був Савар — сильний, потрібний. Тут — просто Костя, опер, що приходить під ранок і їсть яєчню.
Він відсунув тарілку. Апетиту не було. Тільки жаль — гострий, як ніж. Аня повернулася, поставила перед ним ще кави. Її рука торкнулася його плеча — тепла, звична.
— Ти в порядку? — тихо спитала.
Він кивнув, але в очах — брехня. І все ж він відчував — у низині його чекають. Не як чужого. Як того, хто має повернутися.