27. Тха ріна, тха мару, тха сол

Перед світанком місто Б дихало холодною темрявою. Ліхтарі ще гуділи, відкидаючи тьмяні плями світла, але їх було замало — ніч, наче густий туман, ковтала все, крім думок які гуділи в голові. Слова крутилися, наче барабани, що били десь далеко, за річкою. А що, якщо це правда?
Вона попросила Костю зупинитися біля кіоску — маленької острівної халабуди, де тьмяна лампочка блимала, ніби перед смертю. Руслана вискочила з машини, її кроки хрустіли на гравії. Повернулася з пачкою сигарет, пляшкою слабоалкоголки й «Пепсі», яку простягла Кості.
— Будеш? — її голос був хрипким, від вологого повітря.
Костя похитав головою, його очі відбивали світло ліхтаря. Руслана знизала плечима, кинула пляшку на коліна й чиркнула запальничкою. 
Він висадив її біля під’їзду. Поки розвертав машину, краєм ока стежив за Русланою в дзеркалі заднього виду. Вона не пішла до будинку. Зупинилася біля старої лавки. Потім повільно рушила вглиб двору, до тіней, що ворушилися за смітниками.
— Це мене не стосується, — буркнув Костя, стискаючи кермо. Але його погляд прилип до дзеркала, де силует Руслани танув у темряві.
Він проїхав кілька хвилин у бік дому, але щось змусило його стиснути кермо міцніше.  Стрілець вилаявся крізь зуби, різко крутнув кермо, і шини завищали, наче машина відчула його неспокій. Вона розвернулася, мов пес, що рвонув за здобиччю. Він поїхав за нею.
Знайшов її на лавці, на набережній. Її обличчя, повернуте до води, тонуло в тіні. Пляшка «Пепсі» лежала поруч, забута, вкрита краплями роси.
Костя підійшов тихо, його кросівки ледь чути на асфальті. Сів поруч, відчуваючи холод  сидіння. Руслана не ворухнулась, ніби чекала його. Він підняв пляшку, відкрутив кришку, зробив ковток — солодкий, бульбашковий смак обпік горло. Потім, наслідуючи її, дістав сигарету й закурив. Дим змішався з туманом, що повз із під обриву.
— Моя мама — та сама Ольга Красновська, що була в групі професора, — почала дівчина. — А Оксана, її старша сестра, загинула на тому ритуалі у сімдесят дев’ятому. Ніна, та що в усіх згадках як зрадниця — моя бабуся. Вона доглядала мене з дитинства. А ще… Натка Кошова, моя найкраща подруга, яку я зрадила — виявилась моєю троюрідною сестрою. І тепер я взагалі не знаю, що думати, — закінчила вона, зім’явши недопалок у долоні.
Руслана витягла з кишені зім’ятий лист, але швидко сховала назад. Натомість подала Кості дві фотографії,  які взяла сьогодні із квартири бабці.
— Ось, подивись. Це Таня перед весіллям і її сестра Ніна — їй тут років десять. Обидві є на тому груповому фото, що ми бачили. А ось інше. — Вона простягла друге фото. — Маленька група професора: Інга Кошова, Оксана й Ольга Красновські, Леонід Омельченко.
Костя взяв картки, підніс ближче до світла ліхтаря, приглянувся. Потім приклав одне фото до іншого, мов порівнюючи відбитки облич.
— Подивись, — сказав тихо. — Таня, Інга, Оксана… Вони всі як дві краплі води схожі на тебе.
Руслана знизала плечима, але її пальці трохи тремтіли.
— Ці подробиці твого роду, Руслана, що пов’язують вас із Кошовими… Це не містика, не магія, — Костя говорив тихо, але впевнено, ніби переконував сам себе. — Полік, Олекса, Марек — він тут ні до чого. Те, що описує Сочинський, — просто збіг. Ніякого зв’язку з твоєю сім’єю.
 — Окрім того, що жінки мого роду завжди замішані в цьому, — її голос тремтів, але очі горіли. — У двох попередніх циклах, у 55-му, у 79-му, вони всі брали участь.
Костя нахилився ближче, його лікоть ледь торкнувся її плеча. — І що каже твоя мама про це?
Вона відвела погляд до річки. — Нічого. Вона не говорить про 79-й. Після того, як убили Оксану, її сестру… Вона зламалась. - Руслана похлопала вказівним пальцем по скроні.
— Зрозуміло, — Костя зітхнув, його подих розчинився в холодному повітрі. — Але ми досі не знаємо, що відбувається під час ритуалу.
Руслана гірко посміхнулась. — Ну, окрім того, що це схоже на якусь вакханалію.
Він хмикнув, але його очі залишалися серйозними. — Це все можна пояснити. Гіпноз, бажання вірити в магію, дивна рослина з низини, що зводить з розуму. Жодної містики.
— А Марек? — Руслана різко повернулася до нього. — Як пояснити, що він не старіє?
Костя знизав плечима, але в його голосі з’явилася нотка сумніву. — Пластичні операції. Або схожість. Родичі бувають як дві краплі води. Як у твоєму випадку наприклад.
Вона похитала головою. — Ти думаєш, Марек — просто гіпнотизер? Без жодних здібностей?
— Хіба цього мало? — Костя потер скроні. — За кілька днів ми його відпустимо. Немає доказів. Він каже, що дача, організація — спадок від батька й діда. А що робив його помічник, він нібито не знає. Юридично — чистий.
Руслана видихнула, її плечі розслабилися. — Знаєш, він не здається мені таким уже й поганим. Вадим Михайлович бачить у ньому монстра, але я… не впевнена.
Костя звузив очі. — Дивно. Вчора ти здала його з такою злістю, а сьогодні… — Він замовк, ніби підбираючи слова. — На пляжі, коли ми брали секту, ти назвала його Магхул. Звідки це взялося? І як ти зупинила його гіпноз? Я досі не розумію.
Руслана застигла, її пальці намацали в кишені уламок каменя. Він нагрівся. Вона затисла його в долоні.  Річка перед ними наче завмерла, лише легкий шепіт хвиль порушував тишу. — Я… згадую, що було на пляжі. Не те щоб я втратила пам’ять, як Сем. Просто… — Вона запнулася, її голос став тихішим. — Коли ми говорили про клацання пальцями, про те, що я назвала його Магхул… Це наче я, але не я. Я не можу пояснити. Деякі речі, що я робила останнім часом, — вони дивують мене саму. Це лякає, Костя. Лякає так, що я боюся про це говорити.
Він дивився на неї, його очі в напівтемряві здавалися глибшими. — Але ти читала про Магхула раніше, так? Може, твоя підсвідомість…
— Енарей, що прийшов до племені Звідомих! — вирвалося в Руслани, і вона різко затисла рот долонею. — Чорт! Це знову сталося!
Вона зіскочила з лавки, її серце калатало. Костя миттю підвівся, схопив  за руку, не даючи втекти в темряву. Вона рвонулася вперед, але його хватка була міцною, як якір. Після кількох спроб Руслана затихла, її подих тремтів. Костя притягнув її до себе, обійняв, і вона не пручалася. Вони стояли так, у холоді ночі, поки її дихання не вирівнялося. Річка шепотіла поруч, ніби підслуховувала.
Він обережно відсторонив її, зазирнув в очі. — Ти як?
Руслана опустила погляд, її пальці нервово крутили бабцін спадок. — Зі мною щось коїться, Костя. Я згадую те, чого не було. На пляжі я назвала його Магхул не тому, що читала про нього. Я знала. Знала, хто він, знала, як його зупинити. — Її голос зірвався. — Мені здається, я божеволію. Як мама.
Костя стиснув її плече міцніше, його голос став м’якшим. — Ти не божевільна. Щось відбувається. Не тільки з тобою. Згадай про ту нашу зустріч  на старому пляжі в середньовіччі.
Вона підняла очі, і в його погляді не було сумніву — лише тиха впевненість. Руслана розсміялась.
 - Це було найкраще що зі мною сталось останнім часом. То було наше перше знайомство.
Ніч  дихала холодом, але небо над обрієм уже тьмяно сіріло, ніби світанок крадькома пробирався крізь темряву. Руслана сиділа на лавці, її плечі все ще відчували тепло Костиної руки. 
- Дивись - сказала вона розтуляючи перед ним долоню це спадок від бабці я знайшла це в листі з фотокартками.
Костя злегка провів пальцем по шершавій поверхні, а потім не роздумуючи скрутив дріт що щедро обгортав камінь в кільце та надів їй на палець каменем в долоню.
- Так краще.
Так було насправді краще Руслана мовчала,  у низу живота спалахнуло тепло — гостре, несподіване, наче вогник, що розгорявся всередині. Воно пробудило її, струснуло. Вона відчула, як кров гуде у скронях, а шкіра палає, наче кликана невідомою силою.  Вона глянула на річку,  вода, манила. — Покупаємося? 
Костя звузив очі, його рука мимоволі лягла на її передпліччя. — Ти серйозно?
— Ходімо туди, Костя, — сказала вона, її голос тремтів від передчуття. — Прямо зараз? — Він усміхнувся, але в його очах блиснула тривога. — Ти ненормальна, але я…
Різкий дзвінок телефону розірвав тишу, як у поганому фільмі, де все ламається в найсолодший момент. Мелодія вібрувала в холодному повітрі, наче попередження. Костя здригнувся, його обличчя змінилося —  пальці заметушилися в кишені. Він глянув на екран, скинув виклик, але його плечі напружилися, ніби дзвінок витягнув його з їхнього світу.
— Уже пізно, — пробурмотів він, втупившись у річку. — Чи, пак, рано. Мені пора. Додому.
Руслана торкнулася його руки, її пальці ковзнули по холодному металу обручки. — До неї? — Її голос був тихим, але без осуду.
Костя кивнув, його відповідь була м’якою, але впевненою. — Так. — Він помовчав, потім додав: — Давай я тебе підвезу.
Вона похитала головою. — Я знайду шлях додому і з закритими очима.
Він хотів заперечити, але телефон задзвонив знову. Стрілець стиснув щелепи, але Руслана підняла руку, зупиняючи його. — Усе гаразд, — сказала вона, і її губи склалися в легку посмішку, що ховала тривогу. — Іди.
Костя кивнув, його погляд затримався на ній, повний сумнівів. Він швидко попрощався, підняв слухавку і відійшов, його голос загубився в передранковій тиші. Руслана сиділа непорушно,  пальцями стискаючи уламок каменя, що здавався теплішим, ніж мить тому. Вдалині загудів двигун його машини, нерішуче, наче Костя все ще вагався. Але зрештою шум стих, розчинившись в темряві.
Вона знала, що робити. Підвелася, її тінь від фонаря видовжилася на асфальті, ніби вказувала шлях. Річка шепотіла голосніше, кликала. Дівчина рушила до сходів, які вели до обриву, до пляжу, де темна вода ховала таємницю. Її серце калатало, але кроки були впевненими.
Підійшовши до причалу, де старі човни гойдалися на хвилях, Руслана обмацала кожен замок, але марно.  Рибалки, втомлені від її нічних пригод, замкнули човни наміцно.  Та її це не зупинило. Вона скинула одяг,  шкіра виблискувала в тьмяному світлі зірок, стрибнула з причалу в воду. Винирнула іншою, відчуваючи, що повернулася додому — сюди, де кожен камінь, кожна хвиля знала її ім’я. Арея. Вона пливла, її гребки були розмашистими, ніби танець із річкою. Очерет розступався перед нею, шурхотів, мов шепотів вітання. У темряві миготіли світлячки , — освітлюючи  шлях, як провідники. Вітер гудів у кронах, а дерева над річкою гнулися, ніби кланялися їй. Низина дихала, жива й пильна, чекаючи її приходу.
На березі, де мох устеляв землю, як зелений килим, вона побачила його.  Жарник світився крізь мох, його тьмяне сяйво пульсувало, наче серце землі. Руслана вийшла з води, її мокре волосся липло до плечей, наче в русалки. 
Вона підійшла до Жарника, його тепло гуділо під пальцями. Зануривши руки в зелений килим, вона почала розривати його, оголюючи камінь. Мох чинив опір, чіплявся за її шкіру, але Руслана була сильнішою. Камінь відкрився, його поверхня сяяла дивними письменами, що здавалися знайомими. Він світився зсередини, м’яким, бурштиновим світлом, що не дивувало її, а заспокоювало. Дівчина гладила його долонями, відчуваючи, як тепло розливається по венах, кличе.
Погляд упав на кущ, що гнувся над  каменем, укритий великими квітами з п’янким ароматом. Завтра експерти прийдуть, вирвуть цей кущ під корінь. Він відросте, але не цього року. Та їй кортіло відчути його силу зараз. Руслана зірвала квітку, її пелюстки були м’якими, як шовк, і пахли солодко, наче спогади. Розтерла її між долонями. Вона втирала квіти в шкіру — одну, другу, третю... Пелюстки липли до тіла, їхній аромат обіймав, наче туман, і вона втратила лік, скільки їх зірвала. Її рухи стали ритмічними, майже ритуальними, а Жарник гудів під нею, співав. Руслана відчула, як її свідомість розчиняється в Ареї — ніби дві річки зливалися в одну, бурхливу й нестримну. Це був не сон, не видіння, а повне злиття: вона була Ареєю, і водночас спостерігала збоку, ніби тінь за спиною жриці.
Втомлена, вона опустилася на камінь, її шкіра палахкотіла від аромату квітів. Повітря довкола дихало жаром, і тоді вона побачила його. Він стояв біля води, той, хто покинув її пів години тому на набережній. Але чи був це Костянтин Стрілець? Савар.
Вона простягла руки — у руках амулет із сонцем, викарбуваним у камені, що світився власним світлом. Повісила йому на шию, торкнувшись долонею його грудей
 - Прийми знак Сонця! — прошепотіла вона 
Савар відповів низько, наче звертаючись не до неї, а до самого неба:
 —  Міра солен, тара квін, вейра лум.
Вони повернулися до Жарника.  Він не був каменем — о ні, це була вогняна енергетична маса, що виривалася з-під землі, пульсуюча й жива, мов серце велетня. Вона сяяла помаранчевим і золотим, обігріваючи все навколо на десятки метрів: земля коло нього випалена до чорної кірки, жодної травини, жодного куща з пахучими квітами. Повітря тремтіло від спеки, запах горілої землі.
Арея й Савар підійшли з обох боків — синхронно простягли руки, долоні в долоні над масою, і почали місили її, мов глину гончарі. Вогонь був гарячим, не слухняним,  живим: він опирався спочатку, вириваючись язиками полум'я, що лизали їхню шкіру, залишаючи червоні сліди.
 — Тха ріна, тха мару, тха сол... — повторювала Арея заклинання, її голос наростав, як гімн у храмі -  Тха ріна, тха мару, тха сол!
Руслана відчувала ці слова свідомістю — вібрацією в кістках, пульсом у скронях, — але не могла збагнути їхнього сенсу: вони були давніми, як сам світ. Кожен повтор " Тха ріна, тха мару, тха сол "— змушував масу стискатися, охолоджуватися.  Руки Ареї ковзали по поверхні, прикриваючи вогонь долонями. Савар додавав сили, його пальці продавлювали борозенки .
Вогняна маса слухняно перетворювалася: спочатку рідка, як лава, потім густа, як розтоплений віск, нарешті — тверда, сіра, з чорними вкрапленнями. Пальцями вони виводили написи символи Сонця: коло з променями, спіраль циклу, хрест чотирьох стихій... 
Від кожного дотику камінь кристалізувався, паруючи, ніби земля видихала останнє тепло.  Бороздки тверділи, поверхня охолоджувалася.
Закінчивши, Арея — змучена, вилізла на камінь, руки в сажі й крові, тіло блищало від поту. Вона лягла на нього, обійняла, ніби коханця, і заснула, волосся розсипалося по поверхні.
А коли розплющила очі — то вже була Руслана. Холодне ранкове світло падало на її обличчя.
Мовчки злізла з каменя. Він уже не світився, але зберігав тепло. Навколо гуділи комахи, квакали жаби, а птахи виспівували ранок. Низина прокидалася, жива й байдужа. Руслана  ковзнула в річку, попливла назад,  до причалу,  де залишила свій одяг.
Коли виринула з води, її тіло тремтіло від холоду. Чарування, що обіймало її  на старому пляжі, розтануло, наче туман під першими променями сонця. Вона поспішно вибралася на причал, мокре волосся липло до плечей, а шкіра вкрилася мурашками. Натягуючи одяг на вологе тіло, Руслана відчувала, як уламок каменя що весь час був в долоні на пальці все ще зберігає тепло Жарника. 
Рушила до сходів, що вели на набережну,  кроки були швидкими, але болючими, ступні пам’ятали танець коло вогню. Тінь обриву падала на пісок, довга й холодна, а повітря пахло вологою землею й далеким димом. Вона не помітила, як із іншого боку пляжу, де очерет густий, мов стіна, вийшов чоловік. Великий, міцний, як ведмідь, він ступав тихо, але впевнено, його силует зливався з ранковою імлою. Його очі, темні й пильні, стежили за нею, не намагаючись наздогнати — лише переконуючись, що це вона. Його чоботи лишали глибокі сліди в піску, та річка швидко змивала їх, наче приховувала його присутність.
Коли Руслана почала підніматися по сходах, її рука ковзала по слизькому поручню, а серце калатало від утоми. Чоловік зупинився біля кромки води, його постать завмерла, наче стовп у тумані.