26. Папка Професора Сочинського (закінчення)

Руслана піднялася сходами до квартири Вадима Михайловича. Серце стискалося не від страху — радше від передчуття: крок у темряву, де ховаються відповіді. Двері відчинилися з клацанням. Вона ступила в двокімнатну скромність, де кожен куток дихав акуратністю: потерті, але чисті килими, взуття, виструнчене, мов солдати, і кухня, де каструлі блищали, ніби чекали на несподіваних гостей.
Тут Вадим мешкав відтоді, як розлучився з Інгою Кошовою — затишок, що ховав біль, немов тінь ховає таємницю. Його дорослий син від першого шлюбу, Семен, оселився тут після школи — не знайшов спільної мови з мачухою. Кімната хлопця, з плакатами старих рок-гуртів і стопками платівок, стояла порожньою: Сем ночував у лікарні.
Руслана чекала побачити лише Вадима. Він пообіцяв показати папку професора Сочинського. Але в його кімнаті хтось був. В коридорі Вадим її перехопив. Серйозний, з хвилюванням в очах, затис її руку — міцно в лещата — і потягнув на кухню.
— Сідай, — прогримів він. Голос низький, без натяку на заперечення. — І не крути. Володимир Горей — я бачив тебе з ним на пляжі в той ранок, коли знайшли голову Уляни. Він — хлопець твоєї подруги Наталії Кошової, все так?
Руслана завмерла. Стілець хруснув під нею. В очах Вадима блиснуло не гнів, а якась втомлена підозра, як у слідчого, що бачить у допитуваної джерело бурі. Вона ковтнула; горло стислося — не від страху, а від усвідомлення: таємниця низини торкається всіх.
— Вадиме Михайловичу… — почала вона. Голос тремтів, але очі трималися. — Так, був роман. Короткий. Дурний. Але я не причетна до вбивства. Натка — теж.
— А ти впевнена? — він нахилився ближче; його великі, мозолисті руки лягли на стіл, ніби бар’єр.
— Чому я маю бути не впевнена? — відповіла Руслана. — Натка кохала його... Ну тобто кохає. Вона сильно переживає через його зникнення.
— Від кохання до вбивства — менше ніж один крок, — промовив Вадим тихо.
— Вона не могла, — сказала Руслана твердо.
— А ритуальне спалення? — підняв голос він. — Вона так пручалася вчора — це не випадковість, Руслана.
— Вона до цього не причетна! — відсікла дівчина вже більш рішуче.
— Добре, — здався Вадим. — З нею розберемося пізніше. Тим паче вона зараз недосяжна.
— Що ви маєте на увазі? — здивовано перепитала Руслана.
— Ми викликали її повісткою, та вона зараз у Старого Кошового.
— Ви їй дзвонили? — не зрозуміла Руслана. — Вона знає? — в очах у дівчини з’явився жах; вона прикрила рот рукою.
Уявляючи, як по телефону Наткі повідомляють: її хлопець — жертва, — Руслана відчула гострий біль за подругу. Хоч на мить захотілося кинути все: Сочинського, розслідування, Вадима — і поїхати туди. Але згадала: вже доволі пізно. Туди її ніхто не пустить. Тепер це не просто стара дача — тепер там маєток колишнього мера, охорона якого не гірше, ніж у президентській резиденції.
— Ти звідки знаєш про те що відбувається? Від Ольги? Вона щось пам’ятає? — голос Вадима вивів її з розгубленості. 
— Ні, Мама німа як риба, в неї черговий червневий приступ.
— Якби не твої історії, ми б не копали глибше. Ти — магніт для біди, дівчино. Я турбуюся, бо ти... постійно вплутуєш у справи Семена. Ходиш по краю й тягнеш його за собою.
Ці слова вдарили. Гострі й правдиві, мов лід. Вона витягла з сумки щоденник — Т. І. К., потертий, з запахом пилу й забутих слів — і поклала його на стіл, немов дарунок.
— Ось, — вимовила тихо. — Не всі документи я віддала Івану. Цей загубився під столом у моїй кімнаті. Знайшла через день, прочитала. Розповім усе — тільки дозвольте подивитися папку Сочинського. Ви ж обіцяли.
Вадим узяв щоденник; пальці ковзнули по корінцю. Його очі звузилися — підозра змішувалася з жалем, як у батька, що бачить, як донька грає з вогнем.
— Загубився? — переспитав він, голос тихіший і гостріший водночас. — Руслана, ти ж розумна. Не приховуй нічого від міліції. Ховаєш факти — приховуєш правду. Скільки злочинів можна було б уникнути, якби люди не мовчали? Твоя впертість, твої таємниці — лякають мене.
Вона стиснула кулаки під столом; його слова різали, але папка Сочинського чекала десь поряд — ключі до низини, де реальність росте, немов коріння в темряві.
— Я розповім усе, — пообіцяла Руслана, голос твердий, як камінь. — Лише дайте подивитися документи.
Вадим зітхнув, його плечі опустилися — батьківська слабкість перед бурхливою душею, — і кивнув, ніби підписуючи пакт із тінями.
Руслана пройшла в освітлену Вадимову кімнату Складений диван шафа для одягу та письмовий стіл з лампою за якою сидів Стрілець. Руслана голосно видихнула. 
-    Кого ти очікувала тут побачити? – пошуткував він.
Вони посміхнулись один одному дивною посмішкою спільників давно знаючих один одного друзів хоча такими не були. Взялися за справу. Разом робота йшла швидше. Пізніше і Вадим підсів до них з підносом з кавою. Спочатку обережно з застерогою перед Русланою але швидко зрозумів настільки вона професійно працює з такими паперами вже завівся з азартом до них. Час спливав, а робота кипіла. Відносини Вадима до Руслани вже як до рівної підбадьорювали ту. Вони швидко розсортували документи. Та обмінювались прочитаним. Обґрунтовували та упорядковували події та дати.
-    І так. -  Підвів лінію Вадим. – Цього Сочинського Володимира я звісно ж знав. Він був дивною людиною такий собі вчений що повернутий на різних культах та місцях сили. Підозрював а тепер і знаю із записів він працював на спеціальний відділ АТЯ. – Вадим показав документ з старим змазаним машинописним шрифтом на твердому державному папері.

АРХІВ ТАЄМНИХ ЯВИЩ (АТЯ)
ЗВІТ №47-Б “Низовина”
Об’єкт: Місто Б, Центральний регіон
Керівник експедиції: проф. Сочинський М.П.
Дата: 10 червня 1979 р.
Статус: Цілком таємно

1. Мета експедиції
Провести повторні спостереження за феноменами, зафіксованими у 1955 році в межах міста Б. Перевірити гіпотезу про їхню циклічну природу (24-річний період). Особливу увагу приділити об’єкту “Жарник” — кам’яній формації невідомого походження, що слугує осередком аномальної активності.