24. Танцівниця

Пластична та гнучка як кішка вона лежала на готельному ліжку в незручній для звичайної людини позі.  Навколо неї розкидані роздруковані знімки. Руслана.  Всюди її обличчя: то задумливе на набережній, то смішно щасливе біля руїн дачі, то холодне поруч із закоханим дурником біля бару «Сова». І навіть на пляжі, в колі з людьми біля вогнища, розмите обличчя все одно світиться. Її видно завжди. Її видно звідусіль. Руслана, Руслана, Руслана…

Вона не могла повірити. Як із тої невпевненої, нескладної, ніякової дівчини, яка мала вирости в негарну здорову тітку, виросла вона… це створіння, через яке Лада зараз тут,  серед  фотографій, наче у власній ганьбі?

Він, хто замовив ці фото, сказав що помилився. Він думав йому потрібна вона Лада Красновська. Танцівниця Театру де ля Віль в Парижі,  українка, яка вчепилася в життя зубами й нігтями, бо ніхто нічого не дає просто так. Вона тягнулася до сцени, до світла, хоч і знала —  не перша. Вона ніколи не була першою. Лише однією з кращих акторів танцю театру але не настільки, щоб стати зіркою. І це було її щастя. Її маленьке, крихке щастя. Танці це єдине що вона вміла, єдиний дар що їй залишився від матері яка перед загибеллю в той злощасний рік встигла записати її малу п’ятирічну до школи танців. Лада несла цей дарунок через все своє життя, і ніхто не мав права ставати на її шляху.

А потім він прийшов. Той, від якого вона тікала, як від чуми. Перший чоловік у її житті. Перша пристрасть, перша зрада, перша рана, яка не загоїлася досі. Десять років вона ховала цей біль, а він з’явився знову. Вона зразу розгледіла, скоріш відчула його в темному залі глядачів. З того моменту все вже було вирішено.

Він сказав що вона потрібна їм, йому, їхній справі, без неї ніяк і лише вона зупинить апокаліпсис та врятує світ. І вона повірила, кинула все, пішла за ним. Повернулася сюди, в місто, яке ненавиділа, в минуле, яке душило її ночами. Вона зробила це заради нього. Заради його справи.

Тепер він сказав що він помилився, не вона йому потрібна а Руслана Ха-ха-ха.

Лада Красновська сміялася,  стискаючи живіт руками, ніби хотіла вирвати з себе всі нутрощі разом із цим відчаєм. Вона корчилась гола серед цих фотографій, серед цього обличчя, яке ненавиділа до кісток.

У двері постукали. Лада похитнулась, тримаючись за стіну, і пішла відчиняти. По дорозі схопила рушник, обмоталася, хоча знала — то він. До неї більше ніхто не приходив. Та все одно, коли побачила його, їй хотілося сховатися руками, розчинитися в темряві, аби він не бачив її такою.

Він стояв, здоровий, мов ведмідь. Його брови злетіли вгору, а обличчя сіпнулося від відрази.
— Що ти пила? — голос різонув холодом. — Від тебе тхне, як від гнилої бражної діжки.

Він навіть не чекав відповіді. Його рука, важка й байдужа, відштовхнула її вбік. Лада похитнулася, ледь не впала. Він пройшов у номер, не озираючись, наче вона була тінню, плямою на стіні.

Він зупинився біля ліжка. Його погляд, тверезий і гострий, ковзав з фотографії на фотографію. Руслана. На кожному знімку тільки вона. Його щелепи стискалися так, що на вилицях грали м’язи. Він дивився довго, мовчки, і від того мовчання ставало моторошно. Лада стояла осторонь, прикушувала ніготь на великому пальці, намагаючись збагнути, що відчуває цей чоловік.

— Вона вам не підходить, — нарешті прошепотіла, хоч знала, що він її не слухає. — Вона не підкориться вам…

Він повільно повернув голову. Його погляд упав на неї. І це було гірше, ніж крик. Там була біль, нестерпна, майже тваринна. І водночас така безжальність, що Лада відчула: її тут немає. Вона — ніхто. Він дивився крізь неї, так, наче вона вже мертва.

Її накрила хвиля страху. «Я йому не потрібна. Все закінчено», — промайнуло в голові.

Він нічого не відповів. Просто зібрав фотографії в одну рівну стопку, сховав до внутрішньої кишені шкіряної куртки. Його рухи були точні, чужі, відточені, наче він виконував обряд.

— Пора тобі зустрітися з нею, — сказав тихо, майже байдужим тоном.

Лада ледь стрималася, щоб не скривитися. «А чому не ти? Чому я?» — крикнула б, якби мала сили. Та вголос лише мовчки кивнула.

Він рушив до дверей. Випадково зачепив смітник — і пролунало дзеленчання. Маленькі пляшечки з-під міні-бару видавали її, як зрадники. Він глянув вниз і презирливо присвиснув.
— Ти що, все висмоктала?

Вона мовчала.

Він підняв очі й навис над нею, удвічі більший, темний, мов скеля. А потім його обличчя змінилося — звична насмішкувата маска, цинічна легкість.
— Будь обережна, — кивнув на смітник. — Жіночий алкоголізм не лікується.

Він пішов, навіть не зачинивши за собою двері. Йому було байдуже.

Лада опустилася під двері, сповзла по дереву й сиділа так, обхопивши коліна. Вона навіть не помітила, коли рушник розкрився й упав, оголивши її тіло. Він цього теж не помітив. Йому не було діла.

У Парижі він дивився на неї інакше. Тоді в його очах був вогонь. Тут — лише крижана байдужість. Вона програла. Усе. І кар’єру, і життя, і себе.

Хотілося заплакати, але сліз не було. Хотілося випити — та в номері не лишилося жодної краплі. Всі ті дешеві пляшечки тільки прискорили її падіння.

«Так, — прошепотіла подумки. — Пора зустрітися з нею. І нехай це буде сьогодні».