23. Дачна 1

Машина Стрільця гуділа, трясучись через затори. Верховний, вскочивши на переднє сидіння «дев’ятки», сяяв, наче дитина, що виграла місце біля вікна. Заднє - пахло шерстю старого ретривера — пес давно вмер, але його дух залишився, як прокляття. «Катюшина там знепритомніє від цього амбре», — хмикнув Павло, крадькома посміхаючись у вікно.
Евеліна на задньому сидінні чхала, її тендітна постать тремтіла від роздратування. Очі, спрямовані на Костю, зрадницьки м’якшали, але він не помічав — міцно стискав кермо, ніби тримаючи шторм.
— Апчхи! — вирвалося вчетверте.
— Здоров’я, — кинув Верховний, удавано співчутливо озирнувшись. — Хоч би легені не розвалилися.
— Алергія! — прошипіла Евеліна, кидаючи погляд на Костю в пошуках підтримки. Він мовчав. — Паш, відкрий вікно. Тут не відкривається.
— Протяг тобі шкідливіший за шерсть, мадемуазель, — Павло підморгнув своєму відображенню у вікні, насолоджуючись її роздратуванням.
Костя, блідий після чергового забору крові в трьох екземплярах, стиснув щелепу.
— Результати завтра, — буркнув він. — Але я вже бачу, що все нормально. Колір повернувся, густота — теж.
Евеліна нахилилася ближче, її погляд затримався на його профілі, ніби шукаючи в ньому відповіді.
— Два тижні тому твої аналізи були… як у невідомої істоти, — тихо сказала вона, голос тремтів.
— Або як у трупа, — додав Павло, ледь не проспівавши.
Костя кинув на нього холодний погляд.
— То чому Сашко мучиться? — голос став тихішим, різкішим. — У нього без чудес?
— Чорна магія, біла — яка різниця? — відмахнувся Верховний. — Ти живий, Саньку теж стане легше, з часом.
— А як не стане?
Тиша в салоні стала важкою, як перед грозою. Двигун гудів, ніби серце, що б’ється в чужому ритмі.
— А якщо це не випадковість? — обережно мовила Евеліна, вона протягла руку та поклала Кості на плече, але він продовжував дивитися на дорогу. — Якщо щось береже саме тебе?
— Бо я красивіший? — відрізав Костя, без тіні усмішки. Він двинув плечем і її рука впала.
— Або хтось вирішив, що Сашко нам не потрібен, — Павло відвернувся, вдаючи що нічого не бачить.
Евеліна стисла губи, її щоки спалахнули.
— Костя, я не вірю в збіги, — її голос став тихішим, майже благальним. — Твоя кров… це не помилка.
— То я вже не я? — він усміхнувся куточком губ, але очі залишалися крижаними.
— Думаю, ти потрібен їм, — видихнула вона, ковтаючи слова.
— А може, не їм, а їй, — хмикнув Павло.
— Кому — їй? — Евеліна різко повернулася до нього, в голосі змішалися ревнощі й тривога.
— Новій улюблениці відділку, — Верховний посміхнувся. — Руслана Собко. Вона вплутує його в цю історію.
— Що за фігня? — скипів Костя, його руки стиснули кермо сильніше.
— Ту саму, що допомогла при затриманні? — уточнила Евеліна, мимоволі стискаючи руки.
— Вона має стосунок до секти, — Павло знизав плечима. — І до тебе, Стрілець. Не сліпий же. І, сподіваюся, не дурний.
Костя промовчав, його обличчя закам’яніло. Машина сунулася через затори центру, де реклама блимала, наче очі міста що стежать.
Нарешті виїхали на набережну. Зупинилися біля кам’яного будинку що сяяв свіжими вікнами й лаком веранди. Напис на табличці: «Дачна№1». Стрілець забіг на веранду, звідси відкривався неймовірний вид: широка і спокійна річка в низині тихо шепотіла очеретом. У дворі — патрульні й поняті: повна жінка, що нервово озиралася, і худий студент у круглих окулярах, ніби випадковий гість у кошмарі.
В будинку — п’ятеро «робітників» у спортивках, широкоплечих, із руками, що ламають шиї, а не забивають цвяхи. Сиділи перед телевізором, наче після трудового дня. Костя перевірив їхні документи, опитав про вчорашнє — усе чисто, офіційна бригада, нічого не бачили і не чули. Записав їхні дані для перевірки. Чоловіки без сперечань сіли в свій бус і від’їхали до вечора.
Всередині пахло тирсою й багатством. Темне дерево стін, різьблені меблі, мармур у ванній. Шик у стилі олдскул: удавана простота, яка коштує як половина райвідділку.
Верховний гупнув дверима й голосно оголосив:
— Ну що, панове шляхтичі, йдемо оглядати ваші хороми.
Вони піднялися сходами на другий поверх. Дубові щаблі скрипнули, немов навмисно намагаючись злякати. 
 Три спальні зі старими дерев’яними шафами та ліжками з різьбленими підголівниками. Дві кімнати заповнені речами, одна не жила. Евеліна, натягнувши рукавички, нишпорила по шафах, шукаючи сліди ліків чи наркотиків. Замість цього знаходила лише чоловічі речі та ідеально складену білизну. Костя перевіряв ліжка, не жалкуючи перевертав матраци та випростував простирадла. Верховний — коментував.
—Як вони встигли, менше місяця тому тут були руїни? Тепер цей шкаф… Ніби сам пан Половецький із предками з нього визирає. Такий успадковують разом із титулом і земельними наділами. — Павло провів рукою по дереву.
— Менше язиком, — буркнув Костя, заглядаючи під килим. 
— Тут забагато речей, — звернулась Евеліна до Кості. — Ось, сейф. Може… допоможеш? Ти сильний, мені точно не під силу, а ти зможеш.
Він засміявся коротко, без тепла, і легко витягнув сейф на підлогу.
— Без проблем. Що всередині?
— Мабуть гроші чи... документи, — вона затримала на ньому погляд сподіваючись на відповідь. — Або щось цікаве.
— Катюшина, ми на роботі, — різко вмішався Павло. За що був нагороджений гострим поглядом медсестри.
Сейф був безнадійно замкнений. Стрілець дав сигнал міліціонеру що крутився поряд грузити його в автомобіль. Самі перейшли в іншу кімнату.
— Чи не прилетить нам від начальства за такий балаган? — протягнув Павло, задумливо чухаючи потилицю. — Я ж так розумію, власників, вже скоро відпустять…
— От і залишишся тут чергувати, — всміхнулася Евеліна з тоненькою насмішкою. — Заодно прибереш усе, щоб комісія раптом не подумала, що ми тут килимами торгуємо.
Друга кімната була копією першої: шафа, стіл з кріслом та велике ліжко. Костя нахилився до масивної різьбленої шафи, що стояла в кутку. Дубові дверцята неохоче відчинилися, й він зусиллям плеча зсунув її убік. За шафою виявився старий полотняний мішок, який, здавалося, давно не торкалися руки. Коли він потягнув його назовні, всередині щось сухо й глухо застукотіло, наче кістки чи висохлі гілки.
— Ну й чортівня тут у вас, — пробурмотів він і розв’язав вузол.
З мішка вислизнула важка дошка, темна від часу. Деревина була потріскана, просочена віками, а на ній виблискували вирізані знаки. Не букви, не цифри — радше дивні закарлючки, візерунки, що нагадували то змій, то тварин, то якісь незрозумілі символи. Місцями написи були затерті, наче хтось навмисно намагався стерти їх, але сліди все одно залишилися.
Костя провів пальцем по глибоких борознах і відчув, як від дерева йде холод. Він на мить навіть подумав, що під подушечками пальців пульсує щось живе.
— Що це в біса таке? — він обернув дошку так, щоб усі могли бачити.
Павло присвиснув:
— Не інакше як настінна Біблія від дохристиянських часів. Ну що, Костю, з таким експонатом у музей можна йти.
Евеліна підійшла ближче, нахилилася, вдихнула запах старого дерева:
— Пахне… як забута церква, де давно не горіли свічки.
Костя мовчав, тримаючи дошку обома руками. Йому здавалося, що він тримає не шматок дерева, а чиюсь мовчазну сповідь, яку час відмовився стерти до кінця.
— Може, то сімейний реліквій? — єхидно протягнув Павло. — А може, ключик від чогось цікавого. Ох, нам і влетить, — Павло важко втягнув у груди повітря. — Якщо вони не прості люди, а ми тут таке познаходили… аби тільки не розворушити осине гніздо.
Всі мовчали. Тоді Костя нахилився до нього:
— Паш, твій крутий телефон із собою?
Він озирнувся — крім них трьох у кімнаті нікого не було.
— Є, — Павло витяг із кишені мобільник із камерою.
Костя обережно діставав із мішка дощечки, розкладаючи їх на підлозі написом догори.
— Зфотографуй все, — тихо мовив він.
Павло лише кивнув і почав фотографувати. Костя з Евеліною перезирнулися. Дівчина вийшла в двері й стала на варті. І не даремно: закінчивши з сейфом, до них саме наближалася група  двох міліціонерів із понятими.
Евеліна різко кинулася вперед, перегородивши шлях. Вона голосно чхнула, потім заходилася кашляти, зігнувшись майже навпіл.
— Не підходьте! — вигукнула сиплим голосом падаючи на коліна — У мене напад алергії. Відчиніть вікно чи принесіть води, інакше мені тут кінець!
Міліціонери зупинилися, розгублено переглядаючись: ніхто не хотів мати справу з «швидкою» під час обшуку. Поняті теж застигли, не знаючи, що робити.
А в цей час у кімнаті, за спиною Евеліни, продовжував тихо клацати телефон Павла.
У підвалі пахло сирістю й вином. Вздовж стіни — пляшки, упорядковані, як солдати. Червоні, білі, з етикетками, що бентежили. Павло провів пальцями по склу, зітхнув.
Поряд стояв великий холодильник. І це у підвалі? Вони троє переглянулись. 
— Та ну! - вигукнув Костя - Занадто просто!
Відкрили, а там повний набір: ковбаси, сири, риба, м’ясо у вакуумі, соуси в банках, десерти. Наче не об’єкт обшуку, а ресторанний склад.
— Що ти очікував? - засміявся Павло побачивши як здивувався Костя наїдкам - Голови з кістками?- Шумно вдихнув — До весілля готуються чи що? Смак у повітрі висить.
Евеліна зачинила дверцята холодильника.
— Не твоє — не лізь.
— Та я тільки очима, — виправдався Павло, піднімаючись нагору.
Двір був стерильним: скошена трава, новий паркан без щілин. 
— Секта, кажете? — хмикнув Павло. — Ландшафтний шик. Ще б пса з ошийником «Людовик XIV».
Жодних сараїв, чи старих халуп, де зазвичай і знаходиться найцікавіше — схованки, склади або бодай павутиння з порожніх пляшок.
— Занадто правильно, — Костя зупинився, його очі сумно дивилися на річку. 
— Якісь  вони охайні для злочинців, — мовила Евеліна.
День добігав кінця, обшук дав лише закритий сейф — важкий, мов гріх, та мішок з дивними дощечками. Все забрали у відділок. Костянтин вже мріяв про диван, телевізор і пляшку холодного пива, коли на екрані телефону висвітлилось прізвище: Прокопенко. Голос начальника не залишав місця для заперечень:
— Сьогодні ввечері. У мене вдома, — голос начальника різав, як ніж. — Хотів пояснень — отримаєш.
Костя вилаявся. Пиво відкладалося. Евеліна дивилася на нього, її очі благали тепла, але він відвернувся, холодний, як нічне повітря.