22. Щоденник Т.І.К. (закінчення)

Напевно, дарма Вадим Михайлович не запросив Руслану на нараду й не поставив їй прямого запитання: що вона особисто знає про Низину. Її відповіді зекономили б чимало часу й нервів, а так доведеться ще довго блукати в темряві, вдаючи, що розуміють більше, ніж насправді.
Іван, звісно, благав не втягувати його сім’ю в міліцейські справи, але Руслана з тих людей, які самі йдуть туди, куди їх просять не ходити. Вадим опирався, як умів, та події вперто не бажали складатися за сценарієм. Зрештою, він змирився й пообіцяв: документи, які Іван передав кілька днів тому, вона перегляне. Щоправда, лише на його території — чужі очі й вуха там, де їх не кличуть, йому були ні до чого.

Руслана дописала пояснювальну: про секту та захоплення— сухо, без зайвої містики, чисто фактура. Швидко, коротко, поставила свій фірмовий розмашистий підпис — та віддала черговому. Вийшла й махнула таксі до місцевої лікарні.

Семен чекав на лавці, розвалившись у піжамі й тапках. Поруч — Свєта, вся на стилі, і її кудлатий Цезар, який гавкав на Сема, ніби той вкрав його вечерю. Пес, розміром із кота, виглядав кумедно, але гарчав щиро.

 Друзі сперечалися, але замовкли, щойно побачили Руслану.

Сем виглядав незвично: світле волосся, завжди ідеально вкладене, тепер пушилось від лікарняного шампуню, і в руках пакет апельсинів — явно від Свєти. Мав вигляд не міського денді, а такого собі розгубленого підлітка, що щойно програв відеогру. Руслана на секунду подумала, що й їй треба було щось прихопити — бо ж у лікарню з пустими руками не ходять, але махнула рукою: забобони.

Вона підійшла, широко посміхнулась і обняла обох. Парфуми Свєти вдарили різко й сухо, мов ковток шампанського брут — аж у носі різануло, та Руслана виду не подала. «Зараз, мабуть, такий шик», — подумала вона.

– А де Натка? – запитала Руслана, коли обряд обіймів і поцілунків закінчився.
– Додому поїхала ще зранку, – Сем махнув рукою неоднозначно. – І, чесно кажучи, це навіть на краще. Вона ще не знає, хто нас усіх здав. – він підморгнув Руслані -  Її батя забрав. Ти ж знаєш, з Кошовими не торгуються.  А я тут, – він кивнув на Свєту, – коротко в курс справи вводжу.

– Як ви взагалі могли до такого додуматись? – вирячилася Свєта. – І чого мене не покликали?
– Ну от ще! – пирхнула Руслана. - Ти як? – Руслана звернулась до Сема

— Супер! Але поясни, як так вийшло, що на тебе одну все це не подіяло? — Сем скосив очі, ніби підозрював підставу.
— О! — голос Руслани став насмішкуватим. — Секрет простий. Щоденник Т.І.К. з колекції нашої бібліотекарки випадково закотився під мій стіл. — Вона поплескала по своїй сумці. — Авторка теж пройшла через щось подібне. І, що найцікавіше, це все повторюється з періодичністю у двадцять чотири роки.
— Дежавю з гарантією? — буркнув Сем.
— Майже, — всміхнулася Руслана. — Тоді жінка, аби не згоріти на сонці, постійно мастилася жирними мазями. От і вся магія: коли їх мазали тими «чарівними квітами», на неї не подіяло.

– Тобто ти повторила трюк? А нам чому не сказала? – прищурився Сем.

– Чим менше людей знає, тим менший ризик, що хтось зірве всю операцію. Ти ж розумієш, Натка точно була б проти. Але, чесно, твоє обличчя в польоті – безцінне! Я навіть позаздрила. Ну як воно? Кайфонув?

– Кайфонув, – розплився Сем у посмішці. – Таке… відчуття, ніби свідомість розширилася. Ти бачиш не лише світ навколо, а й власну галактику за тисячоліття. І ще ті його «проповіді» звучали… ну, не по-людськи.

– То що там далі з твоїм щоденником, Русь? Чий він? – запитала Свєта

– Жінка, молода. Ім’я не вказала, але «Т.І.К.» – схоже на скорочення. Всі її пригоди пов’язані з Низиною і тими самими обрядами.

– Нічого собі, – присвиснула Свєта.

– Ага, – кивнула Руслана. – Вона теж писала про спалення кісток і навіть дві голови на палі. Правда, в нас поки одна…

– «Поки»? – Сем гмикнув. – Та ти не знаєш? Учора під ранок, десь о п’ятій, у чагарнику знову знайшли голову. Все як з Уляною. Мені батько сьогодні сказав. Хто – ще неясно.

– Ось бачиш! – підняла палець Руслана. – Все збігається. Т.І.К. описувала події пів століття тому. І вони повторюються, крок у крок.

– І чим там усе закінчилося? – поцікавилася Свєта.

Вони вже втрьох прогулювались лікарняним парком, тримаючись під руки. Пес брів за ними обнюхуючи бардюри. Люди проходили повз, але для них ніби не існувало нічого, крім цієї розмови.

– Плачевно, – зітхнула Руслана. – Чоловік у неї – затятий комуніст- садист, цілими днями на роботі. Сестра – та сама, що затягнула її в секту. А коли Т.І.К. зрозуміла, що все це далеко не дитячі ігри, вирішила зав’язати. Її вмовляли, але марно. Навіть професор, із яким у неї були романтичні відносини, тремтів від очікування «свята». Вона одна мала сміливість сказати собі «стоп», хоча це нічого вже не змінило.  

12 жовтня 1963 року

Це буде мій останній запис. Я більше не бачу сенсу триматися за цей світ — він мене відкинув, спотворив і висмоктав до дна. Через три місяці я маю народжувати, але мої пологи, як кажуть лікарі, можуть мене знищити. І, знаєте, мені байдуже.

Після того проклятого обряду все моє життя пішло шкереберть. Я вже не та жінка, якою була колись. Я тепер лише тінь. Іноді думаю, що найкраще в моєму житті були ті дні, коли я нудилася на самоті, чекаючи чоловіка з відрядження. Тоді здавалося, що то нудьга, а насправді то було щастя. Якби я могла повернути той час — чи змінила б я щось? Сумніваюсь. Бо, здається, мені ніколи не було дано іншої долі.

Ніна… вона таки затягла мене в ту низину. Я клялась собі, що не піду, та все одно опинилася там — обдурена, обпоїна чимось наркотичним. Напівпритомна, я стала їхньою «жертвою честі». Те, що там було, неможливо описати словами. Вакханалія, бруд, тваринне безумство. Я бачила сни страшні, але те було у сто разів гірше. І головна роль була відведена мені. Без мене обряд не відбувся б. «Учитель» це знав. А після всього він просто зник.