21. Діагноз Низини

— Гурун? Ха-ха-ха, — вона сміялась, і її сміх лунав далеко по коридору.— Ну ти й фантазер. Це ж треба було таке придумати, хахаха.

Павло Верховний відразу впізнав її голос.
Учора після захоплення вона не відставала від Прокопенка — ходила за ним: спочатку у відділок, тоді в лікарню, куди повезли жертв гіпнозу.  Шеф уже й зітхав важко, але терпів. Бо ж вона — героїня дня, організаторка блискучого захоплення.

Сьогодні вона взяла в облогу Стрільця. Сиділа з ранку в нього в кабінеті, допомагала писати звіт, реготала, кидала зухвалі погляди. Даремно. Павло знав, що її потуги ні до чого не приведуть — лише місяць тому Костя розлучився з коханням  зі шкільної парти. Інші б кидалися у відносини, щоб забутись, але цей не такий.

Павло нарешті дійшов до кабінету. Ці двоє сиділи один навпроти одного біля відкритого вікна, курили та пили розчинну каву. Її коліна торкались його. Ненав’язливо, як випадково. Але ж не випадково.

— Як узагалі тобі в голову прийшла така ідея «Гурун»?— вона реготала.
Стрілець, підбурений веселістю дівчини, продовжував її смішити:
— Ну це ж гуру-говорун. Він вам таке втирав, що я сам заслухався, коли сидів під кущем.

Павло махнув Кості — мовляв, привіт, — і попрямував до свого столу. Але крісла там не було. Дівиця — як її там — захопила його крісло, єдине м’яке крісло в цьому кабінеті, яке Павло приніс із дому особисто собі. Він постояв якийсь час коло столу, даючи зрозуміти, що чекає, та дівчина навіть оком не повела. Костя зрозумів, чого той хоче, й кинув між слів:
— Сашкове візьми, його сьогодні на роботі не буде.
— Не буде? — перепитав Павло. — Щось сталось?
— Після вчорашнього - жар. Напевно, перенервував.

Сашко Капчук — всього пів року з ними. Взагалі незрозуміло, чого він у міліцію подався зі своєю  ніжною натурою. Павло вже й на Сашка злився, тягнучи його стілець собі. А дівчина й не повернулась до нього. Так, наче він — Павло — пусте місце. Сиділа на його кріслі й норовила торкнутись своїми довгими ногами колін Стрільця. Але то марно — у неї жодних шансів. І не такі пробували. У Кості не той смак. У Аньки Стрільця, губи як вареники, і груди — як у доярки, куди цій братись. Хоча, звичайно, є в ній щось — він би, Павло, може, разок і піддався її чарам, але лише разок, просто щоб приборкати її дику натуру.

Все це обдумуючи, Павло втратив нитку їхньої розмови — ось вони говорили про події вчора. Тепер  про сни, про видіння, які  однаково бачили. Павло прислухався:
— Мені твій ніж ввижався мечем, — казала вона
— А як бреніли твої кістки у волоссі.
— Кістки? Я гадала, там квіти.
— І квіти теж.
— А як ти в човен залазив — ледь не впав.
— Ага. Бо мені здалося, що він для перевезення мертвих.
— Мертвих? — вона знову сміялась.
— Але знаєш, що мені саме дивне здалося?
— Ну?
— Зразу я це не помітив, тоді довго обдумував нашу розмову, і одна твоя фраза мені здалася, ну, як би то сказати, ну не зовсім сучасною як на таку ситуацію.
— О, — здивувалась вона, — Що саме?
— Про евакуаційний тур.
Вони переглянулись.
— Точно! — вигукнула вона. — Звідки у середньовіччі евакуаційні тури?
— Тоді, коло багаття, як я тебе побачив, розгубився — хто ти: Руслана чи Арея? Я думав, Арея мені привиділась.
— Так, шкода, що я тоді не спитала твого середньовічного імені.

— А як ти з Гуруном справилась?
— Я? Це ж ти його затримав.
— Я б цього не зробив, якби не ти.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну тим своїм... — Костя клацнув пальцями, — оцим жестом. — Він клацнув ще раз. — Ти наче зняла завісу гіпнозу.
— Я? Я... — вона  зніяковіла, не знаючи, що сказати.
— Ну як же? — здивувався Костя. — Паш, ти пам’ятаєш, як вона це зробила, і всі почали до тями приходити? — Костя підняв очі й через Руслану глянув нарешті на Павла.
— Пам’ятаю, це стандартний спосіб виводити з гіпнозу, — відповів спокійно Павло. — Ти що, фільмів не дивишся?
— Ну то в кіно… — пробурмотів Костя. — Але все одно круто.

Вона мовчки посміхнулась, ніяк не прокоментувавши його слів. Лише кинула на Павла косий та здивований погляд.

 "Ну геть як відьма", — подумалось йому.

— То ти до нас роз’яснювальну писати? — заговорив до неї напряму Павло.
Вона ледь розвернулась на його кріслі, зиркнула так недобре:
— Пишу, - махнула рукою в сторону столу - Я Вадима Михайловича чекаю. Він скоро під’їде.
— Він до Семена поїхав у лікарню, перевірити, як він.
— З ними все буде добре, — дівчина витяглася в його кріслі.
— Вони піддалися гіпнозу і ще якійсь невідомій отруті. – стояв на своєму Павло
— З ними все буде добре, — вперто й дещо роздратовано повторила вона.
— Звідки ти знаєш? Ти лікар?!
— Бо я — відьма, — Руслана повернулась до і глянула просто в очі. І було в тому погляді щось холодне, як крижана вода на світанку.

Тоді обернулась до Стрільця та розсміялась, той розсміявся у відповідь.
"Як вона прочитала його думки? Точно відьма. Шкода, що відмінили інквізицію. Її б на вогонь або на дибу...". Він навіть уявив, як би  її розіп’яв та допитував — йому стало трохи легше.

Двері різко рипнули, й у кабінет увійшов Прокопенко. Вид у нього був такий, що навіть стіни мали б замовкнути.

— Так, орли, — загальний збір у мене. — відрубав він.

Руслана підвелась, очі заіскрилися:
— Я теж буду.

— Не будеш, — холодно кинув Прокопенко, навіть не глянувши на неї. — Ти тут у нас не в штаті. Сиди й пиши свою роз’яснювальну, як домовлялись.

Вона стиснула губи.
— Але ж…

— Без «але». Я слово дав — ввечері подзвоню. Виконаю.

Він підняв брову, даючи зрозуміти: тема закрита.
Руслана на мить застигла, ніби хотіла огризнутися, та промовчала. Вадим вже розвертався до дверей:
— П’ять хвилин, мужики. І щоб як штик.

Важкі кроки стихли в коридорі.

За п’ять хвилин у кабінеті, з потертим переговорним столом, уже зібрався строкатий склад.