20. Туман над Низиною

— Що там у вас коїться, Костя? — голос Прокопенка тріщав у телефоні. Він бігав по краю обриву, мов загнаний пес.. - Сектанти вже на місці. біля багаття. 
— Які сектанти? — Стрілець озирнувся, перевів розмову на блютуз і поклав телефон у кишеню — Тут лише дим... туман закрив все...
— Я зараз спущуся.
— Не треба,  - Костя відчував, як повітря стало густе, мов патока. Ноги ватяні, серце б’ється десь далеко, як чуже. — Ми в якомусь маренні. Залишайся там, ти бачиш краще!
 Ноги підкосились, і Стрілець опустився під забором. Піт лився градом, заливаючи очі.  
— Що з хлопцями? — Вадимова тривога наростала.
— Мов загіпнотизовані, — прошепотів Костя. Він глянув на хлопців. Павло стояв, не рухаючись, дивився на воду, і бурмотів щось незрозуміле, а Олександр лежав на піску з відкритими очима мов сновида. 
 — Я... здається, нас зачарували...
У голові гуділо. Ніби хтось навмисне розгойдував його свідомість,  дзвін — то приглушено, то різко, безладно. Усе навколо було схоже на сон, але страх був справжній, фізичний. Грудна клітка стискалась,  мов її затягували залізним обручем.
— Що ви робили ці п’ять годин? — Вадим не здавався. - Щось чіпали? Бачили когось?
-    Тут були, коло кострища…,—  все ще шепотів -   Ми випали з часу. Дивилися на попіл, кістки… Сашко порізав руку. Знайшли амулет.
— Амулет? Кров? — Вадим вилаявся ще голосніше.– Погано, Костя! Ти мусиш позбутися його.  Він наклав завісу.
Костя витяг руку, намагаючись розтиснути пальці. Амулет приріс до долоні. Рука сама собою стиснула ще міцніше. Долоня горіла
—Я не можу — Йому стало важко дихати. Земля під ним хиталася, як палуба корабля. Він майже не бачив хлопців, лише тіні.
— Стрілець! — закричав Вадим у трубку. — Ти чуєш мене, Костя? Не треба його викидати. Він справді важливий. Просто сховай. Так, щоб ніхто не знайшов. Це буде… безпечніше.
На якийсь час Костя замовк. Вадим молився, щоб усе вийшло. Він бачив, що хлопець вже майже без сил. Ця штука витягла з нього всю енергію. Якщо він зараз не позбудеться її — доведеться викликати підкріплення. Але де гарантія, що і з ними не станеться те саме?
Нарешті прошепотів: - Заховаю.
— Зарий його під парканом, третій стовп від річки.
Ще студентом Прокопенко чув про такий метод — перекидання уваги, щоб надати моменту важливості. Здається, спрацювало. Стрілець відповз від паркану, рахував стовпи, а знайшовши потрібний — з напруженою впевненістю поповз до нього. Пісок був вологий, збитий. Він почав розгрібати яму. Вадим бачив — чи, радше, уявляв — як важко йому розтискати пальці, як ті заклякли у кулаці. Але він змусив себе. Кістка нарешті впала в пісок. Одним рухом Костя зарив яму та впав поруч без сил.
Його лихоманило, руки тремтіли, але щось урешті сталося. Він відкрив очі. Туман розчахнувся, мов порізане простирадло. У вусі кричав Вадим. Світ знову набув кольору. Костя піднявся на ліктях. Вдихнув нарешті на повні груди.
— Живий, — буркнув Стрілець, обережно сідаючи. — Вадим...
— Тут, — голос зітхнув із полегшенням.
— Ти, мерзотнику, мене обдурив.
— Але ж подіяло, правда?
— Дякую. Ти мене врятував. Але нікому, чуєш? — Він показав Вадиму кулак. Той у відповідь замахав рукою здалеку.
— Домовились, — засміявся Вадим у вусі.
Опер підвівся. Трохи хитнувся, але встояв. 
«Не всю силу зжерла клята кістка», — подумав і скривився.
Озираючись — шукав хлопців. Павло стояв по колінах в річці, обливав себе водою — видно було, як тремтять руки, але він тримався. Олександр уже не лежав — сидів на піску, вертів головою, намагаючись зосередитись.
Костя стиснув щелепу. Живі. Обоє.
З-за кущів, де притулилися сектанти — а вони таки були там, жодного сумніву, — долинав рівний монотонний гул. Голоси. І той самий  в'язкий, мов смола, говір оповідача.
Костя сплюнув убік.
— Нічого, — пробурмотів. — Тепер ми готові.
Туман повільно розвіювався, але повітря залишалося важким, липким, ніби річка дихала їм у спини. Його долоня, що досі пам’ятала жар кістки, тремтіла.
— Що це було? — запитав Сашко, коли Костя підійшов до нього й допоміг підвестися. Голос ще хрипів, але вже оживав.
— Ми щойно з потойбіччя, — відповів Стрілець, витираючи чоло рукавом.
Павло й Олександр, кліпаючи, ніби прокидалися від сну, озиралися навколо.
У вусі раптом зашипіло — в ефірі ожив Вадим:
-    Готуйтесь. Другий із старих тягне мішок.
Костя поглянув вгору — Вадима вже нема. Встиг сховатися.
По сходах спускався дідуган, тягнучи важкий мішок. Кожен крок — мов останній.
Костя показав хлопцям сховатися. Переконався, що ті в укритті. Сам визирнув. Старий пройшов — не помітив.. Потяг ношу до кущів, де сиділи сектанти.  Стрілець знову повернувся до підлеглих.
—  Зараз візьмемо їх
— Стрілець, ти впевнений? Ми щойно з туману вилізли, а ти вже в бій?
— Хіба це бій, Паш? – відрізав Костя. – Десятеро фанатиків і старий із мішком. Зробимо швидко. Не встигнуть рота розкрити. 
Павло зціпив зуби. Костя продовжив:
— На землю. Руки — в наручники. Павло, ти береш того, що з мішком. Сашко — зі мною, на того гуру говоруна. Але пам’ятайте... В очі не дивитись, і на руки теж
Олександр, поправляючи кашкета, кивнув, його порізана долоня пульсувала. Він тримав ніж, намагаючись виглядати зібраним, але очі видавали розгубленість.
— Підмога за нами — Костя кивнув у бік пляжу.
Сашко й Павло визирнули на мить із-за укриття — справді, кілька фігур швидко й тихо сунули низом до місця дії.
— Готові? — коротко.
Обидва кивнули головами. І вже наступної миті, рушили в бік своєї цілі.
Костя, пригнувшись, посунув між кущами. Його напівзаплющені очі ковзали по горизонту, як у мисливця, що вистежує здобич. Позаду крадькома йшли Сашко й Павло. Вітерець із річки доносив болотний присмак водоростей. У голові гуділо, але мозок працював на повну.
З-за кущів долинав спів – низький, ритмічний, ніби хор голосів сплітався в єдине заклинання. Стрілець ступив вперед, де пісок переходив у зарості. Там, біля вогнища, яке горіло на повну силу, сиділо десятеро. Той, що ніс мішок, стояв осторонь. У центрі – невисокий і повний, із рідким волоссям у плащі та очима, що горіли, ніби вугілля. Вчитель, пророк, чи то пак «гурун» секти- вирішив для себе Стрілець. Серед інших Костя впізнав офіціанта – того самого, що витирав столи о шостій ранку. Його сонні очі тепер блищали фанатичним вогнем, а руки міцно стискали мотузку, що тримала мішок біля ніг головного Вчителя.
— Ну що, панове міліціонери, – прогундосив гурун, його голос був низьким, майже гіпнотичним. – Прийшли за нашими кістками?
Костя відчув, як погляд тягнеться до його рук – що повільно рухалися, ніби плели невидиме павутиння на поясі. Він згадав слова Вадима: «Не дивися на руки». Кліпнув декілька разів та не роздумуючи рвонувся першим — стрибком, ніби тигр із низької стійки. Павло зі швидкістю, якої не чекав навіть сам від себе, кинувся на згорбленого діда, що саме заносив мішок у центр кола. Старий застогнав, але не встиг і пискнути — руки вже були скручені, обличчя втоплене в пісок.
Але Олександр, стоячи ближче до гуруна, раптом похитнувся. Очі чоловіка вп’ялися в нього, а пальці продовжували свій танець. Олександр застиг, його ніж випав із рук, а погляд став порожнім, як у ляльки. Гуру посміхнувся, і спів навколо посилився – сектанти, зібравшись півколом, почали наближатися, їхні голоси зливалися в гудіння.
— Сашко! – гаркнув Костя розвертаючись, але було пізно. Олександр ступив до гуру, ніби зачарований, а тоді кинувся вперед, вихопивши з піску загострену гілку, наче спис.
— Стійте! – крикнула одна із сектанток, її голос різко розірвав спів. Вона ступила між гуру і Костею, піднявши руку. – Досить, Марек. Вони не твої.
Гурун скривився, його очі звузилися, але дівчина не відвела погляду.
«Це вона», – промайнуло в голові, і він на мить втратив пильність. Все знову закрутилось навколо опера. Він був уже готовий знову осісти на пісок, але вона повернулась, пальці видали короткий «клац» перед його очима — і він миттю прийшов до тями.
Спів затих, а сектанти зупинилися, ніби втративши орієнтир. Костя, скориставшись моментом, направив пістолет на гуруна.
— Руки вгору, пророче, – холодно сказав він. – І без фокусів.
Але гуру не здавався. Він різко махнув рукою, і пісок під ногами Кості закрутився, ніби вир. Олександр, все ще під впливом, кинувся на Костю, намагаючись вибити пістолет. Павло, забувши про свого діда, схопив Олександра за плечі, відтягуючи назад.
— Сашко, прокинься, чорт забирай! – крикнув він, але той пручався, його очі залишалися порожніми.
А дівчина знову пальцями «клац». Потім закрутилася, повторюючи ті самі рухи знову й знову. Звук дзвінкий розлітався далеко над річкою. Гурун вилаявся на своєму, він втрачав силу. Пістолет опера все ще був направлений на нього.
— Ти зрадила нас, Арея! – прогарчав він, але його голос тремтів.
— Я ніколи не була твоєю, – відрізала вона, її очі блищали холодним вогнем.
— Агов, професоре Мракобіс, руки щоб я бачив! — кинув Костя, не спускаючи погляду.
У цю мить із набережної долинув гуркіт  – підмога, викликана Вадимом, увірвалася на пляж. Десяток міліціонерів, озброєних кийками, оточили сектантів. Костя, тримаючи гуру на прицілі, кивнув Павлу, який усе ще тримав Олександра. Той нарешті кліпнув, його погляд прояснився, та він все ще виглядав розгубленим.
— Що… що сталося? – пробурмотів він, тримаючись за порізану долоню.
Міліціонери швидко пов’язали сектантів. Руда Кошова кричала щось про «священний вогонь», Семен мовчки опустив голову, а офіціант намагався вирватися, але його притиснули до піску. Гуру, стискаючи зуби, не пручався, але його очі горіли, обіцяючи помсту. Костя підійшов до мішка, який лежав біля вогнища, і розв’язав мотузку. Усередині були кістки – довгі, тонкі, на перший погляд людські. Він відчув, як холод пробігає по спині, і глянув на дівчину.
— Ти знала, – тихо сказав він. – Усе знала, так?
Вона посміхнулася, але її очі залишалися холодними, як болото.
— Не все, опер, – відповіла вона. – Але досить, щоб захотіти зупинити це.
Вадим, спустившись із набережної, підійшов до Кості, тримаючи рацію. Його обличчя було блідим, але зібраним.
— Молодець, – кинув він. – Але це тільки початок. У відділок, усі. І кістки заберіть. Експерт розбереться.
Міліціонери потягли сектантів нагору на набережну до машин. 
— Руслана, ти справилась, – Вадим Михайлович підійшов і до дівчини, хотів покласти руку їй на плече та стримався, лиш задовільнився похвалою. – Справилась.
«Руслана?» – промайнуло в голові у Кості. Але вже не було в кого питати. Руслана, чи то Арея, підхопила Вадима під руку та щось забелькотала по-дівчачому йому на вухо, продовжуючи тягти його на гору.
Стрілець залишився сам. Експерти довго розгрібали кострище, фотографували. Все ходили, дивилися, але й вони пішли. Опер продовжував стояти на тому ж самому місці. Сонце вже сідало.
«Невже цей день закінчується?» Тоді посміхнувся сам собі та, роздягнувшись, побіг у воду.
Коли накупався досхочу й уже збирався йти, зупинився. Озирнувся. Місце, де лежав амулет, виглядало непорушним. Пісок рівний, мов нічого тут і не було.
Підійшов ближче. Обійшов навколо. Присів. Хотів уже занурити руки — але ні.
«Ще не час, — подумав. — Якщо взагалі коли-небудь буде».
Різко підвівся, ніби відганяючи зайву думку, й пішов до сходів, не обертаючись.
В повітрі, прохолодному й вогкому, бринів ледь чутний спів. Немов із-під землі. Немов не до кінця.
Низина мовчала. Але він знав — вона ще не сказала останнього слова.