19. Голова на палі

Волога сконцентрувавшись в каплю скотилася по лобі через носову складку та згубилася в рії мух на підборідді.  «Якого дідька їм тут треба о п’ятій ранку?» – промайнуло в голові Костянтина, хоч він знав: де є «їдло», там мухам байдуже до часу. Вони обліпили небрите підборіддя, що колись було частиною шиї, і, звісно, сам розріз – чистий, майже хірургічний, ніби хтось із садистським задоволенням відточив лезо перед справою.

Знову. Той самий пляж, та сама низина. І знову голова. Цього разу чоловіча, бліда, з очима, що застигли в подиві, наче їхній власник до останньої миті не вірив у свій кінець. Костя скривився, але не відвернувся – звичка брала гору. Експерт, цей столичний «трупар» із манерами дачного лежебоки, як завжди, запізнювався. «Хоч хтось літом відпочиває.» А Стрільцю доводилося стерегти місце, відганяючи «зівак» і стримуючи нудоту.

Його вирвали з ліжка до п’ятої, коли перші промені ледь пробивали сіру пелену.  Пенсіонерка з дачного кооперативу, вигулюючи свого «Шаріка», натрапила на знахідку. Чого їй не спалось? Пес, ясна річ, «почув щось не те» й кинувся до колючого дроту, що огороджував низину. Тепер у цьому місці колючку  розрізали і розтягли, відкривши прохід. Загорожа не допомогла, – з гіркотою подумав Костя. – «Знову голова. І того, хто це затіяв, не зупинив жоден "паркан".»

 Виявилось він не перший, патрульні  спритніші – їхня «тачка» стояла неподалік, а самі вони гомоніли з пенсіонеркою, яка міцно тримала пса на повідку. Собака, все ще неспокійний, скиглив і рвався назад до низини, але господиня, знервована й бліда, щось гаряче пояснювала, раз у раз озираючись на моторошну знахідку. Патрульні слухали, киваючи, хоч їхні обличчя видавали бажання якнайшвидше розійтись

Відволікшись від голови, Костянтин відійшов на кілька кроків і опустився на круглий, припалений сонцем валун. Камінь був теплим, майже гарячим — ніч задухи не розвіяла, і світанок приніс із собою не прохолоду, а ще одну порцію липкої млості. Хотілося кави. Міцної, гарячої, бажано подвійної. Або ще хоча б годинку сну — саме стільки йому сьогодні не вистачало.

— Три тижні пройшло, — пробурмотів він, роздивляючись обрій.

Поруч, мов тінь, з’явився Прокопенко. Стояв із сигаретою в зубах і дивився на голову, як ботанік — на рідкісну знахідку, що чекає класифікації.

— Здається, я його десь бачив, — пробурмотів він, не звертаючи уваги на Костю. — Не місцевий, але обличчя знайоме… Точно, бачив його з ... На пляжі.

Чорне, майже синє на сонці волосся, густа щетина, щось кавказьке чи циганське в обрисах. І, що гірше — цей погляд. Відкриті очі, застиглі в приреченості, як у людини, яка все встигла зрозуміти і злякатися.

Прокопенко не здивувався. Він чекав цього. Знав, що буде ще одна. Він зробив усе, що міг, аби цього уникнути.  Але хтось інший мав більшу впертість.

На вигляд Вадим був наче після трьох ночей без сну: сіре обличчя, скуйовджене волосся, кутики очей — провалля. Костя вже хотів було кинути щось саркастичне, як зазвичай, але згадав останні тижні — Прокопенко явно тримався на останньому емоційному гвинтику. І вирішив промовчати.

«Ну й нехай, — подумав він. — Якщо шеф тут — я можу спокійно шерстити чагарник».

Він обійшов знахідку широким півколом, як того вчили ще в училищі, але все ж зупинився — щось могло вислизнути з першого погляду. Саме в цей момент із лісу вийшли практиканти. Павло, як завжди, насвистував стару пісню про річку, яку чув від батька-рибалки, але мелодія обірвалася, коли він глянув на голову. «Що, Стрілець, знову шаманські фокуси?» – кинув він, але його пальці стиснули мідну монету під сорочкою – амулет від подруги, що обіцяв захист від «нечисті». У дитинстві він чув байки про низину, де зникають люди, і тепер, стоячи тут, відчував, як ті казки оживають.

Олександр, навпаки, тримався осторонь, поправляючи кашкета й ховаючи очі. Він дістав свій блокнот, списаний дрібним почерком, і швидко занотував: «Кіл, 2.5 м, осинка, без ями». Його рука тремтіла, але він уперто продовжував, ніби порядок у записах міг приборкати хаос.

— Що бачиш? – тихо спитав Костя, прикурюючи.

— Голова, чоловік, років двадцять п’ять, – почав Олександр, зиркаючи на Костянтина в надії на схвалення. – Вигляд циганський. Відрізано чисто, ніж гострий. Кіл вбитий, а не вкопаний. Трава не прим’ята. Їх було небагато.

— А ти що скажеш? – Костя повернувся до Павла.

— Та що тут казати? – Павло знизав плечима, але його голос тремтів. – Це не просто вбивство. Це ритуал. Місцеві кажуть, тут тридцять років тому було схоже. І знаєш, хто тоді вів справу? – Він кивнув на Прокопенка. – Тільки він про це не говорить.

Тим часом на пристані почали збиратися місцеві рибалки. Стояли купкою, перемовлялись напівшепотом, зиркаючи в бік міліціонерів. Очі — не ті, що питають, а ті, що знають.

— Підійди, розпитай, — кинув Костя Павлу.

Той кивнув і пішов до води. Костя повернувся до Олександра:

— Нам потрібно знати більше. Що люди кажуть. Усе — навіть маячню.

— Ти віриш у це?

— Я — ні. А от той, хто це зробив — вірить. І діє згідно якогось плану, як би абсурдно він не виглядав. — Костя знову глянув на голову. — Добре. Чекай експерта.

Розвернувся і рушив у бік лісу. Але пройшов лише кілька кроків, коли почув за спиною знайомий крок і голос:

— Костя, зачекай…

Прокопенко.

Стрілець зупинився, не обертаючись. Вадим Михайлович наздогнав його, і вони пішли разом. Костя дістав із піхов свій мисливський ніж, а Вадим посміхнувся пам’ятав часи, коли ще сам був «салагою», як Костя, та лазив по цьому чагарнику з таким же ножем.  Вони були на одній хвилі, ці двоє, хоч і розділені роками й досвідом.

— Що скажеш? – запитав Вадим. – Я знаю, ти бачиш більше, ніж говориш.

Костя зиркнув на нього.

— Ти знаєш більше, ніж кажеш, – відрізав він. – Що не так із цією справою?

Вадим зітхнув, ніби збирався відкрити таємницю, але передумав.