18. Десять в колі, одна в грі

Це було навіть не Дежавю. Скоріше — добре відрепетирувана сцена з повтором усіх дій, які вона вже бачила. Актори ті самі, реквізит той самий.

“Вчитель”, цей тип на ім’я Марек, звісно, а хто ж іще, з’явився урочисто й з пафосом, як месіянський гастролер, тримаючи в руках звичний букет своїх чудо-квітів. Руслана ледве не пирхнула: дзвоники — вони ж і дзвони-труби — блідо-фіолетові, ростуть біля великого каменя на старому пляжі. Вона сама бачила. І точно знала, для чого їх  слід використовувати.

Але він, як завжди, влаштував виступ: роздав усім по квітці, ті почали зосереджено розтирати її в руках і мазати по щоках, мов у дитсадку під час ранкового вмивання.

Вона була готова.
Добре намазала обличчя та руки вазеліном, зверху — легкий шар пудри, аби не блищало. З-під довгого волосся виглядало цілком натурально. Маскування: вільна художниця, трохи втомлена, трохи в темі, але не зовсім вірить у ваші дикі рослини.

Марек, звісно ж, не зводив з неї очей.

Ну, логічно. Якщо він і є тим самим “Вчителем”, про якого постійно говорила Натка, то в нього, схоже, якийсь особливий інтерес саме до неї. І ні, це не той приємний інтерес, що викликає метеликів у животі. Це інший. Обережно-хижий.

Їх було десятеро. Сиділи в колі довкола ще не запаленого вогнища. Просто дрова. Ніякого містицизму, ніяких тіней у полум’ї.

І вона вже починала сумніватись, а може це все надумане? Невже вона помилилася?
Але тоді… навіщо цей Марек так наполягав на її присутності?

Поряд Сем вже почав неспокійно ворушити пальцями, щупати щоки. Очевидно, щось там у нього починало “відкриватися”. Або закриватися. Або танцювати макарену.

Інші виглядали так, ніби в них це черговий раунд: розслаблені, посмішки на обличчях, очі — в порожнечі. Як після успішної медитації або просто накурились трави.

Руслана нічого не відчувала. Жодного ефекту. І насправді, трохи шкодувала.

Було б непогано хоча б на хвилинку “відлетіти”, подивитись, що там усі бачать у цьому “зіллі”. Але зараз — не час. Зараз треба тримати розум у купі й спостерігати.

Марек почав говорити. Сьогодні він в довгому плащі, підперезений мотузкою, на краях якої дзвеніли приємні брязкальця. Стояв у центрі кола, біля купи дров, і почав лити свої медові промови:

— Слухайте. Відчуйте.  Ми — не тіло. Ми — дихання землі, уламки сонця, що згасло, тіні води.

Вогонь очищує, але не для всіх. Лише обрані пройдуть крізь нього не обпікшись. Не ті, хто хоче, а ті, кого вибрала Земля.

Ми сьогодні не просто сидимо в колі — ми стаємо каналом. Ми — провідники її волі.

Кожна квітка, яку ви змастили собі на шкіру — не просто рослина. Це пам'ять. Пам'ять ґрунту, що пам’ятає кров.

Не кожен витримає. Не кожен повірить. Але ті, хто витримає — народяться знову.

Руслана дивилася на нього й навіть не намагалася приховати скепсис.

“О, нарешті. Земля, сонце, кров, он воно як. Повний набір. Залишилось тільки згадати «вічну енергію творіння» — і буде повна тарілка секти на перше.”

Сем поруч уже трохи хитався й мугикав під ніс, схоже, йому було добре. Інші теж сиділи з виразами умиротворених будд, ніби просвітлення їм влито через вуха.

Марек говорив із таким виразом обличчя, ніби щойно в нього вселилася сама Матір-Природа й дала текст із прямих ефірів всесвіту.

“Канал, кажеш? Та в тебе, друже, явно витік у проводці. І оце вся твоя містична сила — рослина, яку можна натерти, як крем для засмаги?.”

Руслана глянула на нього холодно.

Він наче актор, який знає, що всі ролі вже розписані. Питання в іншому: чиї кості ми будемо сьогодні палити?

Сьогодні зранку ще не встигла восьма година пробити, як у двері вже стукала Натка. Та що там стукала — вломилася, як спецназ. Поки Руслана намагалася зрозуміти, який сьогодні день і чому взагалі існує ранок, Натка вже сиділа на кухні, супроводжуючи її ранкову каву своїм всевидящим поглядом і пафосом місцевої пророчиці.

Склалось враження, що їй хтось дав чітку інструкцію: «Зроби все, але приведи Руслану на сьогоднішній обряд спалювання негативу». Обряд. Спалювання. Негативу. Таке враження, ніби вона отримала смс з небес.

Ще вчора Натка виглядала як звичайна божевільна з пляжу — то п’яна, то накурена, то з ніг до голови мокра, як після екзорцизму. А сьогодні — раптом зібрана, свіжа, із вогником в очах. Така вся — «я знайшла сенс життя». І ніби між іншим, в духовному просвітленні ще й підмальована.

Руслані страшенно кортіло ляпнути:
— Ну що, як там Вовка? Знайшовся твій вічно втікаючий обранець? Чи ти тепер із Вищим спілкуєшся напряму?

Але втрималась. Хоч як би дивно не виглядала Натка, вона залишалася єдиною, кого можна було назвати близькою. Ну якщо не рахувати Сема, звісно. Хоч він і милий, і підтримує, але як не крути — подругою він бути не може.

А Марек усе говорив. І говорив. «Господи, та він взагалі колись дихає?» Руслана на секунду втратила пильність — її мозок просто самостійно відключив звук. Його балачка звучала, як якщо б хтось з ентузіазмом зачитував інструкцію до електрочайника під час апокаліпсису. Духовний потік, енергії землі, баланс між стихіями — ну звісно, стандартний набір для тих, хто в дитинстві падав не лише з велосипеда.

Капюшон злетів з його голови, він навіть не звернув уваги, рідкий мишачий хвіст виліз із коміра.  Тонкі пальці — бліді й короткі,— здригались, дзеленчачи брязкальцями на поясі. «Мабуть, щоб остаточно загнати в транс останні залишки логіки», — подумала Руслана.

Вона опустила очі. Її погляд вже був таким, що ним можна було б видаляти бородавки. Але краще не світити обуренням передчасно

Марек узявся розпалювати багаття з урочистістю жерця, що відкриває ворота в інший вимір — кидав у полум’я трави, шепотів щось про очищення, про вогонь як подих Землі, про те, як полум’я відкриває канали між світом живих і тим, що «під нами й навколо нас». З його уст це звучало так, ніби він особисто домовлявся з лавою під земною корою.