17. Щоденник Т.І.К. (друга частина)

— Буде обряд, і ти маєш бути на ньому! — щебетала в трубку Натка, як завжди, захоплено і трохи фанатично. Голос її тріщав, як перегріта лампочка, а Руслані здавалося, що та говорить крізь товсту вату.

— Ти про що взагалі? — пробурмотіла вона, дивлячись у вікно, ніби сподіваючись там побачити щось реальне. Хоч щось.

Формально — вона справді планувала піти на те зібрання. Ну, як "зібрання"... черговий збір її подруги-культістки,  про який Натка вже кілька тижнів тільки і говорить. Навіть Вовка здається вже перейшов на проблему номер 2. Зібрання, зібрання, наче продавала вхідні квитки в потойбіччя. Руслана погодилася лише для того, щоб не слухати нескінченне "ти нічого не розумієш, але якщо побачиш — прозрієш!"

— Я сьогодні бачила Вчителя! — Натка аж хекала від емоцій. — Просто випадково — на пляжі. Він сказав, що ти мусиш бути на обряді. Тобі... обов’язково потрібно бути.

— Та я вже зрозуміла... — тихо сказала Руслана. Бо і справді — все складалося, як шматки пазлу. От тільки це не був той пазл, який вона коли-небудь замовляла.

Де сон, де реальність — Руслана давно вже не розрізняла. Можливо, це просто нова форма втоми. Можливо — нервовий зрив. А може, вона таки впала в ту магічну дірку,  — "тільки не захоплюйся, Руслано..."

Суперечитись із Наткою не було ні сил, ні сенсу. Звісно, піде. Вони ж домовлялись. Вони ж "сестри по духу", як це Натка називала, підозріло блискаючи очима, ніби в них жив окремий демон.

Але зараз... зараз Руслана нарешті була вдома.

Дома, де кожен предмет здавався трохи не на своєму місці.

Дома, де дзеркало відображало її обличчя з легким запізненням.

Дома, де реальність не викликала довіри.

Вона зачинила двері в кімнату. Щільно. Прищільно. Параноїдально.

Увімкнула бра — світло було тьмяне, тепле, майже конспіративне.

Сіла на ліжко, як на межу між двома світами.

— Ну що, ТІК, давай покажи мені знову, що тут у тебе… — зітхнула вона, витягуючи щоденник з-під подушки, як агент витягає зашифровану валізку із секретами позаземного життя.

ТІК — той самий щоденник.

Вона вже не питала себе, навіщо вона це робить. Просто знала — мусить. Як Натка з тим своїм Вчителем. Просто мусить.

“Мабуть, саме так починаються культи: ти просто одного дня не можеш знайти, де саме погодилась на все це лайно.”

Руслана відкрила закладену сторінку. Глибоко вдихнула.

І десь там, поміж рядків, починався інший світ.

11 червня

Після обряду ми залишились на пляжі. Вчитель пішов першим — мов тінь, що вийшла з кадру. А ми лишились — десятеро. Десятеро молодих, красивих, трохи зламаних, трішки одержимих. Ми не були друзями, ми були… ніби одним організмом. Одним тілом, що дихає спільним передчуттям. І цим диханням пахло чимось близьким до страху.

Я ловила погляди інших — гострі, пульсуючі, недосказані. Всі трохи знервовані, всі мовчки тиснули в собі паніку, як стару газету в кишені. Але зовні — сміх. Купання. Сонце. Ілюзія.

Ми розважались, ніби нас ще не проковтнула темрява. Але вже проковтнула.

Дві студентки — мов тіні. Завжди разом, завжди мовчазні. Обличчя — маски, усмішки — порожні. Що привело їх сюди? Та ж сама внутрішня діра? Нудьга? Голод? Порожнеча? Чи щось глибше, що не піддається логіці?

Хлопець Ніни. Ще троє. І найстарший — професор. Володимир. Йому за тридцять, але він — мов вогонь біля багаття. Сміється, розказує дивні історії, що починаються смішно, а закінчуються незрозуміло.

Іноді здається, що він дуже схожий на Вчителя. Тільки без отієї одержимої аури, без холоду в погляді. З ним хочеться жити, з Вчителем — хочеться тікати, але не можна.

Коли Вчителя нема, Володимир дозволяє собі дивитись на мене довше, ніж прийнято. І я не заперечую. У нього теплі плечі.

Ми сиділи коло вогнища — на тому ж місці, де ще кілька днів тому робили капище. Земля там ще пам’ятала слова обряду. Я їх уже не пам’ятала. А може, просто не хотіла. Пам'ять стала дірявою.

Додому йти ніхто не хотів. Та й куди? У кого вдома чекали? У кого вдома взагалі залишилось щось реальне?

Мій син Тарасик уже майже не називає мене мамою. Він більше з нянею. І знаєш, мені навіть… добре.

Він — копія батька. А батько — той, кого я боюсь.

З кожною поїздкою він ставав інакшим. Холоднішим. Грубішим. Чужим.

Я не знала, чому, але почала його боятись. Ті командировки, ті відрядження — а чи справді він їздив на роботу?

Інколи здається, він привозить із собою щось… не те. Щось, що лізе в наш дім, коли всі сплять.

Няня та  домробітниця, люблять Тарасика. Вони мають свій маленький світ. І я — не його частина.

Я — просто оболонка. Функція. Матка, яка виконала свою роль. І тепер — марна. Порожня.

Але зараз — не про це. Зараз я сиджу біля вогню. Торкаюсь плеча Володимира. Плече гаряче. М’яке. Справжнє. Хоч на хвилину — справжнє.

І знаєш…

Хай буде, як буде.

Хай приходить 22 червня.

Я просто пливу. Може, в цьому — і є спасіння?

13 червня

Сьогодні сталося… щось.

Дивне. Лякаюче. Неосяжне.

У низині — тій самій, яку Вчитель називає «святим місцем» — знайшли голову.

Справжню. Людську.

Вона була насаджена на дерев’яний кілок, як якесь... ідолопоклонство. Як жертва, як трофей, як попередження — не знаю.

Або знаю. Але боюсь думати.

Ми запитували Вчителя. Він, як завжди, обійшов відповідь.

«Усьому свій час. Все, що повинно збутись — збудеться».

Його очі — ті ж самі. Спокійні. Глибокі. Порожні.

А може, просто я більше не бачу в очах нічого.

Мене це насторожило.

Але Ніна — ні.

І всі інші — теж ні.

Мовчки прийняли, ковтнули, як звичну частину життя.

«Ну, голову знайшли. І що?»

Ну, голову ж… Жінка.  Молода. З нашого міста. Хтось писав у новинах — «зникла кілька днів тому».

Міліція прийшла. Прочесали низину. Старий пляж.