16. Сон Ареї

Руслана сиділа в офісі, вдаючи, що активно щось клацає по клавіатурі. Насправді ж — сьорбала каву та тримала очі відкритими самою силою волі. Колеги ще не всі зібрались, керівництво теж по своїх кабінетах, а годинник лиш-но пробив дев’яту. "Останній день перед відпусткою… просто дожити б до обіду, а там уже якось дотягнеться й кінець цивілізації," — подумала вона, відставляючи чашку.
Спала цієї ночі… якщо це взагалі можна назвати сном. Дві години з натяжкою — після читання ТІК. І, звісно, щоденник зробив своє діло: сни прийшли. Але не ті, що обіцялись. Ніяких розпусних чоловіків із лісу, ніякого оргазмічного марення. Ні. Цей сон був… інший. Немов чийсь спогад, що випадково прокрався до її сновидінь. Або, ще гірше — її власний спогад, викопаний десь із-під моху забуття.
Спершу — тиша. М’яка, зелена, як шепіт трави. Вона сиділа посеред лісової галявини, підібгавши ноги під себе. Сонце лилось крізь листя, тепле і медове. Повітря мало запах — справжній, не з флакона. Трава дихала зеленню, квіти пахли нецивілізованою свободою, і в усьому цьому було щось… майже священне.
Навколо неї — жінки в мішковині. Хоча правильніше сказати — дівчата. Дивні, ніби з якогось язичницького сну. У масках, зроблених, здається, з шкіри тварин. Волосся — довге, темне, розпатлане, як бур’яни після дощу. Босі, засмаглі, мов лісові духи, вони тихо ходили довкола неї, шепотіли щось на мові, якої вона не знала, але відчувала сенс. "Мабуть, це і є та «жива мова», якою шепоче земля, —  подумала Руслана. 
Її готували. До зустрічі. З ким — вона не знала, але відчувала: хтось важливий. Вчитель. Хтось із тієї сторони, де сон переходить у видіння.
Дівчата торкались її плечей, водили квітами по волоссю. Співали… не пісні, а звуки — подовжені голосні, вібруючі, що ніби пробуджували землю під ногами. Звуки, які не вимірюються нотами. Звуки  викликали щось древнє, забуте, що дрімало під корінням дерев.
Вона заплющила очі — і відчула, як її коси сплітають в тонкі косички, а в них вплітають квіти. Волосся стало довшим, густішим, неслухняним, як у дівчат навколо. Не пам’ятала, щоб воно в неї коли-небудь було таким. "Чарівність лісових шампунів," — майнула думка.
Руки — обвітрені, під нігтями земля. Ноги — по коліна в багнюці. І дивно, але в цьому було щось… справжнє. Невигадане. Грубе й чарівне водночас. У цьому дикому, недоглянутому тілі вона відчувала не огиду, а силу. Земну, кореневу, жіночу.
Коли дівчата закінчили вплітати квіти, вона просто встала й рушила в ліс. Без запрошень, без вказівок. Ніхто не кликав, ніхто не тримав. Ніби саме ліс кликав — мовчки, запахами, шепотом вітру між дерев.
І вона йшла.
Ліс дихав.
Не метафорично — насправді. Повітря було насичене вологістю, холодом, прілим листям і чимось ще… глибшим. Ліс дихав разом з нею, а може, не з нею — через неї. Руслана, стоячи босими ногами на вологій м’якій землі, видихнула звук, ніби випробовуючи голос:
— А-а...
Листя у відповідь шаруділо, наче підтримувало розмову. Вона посміхнулась — так, вона знала, що це сон. Але що далі — тим менше він був схожий на вигадку. Радше — на щось забуте, що поверталося шматками, як спогад із глибокого дитинства, або з іншого життя.
Вона просто йшла. Ніякої стежки, жодної дороги — тільки ліс, і вона в ньому, мов риба в воді. Руки розведені в сторони, волосся розвівається, ступає легко й впевнено, наче це її царство. І, можливо, так і є. Її босі ступні не боялись ні гілок, ні гострих камінців — ліс приймав її. “Принаймні не треба платити за педикюр,” — жартувала подумки Руслана.
Попереду відкрилась блискуча лінія води. Старий пляж. А ще — човен, який погойдувався на хвилях. Не той човен, до якого вона звикла у своєму світі. Цей — витягнутий, вузький, мов із міфу. В середині довга тонка палиця. Весло?
Вона увійшла у воду по коліна. В відбитті води на неї дивились все ще її очі, її обличчя, це заспокоювало.  Мул холодно обіймав ноги. Не вагаючись, плеснула руками по воді — відчуваючи її живу поверхню. Потім вийшла і підійшла до каменю. Він був іншим — очищеним від моху, білястим, сухим. І — весь у різьблених символах.
Написи були химерними — дивні знаки, як з рукопису стародавньої богині. Вона водила пальцями по них, не розуміючи значення, але відчуваючи вібрацію. Камінь був теплий. Живий. Його хотілося обійняти — як когось дуже рідного.
Та хрускіт листя за спиною змусив її обернутись.
З лісу вийшов чоловік. Одягнений так само дивно,  довга мішковина опоясана шкіряним поясом, взуття як накручені шкіри тварин. На поясі — меч. На щоці — свіжа довга подряпина, з якої ще текла кров, скапувала йому на одяг. Він зупинився. Дивився.
— Привіт, — нарешті мовив він.
Вона зрозуміла його — і відповіла:
— Привіт.
Він підійшов ближче, але тримав відстань. Дивився уважно, майже з подивом. Руслана, трохи звівши брови, з іронією подумала: "Ага, я ще й екзотика у цьому лісі сновидінь." Але чоловік їй сподобався. Не те щоб він був знайомим, але його обличчя вібрувало десь у глибинах її пам’яті. Високий, худий, чорнявий.
— Я заблукав, — сказав він. — Ти не знаєш, як звідси вибратись?
Вона кивнула. Хоча щиро — звідки б вона знала? Це ж її ж сон. Але й не сон зовсім. Тут не було паніки, як у снах. Тут усе було… логічно у своїй чарівності.
— Цей ліс... — додав він тихо. — Він не випускає мене.
О, ти не перший, — подумала Руслана. І пригадала: звісно, ліс обгорнутий колючим дротом. Не випускає. Але вона знала, що вийти можна.
— Я покажу тобі дорогу, — сказала вона, усміхаючись, наче чаклунка з дитячої казки. — Якщо хочеш.
— Хочу. Я тут був зі старшим товаришем, але… загубив його.
— Можливо, він уже вибрався. Цей ліс хоч і живий, але маленький.
— Може… — сказав чоловік. — Мені здається, що він тримає саме мене.
— Ну що ж, тоді почнемо твій евакуаційний тур, — усміхнулась Руслана.
Вона легко стрибнула в човен, човен хитнувся, але вона швидко спіймала рівновагу, мов рибалка з тисячолітнім досвідом. Взяла весло, підгребла ближче до берега:
— Ну, давай, залазь.
Він ще трохи постояв, ніби зачарований. Але потім зайшов у човен. Вона веслувала мовчки. Через очерет, у відкрите плесо. Все знайоме — і водночас інше.
Але пляж змінився. Не було піску, не було шезлонгів, кабінок, кафе. Не було навіть дерев’яного паркану на обриві та сходів. Там, де в реальності стояв її дім, тепер — суцільний ліс. Свіжий. Чистий. 
— Дякую тобі, — нарешті мовив чоловік, ступивши на берег. — Як тебе звати?
Вона вже відкрила рота, щоб сказати: "Руслана", але вуста самі видали інше:
— Арея.
— Дякую тобі, Ареє, — повторив він і зник. Просто пішов — і ніби розчинився у лісі.
Руслана знизала плечима. "Чоловіки — як завжди: з’явились, зникли. Як вітер." Вона відштовхнула човен довгим веслом. Її чекали. Вона знала — скоро почнеться обряд. І вона має бути на ньому.