15. Щоденник Т.І.К. (перша частина)

Перед тим як заглибитись у читання, Руслана покрутила щоденник у руках — звичайний зошит з минулого століття, сантиметрів три завтовшки, прошитий грубими сірими нитками, наче бабуся особисто в’язала його на зиму. Обкладинка стерта часом, але ще трималася. Такий собі «зошит із глибини забуття».

Сторінки — грубі, сіруваті, в клітинку, трохи шорсткі на дотик. Почерк — виразний, жіночий, великі круглі літери, наче хтось намагався писати голосно. Читаєш — як масло на хліб мажеш. Не мазут, а саме домашнє, свіже — з запахом дитинства і невідомої біди.

Полиставши трохи щоденник, Руслана помітила, що авторка мала нахил до естетики — сторінки прикрашені: спершу — акуратні завитки, потім — поля в ромбиках, кружальця, згодом — хаотичні лінії й нестримані розчерки.
«Здається, до кінця вона або збожеволіла, або перейшла на абстракціонізм. Хоча, одне іншому не заважає», — подумала Руслана.

На першій сторінці — малюнок. Дівчина з темними косами, накинутими на плечі. Обличчя красиве, брови виразні. Не міська панянка, радше — селянська Медея, яка щойно вийшла з холодного ранку. І підпис — «Автопортрет». Значить, вона себе так бачила.

Руслана вдивилась уважніше: обличчя просте, але щось у ньому було — великі очі, тонкі губи, звичайний ніс, задумливий погляд.
«Вона ні на кого не схожа… І водночас схожа на всіх. Жінка без обличчя, або навпаки — з усіма обличчями одразу».

Перший запис датовано 1951 роком. Авторка акуратно вписувала день, місяць, рік — жодного імені. Тільки абревіатура: Т.І.К. — ні тобі розшифровки, ні натяку. Таємниця зі смаком нафталіну й старої перуки.

«Ну звичайно. А як інакше? Ні, щоб одразу написати: “Я, Марія, мати з культу, свідчу про біду.” Ні. Треба загадки, шифри, елементи квесту. Ок, я в грі», — усміхнулась сама до себе Руслана.

В голові заворушилась знайома думка — можна ж перегорнути вперед, пошукати суть, розгадку, екшн...
Але кожен книголюб знає: таємниці не терплять нетерплячих. І хоч вона й поспішала, і хоч нутром відчувала — хтось от-от завадить, як тоді з папкою Сочинського, — почати з середини означало втратити головне. Атмосферу. Деталі. Дотики минулого.

«Ні, я собі не ворог. Спочатку обгортка, потім начинка».

Вона глибше вмостилася в ліжку, поправила подушку, зиркнула на світло бра — воно ніжно лизало сторінки.

«Ну що ж, пані Т.І.К., покажіть мені, що ховається між вашими клітинками. Лише спробуй мене розчарувати».

І вона почала читати.

 15 липня 1951
Перший запис починався майже солодко, як початок романів, які Руслана давно перестала читати — надто нудні, надто приторні.
Молода дівчина — авторка, судячи з почерку, років двадцяти з чимось, — щойно вийшла заміж за перспективного партійного хлопця. Вона описувала його з ніжністю й певною повагою: уважний, спокійний, галантний. Звісно, таких у радянській пресі було більше, ніж у житті.
«Ідеальний чоловік з газети “Правда”. Теплий, турботливий і, здається, трохи занадто хороший, щоби бути справжнім», — подумала Руслана, перегортаючи сторінку.

Медовий місяць — поїздка на море. Розповідь майже навіювала солоний вітер: хвилі, гарячий пісок, запах сонця і дорогого шампуню. Готель — «для особливо наближених», ресторани з білими скатертинами й офіціантом, який приносив навіть те, чого не замовляли. Одяг — «як у кіно».
«Або вона перебільшує, або її чоловік справді мав довжелезний партійний хвіст із купюрами», — скептично відмітила Руслана.

Авторка згадує, як хотіла взяти з собою молодшу сестру Ніну. Мовляв, нехай теж побачить море, поки ще світ не перевернувся. Але ж медовий місяць — це для двох. І сестра залишилась вдома, під фанерним дахом і поглядом мами.
«Класика. Відчуй себе принцесою — і одразу ж пошкодуй, що в казці тільки одна карета».

Чоловік був трохи старший, «але не критично». Достатньо багатий, щоби дозволити такий відпочинок, і достатньо розумний, щоби виглядати скромно. Зрозуміло, що дівчина завагітніла саме на тому морі — в міжрядках майже лунала та сама музика, що грає в мелодрамах перед поцілунком.

Другий запис — уже вдома.
Жінка пише про квартиру: три кімнати, нові меблі, фіранки з Польщі, підлога, що блищала лаком. Грошей вистачало на все, навіть залишалось мамі й Ніні. Але чоловік — уже на роботі. Часто. Постійно. Вдень і вночі.
«Ось він, шовковий занепад: з одного боку — квартира-мрія, з іншого — чоловік-фантом», — прокоментувала подумки Руслана.

Про вагітність вона писала ніби між справами — без надмірних емоцій, сухо, по факту. Ніна — та й далі заздрить. А вона їй обіцяє, що знайде такого ж гарного чоловіка й той теж повезе її на море.
«Типовий оптимізм тих часів: якщо в тебе все добре — то неодмінно й у всіх буде. Просто треба зачекати. Або вийти заміж за “хорошого”».

Руслана перегорнула сторінку.
«Все мило й гладко. Навіть підозріло гладко. Аж хочеться зазирнути під цю обкладинку “щастя” і знайти там чорнильну пляму… або щось гірше».

Поки — нічого, що прямо натякало б на зв’язок із тим, що відбувається тепер. Але інтуїція в Руслани працювала краще за навігатор: коли все виглядає занадто ідеально — чекай тріщини. І вона, як завжди, вже почала її чути.

24 січня 1952
Руслана повільно вела пальцем по сторінці, вдивляючись у чіткі округлі літери. Авторка пише про народження сина — хлопчика, якого назвала Тарасиком. Все б нічого, якби не те, що з перших рядків вона згадує: дитина схожа на батька — рудий, з конопатим обличчям.

«О, почалося. Руді й конопаті — це окрема династія. Якщо не вогняне волосся, то характер точно із сірниками в кишені», — пробурмотіла Руслана, підгинаючи ноги.
Руді — це в них, здається, "Кошові". Чомусь це слово раптово промайнуло у свідомості й залишило після себе гіркий присмак. Вона занотувала в голові:
«Руді покоління. Можливо, варто прослідкувати родовід?»