14. Ти шукаєш відповіді, а вони — тебе.

Травневий вечір повільно переходив у ніч. Іван помітив силует на дитячому майданчику ще здалеку. Вадим Прокопенко не поспішав — ішов, як завжди, рівно, з відчуттям простору навколо себе. Його впізнавали з першого погляду — ця постава, стриманий рух, погляд, що оцінює й фіксує.

Вони привітались без зайвого — рукостискання було коротким, достатньо міцним. У цих людей не було потреби пояснювати тонкощі свого становища. Обоє знали, чим ризикують. І кожен розумів, чому саме ця зустріч відбувається не в кабінеті й не телефоном.

— Забирай, — Іван поставив чорний дипломат на лавку. — Усе, що лишилось.
— Щось із того справді цінне? — спитав Вадим, не торкаючись валізи.
— Починай із папки Сочинського.
— Я його знав. Був… одержимий. Але не дурень.
— Не дурень, — підтвердив Іван. — Хоча деякі речі він подавав як напівміфи. Але між рядків — серйозні зачіпки. – Що з ним сталось. Тут не закінчено

—79-го. Він не пережив той день

Вадим мовчки відкрив дипломат, швидко переглянув вміст. Пальці ковзали сторінками без зайвого шуму — досвідчене око відсортовувало головне.

— Отже, ти вважаєш, ця історія має розвиток?
— Уже має. Директорку бібліотеки знайшли побитою. У квартиру моєї родички залізли. Шукали саме ці документи.
— І ти вирішив не грати в героїв. Правильно, — Вадим кивнув. — Документи зберігати в приватному житлі небезпечно. Я зв’яжусь з колегами з правобережного району уточню деталі.
— Це стосується Ольги – Коротко поясний Іван
— Думаю, більше, ніж ти готовий припустити. Але спершу я  вивчу документи. Зовні все виглядає як легенда, але схема глибока. Там є структура, і вона діє досі.

Вадим затягнувся сигаретою. Іван ледь поморщився — не з осуду, радше з втоми. Їх розмова була не про емоції.
— Це не лише про минуле. Там є алгоритм. Повторення. Модель поведінки.
— Я це відстежу. І скажу, що ми маємо. А поки — проведи сигналізацію вдома, й подумай, кому ще міг бути відомий вміст папки.
— Зроблю. Дехто вже бачив документи… Руслана, не знаю чи проблема…

— Руслана завжди проблема,- перебив його Вадим. — Слідкуй за нею.

Іван коротко згоджуючись кивнув.

Вони встали майже одночасно. Без зайвих жестів.

— Побачимось, як будеш готовий, — сказав Іван.
— Не затягую. Це виглядає як ланцюг, що щойно почав тягнутись із глибини, — відповів Вадим. — Але з якого колодязя — поки неясно.

Рукостискання — коротке, без театру. Двоє дорослих людей розійшлись кожен у свій бік, несучи в головах не емоції, а плани.

Леоніду подобались будні. Вони були повільні, тягучі, ледачі. Клуб ще не встиг прогрітись нічним потом, звук не встиг стати нав’язливим. У цей час «Сова» належала йому повністю. Не грошам, не натовпу, не танцполу з ластівками в міні. А особисто йому. Ці годинні прелюдії, коли ресторан ще тримається форми, а клуб уже змахує останні крихти моралі, — це було як міжсексуальний подих: ні день, ні ніч, ні вже, ні ще.

Він приходив раніше. Щоб вдихнути запах воску, поліролі, випарів із кухні. Тиша була як музика — ледь чутно лунали улюблені треки діджея. Столи в приватних кабінках блищали після натирання, офіціантки снували мов ті лялечки з мотузками. І все було саме так, як йому подобалось: контрольовано, стерильно й підлегло.

«Сова» — його храм і притон водночас. Він пам’ятав, як тут пахло в перші місяці — плісняві штори, вино з триденним душком і засалені меню. Господар просив космічну суму за заклад, що дихав на ладан, але Леонід уже тоді бачив не руїну, а вивіску з неоном. Сидячи адміністратором, він рахував не чайові — а квадратні метри, які незабаром належатимуть йому. І тепер — належали. Вітражі, сцена, бар, звук, навіть діджей із розсіяною увагою — усе це було частиною нього, вкладеним і викупленим.

Перші гості зайшли — жінки з виглядом левиць і хлопці, що поки ще вважали себе трофеями.
— Інга Кошова, — подумки зиркнув він, — і ще та… Віта? Чи Віка?..
Всі вони зливалися в одну: золото, груди, духи, погляд, який хоче лише двох речей — розваги й насолоди.
Супутники — один, здається банківський клерк, другий — «рокер», хоча, швидше за все, дилер у тісному світері з запахом трави. Занадто молоді для цих жінок, занадто впевнені у своїй ілюзорній владі.

— Льончику! — викрикнула одна з них.
— Льончик, дорогенький, яка сьогодні програма?

Він усміхнувся. Губи вологі, голос — м’який, майже еротичний, як у добре тренованого продавця гріхів.

— Скоро сама все побачиш, — звернувся до Інги, ігноруючи подругу.

Ця компанія йому не подобалась. Вони були занадто показні, занадто шумні, занадто впевнені, що тут їм усе дозволено. Але вони платили. А це головне. Вони платили за ілюзію влади — а він її продавав.

На сцені готувалась програма: м’яке світло, ледь тремтячі фігури танцівниць у блискітках, що виглядали невинно лише здалеку. «Сова» не була клубом у класичному сенсі. Це був живий організм. Він дихав жадобою, тиском тіл, липкою інтимністю дотику до чужого коліна в темряві. І він, Льончик, був її мозком. Механізмом, що крутив цю машину насолод, приниження і розваг.

Біля пульта сидів Сем, діджей із головою в хмарах. Льончик навіть не намагався його чіпати — безглуздо. Сиділа з ним Натка Кошова — дівчинка, яка надто довго зависла між хорошим минулим і невідомим майбутнім. Вона йому не подобалась. Занадто рефлексивна і не гарна. Не те що її тітка Інга. Він кинув поглядом на них двох. Різниця в віці нічого не значить, вони були зовсім різні, різні погляди різні цінності, різна зовнішність. Вони навіть не подали вигляду що знайомі.  

Зал поступово наповнювався. Люди заходили — хто в пошуках фану, хто в пошуках себе, а дехто — просто в пошуках когось, хто  дозволить йому відчути себе важливим.

"Сьогоднішня ніч буде спокійною", — розслаблено посміхнувся Льончик і взяв на барі віскі.
Усе йшло за планом. Вечір обіцяв стати саме таким, як йому потрібно: контрольований, прибутковий, з легкою домішкою жорстокості — бо ж у цій грі виграє не той, хто більше танцює, а той, хто тримає музику на повідку.