14. Сова

Леоніду Омельченку подобались будні. Вони були повільні, тягучі, ледачі. Клуб не прогрівається нічним потом, звук не  стає нав’язливим. У такі дні «Сова» належала йому повністю. Не грошам, не натовпу, не танцполу з хвойдами в міні, а особисто йому. Ці годинні прелюдії, коли ресторан ще тримається форми, а клуб уже змахує останні крихти моралі, — це було як міжсексуальний подих: ні день, ні ніч, ні вже, ні ще.
Він приходив раніше. Щоб вдихнути запах воску, поліролі, випарів із кухні. Тиша була як музика — ледь чутно лунали улюблені треки діджея. Столи в приватних кабінках блищали після натирання, офіціантки снували мов ті лялечки з мотузками. І все було саме так, як йому подобалось: контрольовано, стерильно й підлегло.
«Сова» — його храм і притон водночас. Він пам’ятав, як тут пахло в перші місяці — плісняві штори, вино з триденним душком і засалені меню. Господар просив космічну суму за заклад, що дихав на ладан, але Леонід уже тоді бачив не руїну, а вивіску з неоном. Сидячи адміністратором, він рахував не чайові — а квадратні метри, які незабаром належатимуть йому. І тепер — належали. Вітражі, сцена, бар, звук, навіть діджей — усе це було частиною його, вкладеним і викупленим.
Перші гості зайшли — жінки з виглядом левиць і хлопці, що поки ще вважали себе трофеями.
— Інга Кошова, — подумки зиркнув він, — і ще та… Віта? Чи Віка?..
Всі вони зливалися в одну: золото, груди, парфуми, погляд, який хоче лише двох речей — розваги й насолоди.
Супутники — один, здається бодігардом, другий — «рокер», хоча, швидше за все, дилер у тісному світері з запахом трави. Замолоді для цих жінок, занадто впевнені у своїй ілюзорній владі.
— Льончику! — викрикнула одна з них.
— Льончик, дорогенький, яка сьогодні програма?
Він усміхнувся. Губи вологі, голос — м’який, майже еротичний, як у добре тренованого продавця гріхів.
— Скоро сама все побачиш, — звернувся до Інги, ігноруючи подругу.
 Вони були показні, шумні, впевнені, що тут їм усе дозволено. Ця компанія йому не подобалась, особливо здоровань бодігард, було в ньому щось небезпечне на підсвідомості. Але вони платили - це головне. Вони платили за ілюзію влади — а він її продавав.
На сцені готувалась програма: м’яке світло, ледь тремтячі фігури танцівниць у блискітках, що виглядали невинно лише здалеку. «Сова» не була клубом у класичному сенсі. Це був живий організм. Він дихав жадобою, тиском тіл, липкою інтимністю дотику до чужого коліна в темряві. І він, Льончик, був її мозком. Механізмом, що крутив цю машину насолод, приниження і розваг.
Біля пульта сидів Сем, діджей солодкий як цукрова вата . Льончик навіть не намагався його чіпати — безглуздо, коло нього Натка Кошова — дівчинка, яка надто довго зависла між хорошим минулим і невідомим майбутнім. Рефлексивна і не гарна. Не те що її тітка Інга. Він кинув поглядом на них двох. Різниця в віці нічого не значить, вони були зовсім різні, різні погляди різні цінності, різна зовнішність. Вони навіть не подавали вигляду що знайомі.  
Зал поступово наповнювався. Люди заходили — хто в пошуках фану, хто в пошуках себе, а дехто — просто в пошуках когось, хто  дозволить йому відчути себе важливим.
"Сьогоднішня ніч буде спокійною", — розслаблено посміхнувся Льончик і взяв на барі віскі.
Усе йшло за планом. Вечір обіцяв стати саме таким, як йому потрібно: контрольований, прибутковий, з легкою домішкою жорстокості — бо ж у цій грі виграє не той, хто більше танцює, а той, хто тримає музику на повідку.
Інга з Вікою — чи Вітою — зникли в дамській кімнаті. І він уже знав, що через двадцять хвилин вони повернуться трохи… іншими.
І це теж було частиною шоу. Його шоу
 Леонід її побачив одразу, ще до того, як двері зачинились за її спиною. Вона не йшла — вона різала простір. Як постріл світлом у темряву.
«Ця дика безодня знову тут», — зітхнув про себе.
Не любив її, навіть боявся,  забагато характеру, забагато вогню, і — що найгірше — забагато незалежності. Але проблема була не в ньому. Проблема була в інших. У тих, що сиділи вище точніше нижче, в VIP-залі, у димі сигар, старого коньяку та кокаїну. Вони цікавились нею. І це ставило його — Льончика, власника «Сови» — у дуже незручне становище. Вона подобалась не тим, кому треба.
Руслана зневажливо опустила на очі темні окуляри — наче хотіла відгородитись від цього місця. Неон ударив по зіницях, заливаючи зал вогнистими спалахами синього й фіолетового. Вона пригнула голову, ледь не врізалась у пару, що виходила з туалету, і махнула комусь рукою.
Звичайно — Сем. Помахав у відповідь, самозакохано. 
Руслана не звертала уваги більш ні на кого. Завжди в собі, мов згусток змій. Пройшла повз Льончика не дивлячись. Її хода була зухвалою, хоч і втомленою. Її поява — як коротке замикання.
«Це проблема», — подумав Льончик, ковтаючи віскі.
«Вона не любить бути маріонеткою. А я люблю лялькові вистави.»
Бармен поставив перед нею склянку з «Мохіто» — високим, бульбашковим, наче сам вишіптував їй: «Розслабся, baby». Вона взяла трубочку, вп’ялася в неї, мов хотіла проковтнути з нею всі образи світу. Виглядала так, наче в коктейлі замість лайму — наркота. Леонід відвернувся від неї. 
— Не сьогодні. Але подивимось, чим скінчиться цей бій, дівчинко, — прошепотів сам собі. — Рано чи пізно всі стають слухняними. Питання лише — ціною чого.
У залі посилився бас. Стробоскопи заблимали, мов серце, що готується до нападу. І «Сова» — ця блискуча темниця для пристрастей — відкрила чергову ніч.
***
Семен відклав навушники й переключив звук з пульта на запис. Почалася нічна програма — шоу з театральним ухилом, де більше тіла, ніж сенсу. Стриптиз із претензією на мистецтво. Саме заради цього більшість і приходила до клубу в будні.
Він озирнувся — Руслана з Наткою вже сиділи в  улюбленій самій віддаленій окремій кабінці зі скляними перегородками. Жалюзі не опустили, тому Сем добре бачив, як Руслана за обидві щоки вминає бутерброди та нарізку. "Не погодували вдома, чи знову влаштувала сварку з Іваном і втекла?".
Музика в кабінці ледь доносилася крізь шумоізоляцію. Сем зайшов, розцілував Руслану в обидві щоки й налив собі  «джинтонік» із дволітрової пляшки, що стояла на столику. Хильнув і скривився:
— Яка пекуча херня... Не можете дозволити собі нормального джину? 
— Пий мовчки, — сухо кинула Натка, закидуючи ногу на ногу. — Ми тебе чекали, — додала вона вже м’якше.
— Є дещо. І ви обоє маєте це знати. Особливо зараз — після всього, що відбувається. Маєш час? — Руслана закурила, відкинулась у м’яке крісло, пропустила між пальцями волосся стягнуте в тугий хвіст й подивилася на друзів зосереджено, майже серйозно.
— Цілком, — відповів Сем, накладаючи ковбасу на хліб у три шари. — Що у вас там?
— Те, що я зараз скажу, — поки що... поки що — таємниця. Нічого ще не ясно. Але… — вона втягнула дим і випустила його вгору. — Щось насувається. І не просто щось, а щось потойбічне. Так що не криви пику, Сем, я бачу твоє лице.
Семен посміхнувся, злегка підняв брови.
— Ну, все. Заінтригувала. Давай, говори далі.
Клуб гудів музикою, але в приватній кабінці все здавалося ніби трохи приглушеним — як у бункері для душевних розмов. Натка крутила в руках соломинку, Сем нервово клацав запальничкою.
— Ну, почну з того, що твій "культ" — це зовсім не випадковість, — промовила вона. — І, найімовірніше, він має прямий стосунок до того, що зараз назріває в нашому місті.
— Культ? — перепитала Наталя. — Це не культ. Це зібрання обраних, так ми себе називаєм.
— От-от. "Обрані", — Руслана гмикнула. — Прямо за Сочинським: істина, закрита для натовпу, відкривається лише тим, хто "достойний". Або тим, хто гарно вміє морочити голову.
Сем на хвилину відірвався від бутерброда.
— Хто саме це сказав?
— Сочинський. У п’ятдесятих. Професор. Тут у нас жив  і  досліджував фольклор, обряди, язичницькі залишки. Ну, типу культуролог. Але трошки з димком — бо свою "Низину" він називав "місцем сили" й досліджував її втихаря.
— І що він там знайшов? — скептично протягнув Сем.
— Спершу — культ. Невеличку групу, яка щось там проводила.  І це в 50-ті! Називали себе обраними. Збиралися вдень, це вже дивно. Кожен поважаючий себе культ проходить вночі під час повного місяця наприклад. Сочинський буцімто також там бував. А потім... потім у тій самій низині знайшли дві голови.
Натка затамувала подих.
— Що?! Які голови?
— Уляна. — Руслана подивилася на них просто, холодно. — Ви ж пам’ятаєте — Уляну. Точно так само. Символічно, чи не так?
Сем напружився:
— Ти сказала "дві". Це значить, буде ще одна?
— Ну, якщо історія любить повторюватися — то так.
— І ти так спокійно про це говориш?
— А як? Голосно волати в паніці — це залишимо на пресу. А я — просто намагаюся зрозуміти, що тут відбувається. — Руслана погасила цигарку. — До речі, у щоденниках Сочинського нічого не сказано про те, що саме відбулося в день  22 червня. Він наче все забув. Просто — провал у пам’яті. І це насторожує.
— А далі?
— А далі... нічого. Іван забрав щоденники. Сказав, що небезпечно їх тримати вдома. Відвіз у міліцію. Навіть дочитати не дав.
Руслана коротко пересказала історію Ріти.
— Сказав куди саме, — зітхнув Сем. — Я поговорю з батьком. 
Руслана мовчки кивнула. Але її думки вже пливли десь глибше, ніж звучали слова.
Вона ковтнула холодний залишок слабоалкогольного напою.
— Це ще не все. Я не розумію, яка моя роль у цьому всьому. Я ж навіть не ходила на ті зібрання, не брала участі в тому культі. Але... щось відбувається.
— Щось — це що? — насторожено спитала Наталка.
— Скажімо, звуки барабанів. У снах. І не просто сни... вони як із загашників пам’яті. Сни зі смаком малини. І... з передчуттям пізнання. Просто події що відбуваються навколо мене які не можливо пояснити здоровим глуздом . Найстрашніше — коли невідомість має приємний голос. І кличе тебе по імені але не твоєму.
— Ти говориш не зрозуміло. Смієшся?
— Немає чого розповідати. Просто відчуття. Ніби в цій історії в мене є місце. І я вже його займаю, просто ще не зрозуміла, яке саме.
"Я ж не збираюсь розповідати їм про оргазм через вікно та камінь залитий кров’ю"
Семен хмикнув:
— Відчуття до справи не прив’яжеш.
— Не прив’яжеш, — погодилася Руслана. — Але й не відпустиш.
— І що тепер?
— Я хочу розібратись. Прийшла за порадою. З чого почати?
Семен потер чоло.
— Ну… по-перше, думаю, нам усім уже давно варто піти на це їхнє зібрання. Подивитися, хто там чим дихає.
— Думаєш, пустять? — Руслана підняла брови. Перевела погляд на Наталку, та знизала плечима.
— Там усіх пускають. Просто не всіх запрошують вдруге.
Руслана посміхнулась  лівою частиною обличчя.
— Навіть якщо не запросять — хоча б подивимось на того вашого Вчителя.
— Домовились. Ідемо на це міфічно-феєричне шоу духовного одкровення. – Сем хлопнув у долоні. — Коли воно?
— Через два дні.
До дому Руслана повернулась далеко за північ. Було близько другої. У квартирі панувала глуха тиша. Вона прослизнула у свій покій безшумно, як привид із нічної зміни, й міцно зачинила двері в кімнату.
Завтра — останній робочий день перед відпусткою. І якщо Іван вирішить влаштувати сцену на тему “ти мене підставила”, хай хоч на стіну лізе — вона не збиралася знову “входити в його положення” і  розгрібати чужі завали.
"Співчуття — це розкіш, яку можна дозволити лише у вільний час, а в мене його завтра не буде."
Роздягнувшись, вона клацнула бра біля ліжка, золотий овал світла ліг на книжкову полицю, що займала всю протилежну стіну. Руслана провела поглядом по знайомих корінцях — хотіла щось почитати, щоб приглушити внутрішнє гудіння. Але щось привернуло увагу — під письмовим столом щось лежало.
Вона відсунула стільця, стала на коліна й витягла з-під столу товстий зошит. Обкладинка — потерта, темно-вишнева, з вигорілим тисненням.
Т.І.К. — із серії бібліотечні таємниці.
Руслана хмикнула.
— Дива дивні... Я навіть нічого не роблю, а воно саме лізе мені в руки. Ще трохи — і двері в потойбіччя самі відчиняться.
Вона вмостилася в ліжку, й відкрила щоденник під теплим світлом бра. Під подушкою зашарудів засохлий листок лопуха. Руслана витягла його та піднесла до обличчя. Вдихнула. Він все ще пах лісовою малиною. На мить закрила очі згадуючи смак. Аркуші шелестіли, як старі шепоти.
Ніч обіцяла бути довгою. І дуже цікавою.