13. Вже не іграшки.

Руслана повернулася додому пізно ввечері, змучена, збуджена й абсолютно не в змозі зробити вигляд, що нічого не сталося. Учора — нічна мелодрама на підвіконні з оргазмом на крові, сьогодні — реальна, свіжа, червона калюжа під мохом. І що далі — гороскоп на «відьму тижня»?

Вона могла скільки завгодно розігрувати з себе скептика перед Свєтою — мовляв, камінь, мох, болотце, естетика болотної жаби. І ця рідина, що тягнулась за пальцями, була аж ніяк не багнюкою. Себе не обдуриш. То була кров. Свіжа, тепла. Майже інтимна в своєму безглуздому реалізмі.

Якщо вчорашню маячню ще можна було списати на «генетичну одержимість» і нічні гормони, то сьогоднішнє... ну, тут уже пахне не спадковістю, а чимось значно цікавішим. І небезпечнішим.

Руслана почувалася так, ніби хтось відкрутив у неї в голові новий вентиль. Було лячно, тривожно, дико, навіть трохи соромно. Але найбільше — солодко. Занадто солодко. Бо між усім цим жахом її не відпускала усмішка. Така, знаєте, нахабна, самовдоволена — мов вона щойно зірвала джекпот у чомусь дуже химерному.

«Вітаю, Руслано. Ти або божевільна, або хвора. Хоча… одне другому не заважає», — знизала вона плечима й пішла мити руки, ніби разом із водою намагалася позбутись і того, до чого торкалися пальці.

Кухня зустріла її запахом домашнього супу. Шлунок скрутився в тугий вузол, рот наповнився слиною — Ріта повернулась. Нарешті. Значить, не зникла. Жива.
 Ріта стояла біля дошки, мовчки різала щось — і щось було не так. Лопатки ходили в неї під тонкою кофтою ривками. Вона здригалася.

— Тебе так довго не було... Що у вас там в бібліотеці? — тихо запитала Руслана, обіймаючи ззаду і поклавши підборіддя їй на плече.

Ріта мовчала. Руками тримала ніж, але пальці тремтіли. Її тіло мовби стискалося зсередини.
Руслана відірвалась, розвернула жінку до себе, стала перед нею і завмерла.
Очі в Ріти — червоні, щоки в патьоках розмитої туші. Сльози лилися тихо, наче біль, який чекав свого часу.

— Ріта?.. Що сталося?

Та схлипнула, захлинувшись повітрям:
— Це через… ті  документи… Ірина Семенівна… її … катували… Руслано, це жах…

— Катували? — Руслана вмить випросталась, у грудях щось тьохнуло. — Хто?!

— Вони… прийшли вночі, вимагали сказати, де документи… Ті, що ми винесли з підвалу. Вони все знали…

Руслана притисла її руки. Всередині все закручувалось, мов перед бурею.

— Вони що… били її?..

— Били, зв’язували, залякували… Вона не витримала… розповіла, що я забрала папери.

Сльози знову хлинули з очей Ріти.

—Що тепер буде, що буде! - Її тіло здригалося.

Руслана заплющила очі на секунду. Голова шуміла. Це вже не іграшки. Не містика. Це щось зовсім інше — брудне, жорстоке, реальне.

— І що далі?

— Я… я поїхала до лікарні… Вона ледве говорить. Лікар сказав — травми серйозні. І… сказав, що це схоже не на звичайне побиття. Це… як робота навчених… Там була міліція…

— І ти… — Руслана схилилась ближче. — Ти сказала про документи?

— Так. Але коли повернулась додому — все… все було перевернуто… Речі, книги, мої нотатки — все шкереберть. Вони забрали сумку з  документами…

— Але частина ж у мене, — прошепотіла Руслана. В голові заворушилась холодна думка: «а якщо й за ними вже йдуть?..»

У дверях кухні, наче грім серед ясного неба, з’явився Іван. Вони не чули як він зайшов до квартири. Його очі блищали льодом та втомою.

— Що тут відбувається?

Його голос — як удар по порожньому залізу. Руслана стиснула кулаки. Почала пояснювати, як могла: директорка, побиття, обшук.

— Чому мовчала? — звернувся Іван до Ріти.

— Я… я сама не вірила… Спочатку подумала — помилка… А потім… — вона захлиналась сльозами.

— Усі документи забрали?

— Ті, що були в мене — так. Але частина у Руслани…

Іван перевів погляд на неї.

— Що саме?

Руслана кивнула і мовчки вийшла з кімнати. Тремтячими руками зібрала усе, що мала, навіть не помітивши, як щоденник Т.І.К. вислизнув і впав під стіл. Вийшла на кухню, все виклала.

Іван присів. Його рухи були чіткими, зібраними — як завжди, коли потрібні швидкі рішення. Очі пробігали сторінками блискавично, мов сканери, не пропускаючи жодного речення. Його пальці ковзали пожовклими аркушами, немов на дотик перевіряли справжність. Але навіть його обличчя — звичне до кримінальних справ і тиску — здивувалось, коли він відкрив папку Сочинського. Руслана впіймала цей мікрорух — надбрівна дуга, що ледь сіпнулась, стиснута щелепа. Отже, це щось важливе. Навіть для нього. За якісь двадцять хвилин він розібрав всі папірці, не вчитуючись особливо, але збираючи основне.

— Ти розумієш, що це? — спитав він, не відриваючи погляду.

Руслана стояла навпроти, схрестивши руки, обіймаючи себе, хоч і не знала — від холоду чи від хвилювання. У неї трохи паморочилось у голові.

— Це історія. Легенди. Дослідження. Аномалія низини, Я не дочитала до кінця… — відповіла вона, намагаючись звучати впевнено, хоча серце билося, як перед екзаменом, на який не готувалась.

—Якщо допустити що тут хоч половина вірно, то…

—То що? – запитала Руслана

— Чому про це досі ніхто не знає? — його голос звучав спокійно, надто холодно.

Руслана знизала плечима.
— Мабуть, тому що це багато років гнило у підвалі бібліотеки? Бо нікому не було діла? Бо всі воліють не помічати те, що не вкладається в рамки?

Вона говорила і відчувала, як усередині закипає злість. На систему, на байдужість, навіть трохи — на Івана, з його клятою холодною раціональністю. Він дивився на факти, вона — на сенси.

— А зараз? Чому зараз стало потрібне?

Відповіді вона не знала.

— Це дивно, — Іван говорив швидше сам до себе, гортаючи черговий розділ.

«Це не просто дивно. Це — моє. Нарешті щось, що я знайшла першою. Щось, чого не поясниш логікою, не знищиш законом і не заборониш».

— Події 79-го — це ж там, де була Ольга?