13. Вже не іграшки.

Руслана повернулася додому пізно ввечері, змучена, збуджена й абсолютно не в змозі зробити вигляд, що нічого не сталося. Учора — нічна мелодрама на підвіконні з оргазмом на крові, сьогодні — реальна, свіжа, червона калюжа під мохом. І що далі — гороскоп на «відьму тижня»?
Вона могла скільки завгодно розігрувати з себе скептика перед Свєтою — мовляв, камінь, мох, естетика болотної жаби. І ця рідина, що тягнулась за пальцями, була аж ніяк не багнюкою. Себе не обдуриш. То була кров. Свіжа, тепла. Майже інтимна в своєму безглуздому реалізмі.
Якщо вчорашню маячню ще можна було списати на «генетичну одержимість» і нічні гормони, то сьогоднішнє... ну, тут уже пахне не спадковістю, а чимось значно цікавішим. І небезпечнішим.
Руслана почувалася так, ніби хтось відкрутив у неї в голові новий вентиль. Було лячно, тривожно, дико, навіть трохи соромно. Але найбільше — солодко. Занадто солодко. Бо між усім цим жахом її не відпускала усмішка. Така, знаєте, нахабна, самовдоволена — мов вона щойно зірвала джекпот у чомусь дуже химерному.
«Вітаю, Руслано. Ти або божевільна, або хвора. Хоча… одне другому не заважає», 
Кухня зустріла її запахом домашнього супу. Шлунок скрутився в тугий вузол, рот наповнився слиною — Ріта повернулась. Нарешті. 
 Жінка стояла біля столу, мовчки різала щось — і щось було не так. Лопатки ходили в неї під тонкою кофтою ривками. Вона здригалася.
— Тебе так довго не було... Що у вас там в бібліотеці? — тихо запитала Руслана, обіймаючи ззаду і поклавши підборіддя їй на плече.
Ріта мовчала. Руками тримала ніж, але пальці тремтіли. Її тіло мовби стискалося зсередини.
Руслана відірвалась, розвернула жінку до себе, стала перед нею і завмерла.
Очі в Ріти — червоні, щоки в патьоках розмитої туші. Сльози лилися тихо, наче біль, який чекав свого часу.
— Ріта?.. Що сталося?
Та схлипнула, захлинувшись повітрям:
— Це через… ті  документи… Ірина Семенівна… її … катували… Руслана, це жах…
— Катували? — Руслана вмить випросталась, у грудях щось тьохнуло. — Хто?!
— Вони… прийшли вночі, вимагали сказати, де документи… Ті, що ми винесли з підвалу. Вони все знали…
Руслана притисла її руки. Всередині все закручувалось, мов перед бурею.
— Вони що… били її?..
— Били, зв’язували, залякували… 
Сльози знову хлинули з очей Ріти.
—Що тепер буде, що буде! - Її тіло здригалося. 
Руслана заплющила очі на секунду. Голова шуміла. Це вже не іграшки. Не містика. Це щось зовсім інше — брудне, жорстоке, реальне.
— І що далі?
— Я… я поїхала до лікарні… Вона ледве говорить. Лікар сказав — травми серйозні.  Там була міліція…
— І ти… — Руслана схилилась ближче. — Ти сказала про документи?
— Так. Але коли повернулась додому — все… все було перевернуто… Речі, книги, — все шкереберть. Вони забрали сумку з  паперами…
У дверях кухні, наче грім серед ясного неба, з’явився Іван. Вони не чули як він зайшов до квартири. Його очі блищали льодом та втомою.
— Що тут відбувається?
Голос — як удар по порожньому залізу. Руслана стиснула кулаки. Почала пояснювати, як могла: директорка, побиття, обшук.
— Чому мовчала? — звернувся Іван до Ріти. 
— Я… я сама не вірила… Спочатку подумала — помилка… А потім… — вона захлиналась сльозами.
— Усі документи забрали?
— Ті, що були в мене — так. Але частина у Руслани…
Іван перевів погляд на неї.
— Що саме?
Руслана кивнула і нехотя вийшла з кімнати. Тремтячими руками зібрала усе, що мала. Вийшла на кухню, все виклала.
Іван присів. Його рухи були чіткими, зібраними — як завжди, коли потрібні швидкі рішення. Очі пробігали сторінками блискавично, мов сканери, не пропускаючи жодного речення. Його пальці ковзали пожовклими аркушами, немов на дотик перевіряли справжність. Але навіть його обличчя — звичне до кримінальних справ і тиску — було здивоване, коли він підняв погляд. Руслана впіймала цей мікрорух — надбрівна дуга, що ледь сіпнулась, стиснута щелепа. Отже, це щось важливе. Навіть для нього. За якісь двадцять хвилин він розібрав всі папірці, не вчитуючись особливо, але збираючи основне.
— Ти розумієш, що це? — спитав він, не відриваючи погляду.
Руслана стояла навпроти, схрестивши руки, обіймаючи себе, хоч і не знала — від холоду чи від хвилювання. У неї трохи паморочилось у голові.
— Це історія. Легенди. Дослідження. Аномалія низини, Я не дочитала до кінця… — відповіла вона, намагаючись звучати впевнено, хоча серце билося, як перед екзаменом, на який не готувалась.
—Якщо допустити що тут хоч половина вірно, то…
—То що? – запитала Руслана
— Чому про це досі ніхто не знає? — його голос звучав спокійно, надто холодно. 
Руслана знизала плечима.
— Мабуть, тому що це багато років гнило у підвалі бібліотеки? Бо нікому не було діла? Бо всі воліють не помічати те, що не вкладається в рамки? А ще той туман та масова втрата пам'яті...
Вона говорила і відчувала, як усередині закипає злість на Івана, з його клятою холодною раціональністю. Він дивився на факти, вона — на сенси.
— А зараз? Чому зараз стало потрібне?
Відповіді вона не знала.
 — Події 79-го — це ж там, де була Ольга?— Іван говорив швидше сам до себе, гортаючи черговий розділ.
— Я не дочитала так далеко, — невдоволено пробурчала Руслана. 
«Потрібно було дійти до кінця. …»
— Кому це могло знадобитись? Скільки часу пройшло, ще ці голови…                      
 Іван говорив сам до себе, без адресата, ніби шукав відповідь у повітрі. Він повільно знову розгорнув одну з вирізок, поглянув на текст, щось підкреслене червоним. Його пальці трохи здригнулися — не від страху, від здивування.
Руслана мовчала, не знаходячи потрібних слів. 
Іван підвів очі, дивлячись повз неї, кудись у вікно. Його думки були вже не тут. Він повільно закрив папку, затис її між долонями, ніби хотів втримати в собі хвилю, що піднімалась із кожним прочитаним фрагментом.
— Тут є речі...— тихо сказав він. — Але яка ціль?
Він знову розгорнув один з листків, пальцем обвів імена, підкреслення, дати.
— Якщо це правда…повторюється роками. Десятиліттями. 
Він навіть не дивився на Руслану. Розмовляв сам з собою. Це стало її бісити. 
— Вбивства повторюються, — холодно обірвав себе Іван. Його очі стали твердими, мов лід. — Це небезпечно. Що? Дачна 1?
Він встав, пройшовся в коридор, тоді до себе в кімнату. Зупинився біля книжкової полиці, провів пальцем по корінцях томів, ніби шукав щось, сам не знаючи що. Ольга безтурботно спала в ліжку. Він присів на край та поклав руку на її голу ступню. Його погляд вмить полагіднішав.
—Що вони  з тобою там зробили? – Питання в простір. Відповіді  не було. Іван встав та вернувся на кухню.
— Якщо вони й справді повернулись… Якщо це повторюється...Ці документи не можна зберігати тут.
— Але ж… вони все забрали з квартири Ріти, може, вважатимуть, що це усе? 
— А якщо їм потрібне саме ці? — він вказав на папку. — Ми не чекаємо. Ми діємо.
Він відкрив свій чорний дипломат, почав складати документи.
Руслана не витримала.
— Залиш! Я маю дочитати!
— Ні. Це не бібліотека. Це поле бою. 
— На одну ніч! Я нічого не зроблю, просто, мені потрібно знати…
— Досить, Руслано! — він вистрілив поглядом, наче прицілився. — За ці папери людину катували. Ти хочеш ризикнути життям сім’ї ? 
— Ні! — Руслана схопилась за папку. — Не смій. Це не твоє.
Та Іван вирвав її з рук Руслани. Серце рвалося — вона була на межі. Навіть подумала, що зараз кинеться на нього, забере своє. Але в кутку завила Ріта.
Голос її зірвався на крик:
— Будь ласка! Не сваріться! Не треба! Я не витримаю ще одну ніч у страху!
Цей крик зламав щось у Руслані. Вона відпустила. Відступила. Але слова зірвались самі:
— Ненавиджу тебе!
Іван навіть не моргнув.
— Тобі не обов’язково мене любити. Але дослухайся. Я дбаю про сім’ю.
Він швидко застібнув чемодан і вийшов з квартири.
Натомість у дверях кухні з’явилась Ольга — мов сновида, мов тінь. Присіла на своє улюблене місце, очі — порожні.
— Починається… — прошепотіла. — Ніхто вже нічого не зупинить…
Руслана спалахнула:
— Та досить уже! Задовбала, чесно. Досить із мене театру!
Ольга хитала головою. Щось бурмотіла — слова як шелестіння вітру.
Ріта знову опустилась на стілець ховаючи обличчя в долонях. Руслана підійшла, обійняла:
— Все буде добре…