12. Фотографія страху

Світлана Охріменко, худа й дзвінко-хитка, мов кришталева люстра на протязі, вийшла з свого автомобіля, мов із реклами. Її тонкі шпильки з лакованим носиком м’яко цокнули по тротуару, залишаючи по собі відлуння впевненості й дорогих парфумів. Біле хвилясте волосся сьогодні було закручене в недбалу, але навмисно артистичну гульку, на ремінці через плече висіла маленька сумочка, а в другій руці вона тримала кошик із Цезарем — крихітним песиком, що підморгував світу зі своєї корзинки, прикрашений мініатюрними підвісками.
Вони зайшли у салон, що був частиною комплексу «Сова» — з боку це виглядало як звичайний вхід, але всередині починалась інша реальність. Леонід Омельченко, власник «Сови», і, за сумісництвом, головний благодійник Світлани, вже подбав про все: реклама, флаєри, дизайн простору. Вона завжди знала: нічого не дається просто так, але поки в житті працює схема «win-win», вона готова грати за цими правилами.
Великий зал зустрів її теплою жовтизною: на стінах висіли п’ять велетенських фотокартин із серії «Бедуїнська цариця».  Вона пройшлась повз них, випрямивши спину й розглядаючи кожну з гордістю:
Перша картина — дівчина-бедуїнка стоїть біля шатра, сонце сідає за піски, а вона тримає в руках кинджал, що відсвічує золотом.
Друга — красуня в білому покривалі сидить верхи на верблюді, на тлі каравану, що тягнеться крізь гаряче марево.
Третя — намет серед нічної пустелі, де молода «цариця» схилилась до чаші з вином, і поруч слуги тримають смолоскипи.
Четверта — сама Свєта в образі бедуїнки, на колінах у піску, із гордим, палаючим поглядом, під вітром, що здіймає хмарки пилу.
 П’ята — сцена біля оази: дівчина в золотих прикрасах, поруч чорний кінь, а позаду — білі шатра й темношкірі раби, що опускають голови.
Вона зітхнула від задоволення. Цей зал — її перемога, її пристрасть. Але робота ще не завершена: у другому, малому залі, усе ще панувала тиша й пусті салатові стіни. Їх треба було наповнити життям, зеленню, контрастом до жовтої пустелі.
Два тижні. Лише два тижні — і вона повинна встигнути. У голові закрутились десятки ідей, але найсвіжішою й найбільш інтригуючою була та, що подарувала Руслана. Старий пляж у низині, покинутий, зарослий, зі своїм особливим шармом і дикістю. Руслана згадувала про це місце так, що Свєта вже бачила ці знімки в своїй уяві: зелень, хаос природи, дике коріння, що проймає землю. Саме те, що потрібно, аби створити контраст із бедуїнською серією.
Сьогодні ж, після обіду, вона повинна туди потрапити. Руслана по телефону, пообіцяла супровід і навіть натякнула на якийсь сюрприз — мовляв, нехай Свєта не переймається, вона знає, як потрапити туди навіть попри колючий дріт. І Свєта зробить це. Бо коли вона щось задумала, коли бачила мету — її вже не могло нічого зупинити.
Вона повільно пройшлася пустим залом, уявляючи, як тут за кілька тижнів з’являться її нові роботи. Відчула, як у грудях підіймається солодке передчуття перемоги. І якщо для цього треба ризикнути — нехай. Вона була готова. Цезар тихенько гавкнув, ніби погоджуючись із господаркою.
На другому поверсі гібридного комплексу, що вдень був денним рестораном, а вночі — легендарним нічним клубом "Сова", було неспокійно й глянцево. Вітражі, прозорі як акаційний мед, виблискували сонцем, розсипаючи плями світла по мармуровій підлозі. Скляні перегородки ділили залу на зони — від вікон з видом на річку до напівізольованих кабінок для "особливої розмови". Звучала музика у стилі соул-джаз, пахло лавандою й розмарином. Увечері це місце перетворювалося: неонове освітлення, діджей за пультом, світлові строби й натовп золотом обсипаних нічних постійників. Але вдень усе виглядало стерильно, розкішно й... дещо штучно.
На першому поверсі була господарська частина: офіси, виставкова галерея Світлани та господарчі кімнати. Але справжнє обличчя "Сови" ховалося глибше. У підвалі.
У нижньому рівні  VIP-зал, вхід до якого відкривали лише спеціальні чорні картки. Там — інший світ. приватні кімнати, затемнене скло, персональні офіціанти, мовчазна охорона з гарнітурами. Жодного телефону, жодного фото.
Світлана піднялася сходами на другий поверх. Тонкий брязкіт каблучка зачепив скляну перешкоду. За одним із столиків уже сидів Леонід, якого вона про себе називала не інакше як Льончик. Невисокий, вузькоплечий, з мишачим обличчям та притиснутими до скронь пасмами чорного волосся, одягнений у щось схоже на дорогий італійський костюм із блиском м’ятої фольги, він пив еспресо і грався срібним кільцем на пальці, немов гіпнотизуючи ним офіціантів.
— Свєтуль, запізнюєшся.  — криво всміхнувся він, не піднімаючи погляду.
— На відміну від тебе, у мене є справи,  — відказала Світлана, вмощуючись на оксамитове сидіння. Кошик з песиком дбайливо примостила поруч.
— Справи, кажеш? — він кивнув офіціанту. — Більше картин із півголими натурницями? А може, нарешті щось без цицьок і з глибиною?
— А може, ти перестанеш коментувати те, в чому не тямиш? — тон її був холодним, як шампанське, яке приніс офіціант.
— Оу, я бачу, настрій той самий, що й завжди. А я, між іншим, планую виставку. Для тебе. 
Його тонкий голос завжди змушував її згадувати змій — ті, що повзуть по гладкій підлозі і шипять, не відкриваючи рота.
—Єгипетське сонце ще не вивітрилось із твоєї шкіри? Така засмага — мов від фотошопу.
— Від фотошопу в тебе натура, Льончику. Я працювала, а не лежала на лежаку, — вколола вона, скидаючи окуляри на стіл.
— Та не бубни, мала. Я жартую. Знаю, що ти там викладалась. І я радий, що поїздка в Каїр була плідною. Як там твої піщані натюрморти з жовтого залу? Вже натхнення вистачить і на зелений, га?
Світлана зиркнула.
— Про зелений зал — робоча таємниця. Ще нічого не вирішено.
— О, я впевнений, що вирішено. — Він ковзнув пальцем по ніжці келиха.
 Вона розсміялася коротко й різко — ніби хтось з силою здавив  кришталевий келих у його руці, і той тріснув. 
— Твоя здатність огризатись — просто підліткова. А вік у тебе вже зовсім не студентський, — солодко-отруйно прошепотів він. — Хоча я це люблю. Твоя війна зі мною — це частина нашої гри.
— Це не гра. — відповіла вона сухо.
— Ну-ну. Побачимо, як ти "виживатимеш", коли доведеться знову "віддячити" за допомогу.
Це слово — «віддячити» — пролунало як хлист. Вона його знала та ненавиділа. 
Вона зробила ковток шампанського, наче це могло знеболити.
—  Як завжди. А тепер — давай швидше, у мене ще робота. На жаль, не всі можуть дозволити собі займатися тільки контролем.
— Свєта, я займаюсь тобою. І в цьому — вся моя робота. — він ковзнув поглядом по її шиї, як ювелір, що приміряє майбутній експонат. Він лукавив, клуб "Сова"  єдине що хвилювало бізнесмена.
Світлана ледь помітно стиснула щелепи, відчула що її зараз знудить, та стрималась. Вона посміхнулась сухо, відвела погляд. Так, він мав не лише гроші — доступ, важелі та вплив, і Світлана, хай як ненавиділа його, знала: без нього вона залишиться без галереї, без виставок і без натхнення, яке так майстерно в неї відсмоктував цей гнилий естет.
— Дякувати за допомогу буду після результату, — кинула вона, випивши ковток шампанського.
— Домовились, — сказав Леонід і знову посміхнувся. Але цього разу в його усмішці був натяк на щось зовсім інше — як м’який повідок, що раптово перетворюється на зашморг.