11. Папка професора Сочинського (початок)

Запис перший. 1950 рік. Особистий щоденник професора Сочинського
«Сьогодні мені 35 років. Я сиджу на ґанку нової дачі, яку держава надала мені «за особливі заслуги у розвитку народознавчих досліджень і вивченні фольклору Київщини». Та правда в тому, що мої заслуги були потрібні не стільки для науки, скільки для тих, хто сидить у високих кабінетах: мої експедиції допомагали визначати так звані “місця сили” — стародавні святилища, кургани, місця з аномальною енергією, які так цікавлять КГБ і партійних діячів.
Коли дійшло до вибору місця для моєї дачі, мені дозволили обрати будь-яку із рекомендованих ділянок у межах Української РСР — певно, хотіли, щоб я продовжував працювати на їхню користь. Я довго не вагався: серед усіх точок одна вирізнялася особливим теплом і дивною атмосферою — стара низина біля міста Б. Цю аномалію я виявив ще кілька років тому, але вирішив тимчасово приховати знахідку. Я заявив, що хочу мати тут дачу, пояснивши це красою річкових краєвидів і близькістю лісу.
Влада погодилася охоче: “Науковцю потрібне натхнення”, — казали вони. Насправді я прагну дослідити це місце самостійно, без нагляду і без їхніх агентів. Тут, серед вічнозеленої трави, я зможу знайти відповіді на запитання, що не дають мені спокою з першої зустрічі з цим місцем.
Моя робота тепер стала небезпечнішою: я веду подвійну гру. Але якщо мої гіпотези вірні, я стою на порозі відкриття, яке змінить уявлення про наш народ, його легенди і саму природу людини.

Запис другий. Спостереження про кліматичну аномалію в низині 1953 рік
«Ці записи я, професор Сочинський, роблю після трьох років власних досліджень. З 1950 року я щороку приїздив на свою дачу в місті Б., аби особисто спостерігати за місцем, яке місцеві називають низиною. З кожним візитом моя впевненість лише зростала: клімат цієї ділянки річкового узбережжя не підкоряється звичним законам природи.
У будь-яку пору року, навіть у найсуворіші зими, коли довколишні поля й села вкриті товстим шаром снігу, тут, на низьких берегах біля старого пляжу, стоїть волога зелень. Температура в низині завжди стабільно м’якша, ніж у місті Б. і його околицях: навіть за 20-градусних морозів річка тут не скута кригою біля берега. Сніг, якщо й пробує лягти на землю, тане одразу, залишаючи під ногами тільки багнюку й мокрий мох.
Я вивчав ґрунти, спостерігав за течією, записував температуру води й повітря, вимірював вологість і швидкість вітру. Результати щоразу були однаковими: у цьому місці існує постійне джерело тепла невідомого походження, яке впливає на мікроклімат. Місцеві легенди приписують цей феномен «живому каменю» в глибині низини, що дарує тепло й відлякує зиму.
Висновок: місцина є аномальною зоною із стабільно теплою температурою й підвищеною вологістю, що не залежить від загальних сезонних коливань. Потребує подальшого детального дослідження.»

Запис третій. Літо 1955-го. 
«Цього літа в наше тихе, забуте богом містечко Б, до дачного поселення завітав гість — Полік Половецький, чоловік із вражаючою харизмою й проникливим поглядом. Дивно, як іноземцію взагалі вдалось пробратись в місто тим паче втримати свою дачу після війни й усіх змін у владі — будинок на Дачній, 1.
Він з’явився, наче привид із іншої епохи, і швидко зібрав довкола себе людей — тих, хто завжди відчував, що в низині є щось більше, ніж просто болото й очерет. Він - Вчитель. Я теж опинився серед його «Круга обраних». Він говорить нам про природу так, як я ще не чув: без старих казок про Велеса чи Перуна, без язичницьких ритуалів і дерев’яних божків. Вчитель каже, що все це — пізні вигадки, «ширма», як він висловився, що закрила від людей справжнє джерело сили. Він переконує нас, що істина — в самій землі, у воді, у вітрі, у спілкуванні з річкою, з травою, з вогнем, а не в молитовниках та ідолах.
Щовечора ми збираємося під старими вербами на пляжі, співаємо, але не пісні богам, а голосні гортанні звуки, що повторюють крики птахів і завивання вітру. Він навчив нас дихати особливим ритмом. Ми стоїмо босоніж на вологій землі, тримаючись за руки, і відчуваємо, як вібрує ґрунт під ногами. Іноді він змушує нас сісти й годинами мовчати, вслухаючись у ніч.
Вчитель каже, що головне свято — не купальська ніч 7 липня, а саме день літнього сонцестояння — 22 червня. «Свято Сонця» Лише тоді, за його словами, небо й земля сходяться настільки близько, що можна «проговорити з ними».  Вчитель наполягає: «Ви не маєте молитися — ви маєте домовлятися з природою, як із рівною».
Чесно кажучи, я не можу зрозуміти до кінця його мету. Його слова захоплюють, але й тривожать. Я боюся, що за цією «чистою природою» криється щось більше — щось, що може пробудитися цієї особливої ночі на старому пляжі.»

Запис четвертий. Літо 1955-го.
«Я думав, що вже нічого не зможе мене здивувати. Але на самому краю старого пляжу, серед чагарника, одна за одною було знайдено дві людські голови, нанизані на загострені палиці. Міліція прочісує кожен клаптик землі, перевертає кущі, риє ями в болоті, але все марно — жодних слідів, жодних доказів, а головне — жодних підстав для звинувачень.
Полік продовжує свої вечірні збори так само, ніби нічого й не трапилось. Його обличчя спокійне, в його голосі немає навіть натяку на хвилювання. Я наважився запитати його просто під час зборів: «Ти знаєш щось про ці голови? » Він повільно подивився на мене своїм важким поглядом, наче бачив мене наскрізь, і промовив тільки одне:
— Усе йде своїм шляхом. Те, що повинно збутися — збудеться. Природа завжди бере своє.
Цей короткий і холодний коментар пройняв мене до кісток. Я не знаю, чи мав він на увазі, що це частина якихось його обрядів, чи просто філософію… але з того моменту я перестав відчувати себе серед однодумців. Мені вперше стало страшно ходити на наші  зустрічі, але й перестати ходити я не можу — тепер мені треба знати, що насправді відбувається.»

Запис п’ятий. Літо 1955-го. 
«Чим більше часу я проводжу на зібраннях  тим ясніше бачу: Вчитель не просто веде людей, він вибудовує навколо себе свою маленьку армію. І в цій армії вже є фаворитки.
Найбільше мені кидаються в очі двоє сестер — Ніна і Таня, жительки нашого міста Б. Обидві молоді, але настільки різні за характером, що складається враження, ніби це не сестри, а істоти з різних світів.
Ніна — невисока, світловолоса, рухлива, мов щур, який постійно снує під ногами. Вона кружляє біля Вчителя, як метелик на вогонь: носить йому воду, поправляє вінок, підсовує подушку для сидіння біля багаття. В її очах читається сліпе захоплення й бажання догодити в усьому. Але він дивиться на неї поблажливо, майже зневажливо, наче на набридливу прислугу.
Таня — її повна протилежність. Висока, струнка, з темним, як ніч, довгим волоссям і гордим поглядом, у якому проглядається якась внутрішня сила й холодна відстороненість. Вона ходить, ніби пливе, дивиться на всіх зверхньо, навіть на Вчителя — і саме це, здається, найбільше його й зачаровує. Він постійно намагається щось їй довести, переконати, тягнеться до неї поглядом, говорить тихо, довго, з повчальними нотками.
А Таня, хоч і слухає його, але я бачу: в її очах виблискує невдоволення й роздратування, вона не вірить його солодким промовам. І все ж продовжує приходити на його збори. Що тримає її тут? Що він їй обіцяв? Я мушу дізнатись більше про цих двох…»