11. Папка професора Сочинського (частина 1)

1. Виписано вручну професором Сочинським у Залі Рідкісних Рукописів Київської Духовної Бібліотеки імені святителя Михаїла (архівний фонд рукописів до XIV століття).
Легенда про Енареїв. За Геродотом, «Історія», Книга IV, переклад старогрецького тексту професора Сочинського, 1949 рік.

«Я чув і записав із розповідей мужів, що живуть на краю світу, над річками, котрі повні змій і диких трав, серед народу, що зветься скіфами. Там є серед них окремі люди, яких називають енареями. Їх легко впізнати: хоч тілом вони мужі, але одягом, мовою, ходою і навіть голосом — подібні до жінок. Вони не носять зброї, не ходять на війну і не беруть участі в чоловічих радах.

Від старих жерців я дізнався, що поява таких чоловіків сталася через гнів Афродіти Уранії, великої богині любові. Скіфи, повертаючись із далеких походів, пограбували її священний храм в Ашкелоні, і богиня наклала на частину їхнього племені прокляття, що зробило цих мужів подібними до жінок не лише в поведінці, а й у душі. Вони втратили чоловічу силу, але натомість здобули дар бачити сни й провіщати майбутнє, за що скіфи шанують їх як пророків і радників.

Енареї не живуть серед воїнів і не мають дружин; натомість вони мешкають разом, утворюючи окреме коло, де навчають один одного стародавнім пісням і ритуалам. Кажуть, вони вміють викликати духів річок і полів, а також знають, коли прийде велика буря або коли зійде комета. Дехто вважає їх людьми богів, дехто – носіями хвороби, а дехто – зловісними служителями темних сил, адже коли вони танцюють у ніч перед молодиком, їхні співи нагадують крик плачучих жінок і змушують навіть вовків ховатися в лісі.

Проте серед них бувають і такі, що володіють надзвичайною мудрістю: вони не лише віщують майбутнє, а й можуть вилікувати хвороби травами й заклинаннями, бо знають секрети рослин, що ростуть у плавнях та на болотах. Скіфи вважають, що енарей, обраний самим тотемним каменем, стає Волхвом, і саме він керує обрядами, коли потрібно умилостивити богів.

2.  Легенда про Енарея-відступника та плем’я Звідомих «Зібрання скіфських оповідей. Київська університетська бібліотека, відділ рідкісних рукописів»

«Кажуть старі сувої, що серед великих скіфських рівнин, де вітер стелиться над безкраїми травами, був серед енареїв один, ім’я якого нині забуте людьми, а пам’ятають лише духи. Він не бажав більше коритися законам великих племен, що клялися шаблями й кіньми, не визнавав влади ані скіфських царів, ані давніх шаманів.

Його серце кликало інакше: до тиші лісів і шепоту річок. Разом із тими, хто поділяв його таємне бачення, він вирушив углиб темних дібров, у неторовані хащі, де навіть скіфські вершники не ступали. Там, серед прадавніх дерев, вони натрапили на камінь, що дихав теплом, і зрозуміли — це їхнє місце сили, їхній тотем «Камінь Сонця».

Вони звели навколо нього поселення і назвали себе Звідомими — бо, мовляв, тільки вони знали правду про світ і вміли чути голоси землі. Їхній ватажок, знаний тепер як Магхул, умів говорити з духами й прорікати прийдешнє. Відтоді вони жили приховано, не пускаючи чужинців, оберігаючи свої таємниці й силу, яку давала їм земля.

І кажуть ще, цикл сплячого сонця, коли місяць стає червоним і вода ріки дзвенить мов срібні дзвони, «Звідомі» збираються біля «Каменя Сонця» і проводять таємний ритуал, аби зберегти своє знання і передати його наступним поколінням. А хто побачить цей обряд, не будучи одним із них, той втрачає розум або стає їхнім рабом на віки.

Історія ця передавалася пошепки серед кочових народів, а старі перекази зберегли її до наших часів.»

Дописка професора:

Цикл сплячого сонця, - тут мається на увазі Оберт Свідомого Поля, який за непідтвердженими джерелами триває 24 роки.

Уривок з переказу старійшин, записаний у щоденнику професора Сочинського:

Кажуть, коли світ стояв на межі Четвертого Кола, а ріка ще не знала свого імені, з гір спустився Маґхул, той, кого у тьмяних снах бачила Перша Жриця.
Він ішов без супроводу, тільки тінь ішла за ним, і тиша попереду. Волосся його було темне, як попіл після вогню, а голос — як гул води в підземеллі.
Люди вийшли до нього, та жоден не насмілився запитати, хто він. Бо знали: хто питає про ім’я — той втрачає своє.

Він поклав руку на Камінь і сказав:
— Я є той, хто чує Сонце крізь землю. Я є Водій Кола. Я є Маґхул.

Тоді ж він звів Перше Коло з дев’яти гілок ясена, і вчив, як слухати дихання світанку.
Він з’єднав ніч із днем, і сказав:
— Кожен цикл сплячого сонця ми відкриватимемо Коло.

А ще сказано: Маґхул приходить не ззовні, а зсередини. І той, хто побачить його істинне обличчя, вже ніколи не буде колишнім.
Бо він — не той, хто приходить. Він — той, кого кличуть.

📓 Щоденник професора Сочинського

Запис перший. 1950 рік. Особистий щоденник професора Сочинського

«Сьогодні мені 35 років. Я сиджу на ґанку нової дачі, яку держава надала мені «за особливі заслуги у розвитку народознавчих досліджень і вивченні фольклору Київщини». Та правда в тому, що мої заслуги були потрібні не стільки для науки, скільки для тих, хто сидить у високих кабінетах: мої експедиції допомагали визначати так звані “місця сили” — стародавні святилища, кургани, місця з аномальною енергією, які так цікавили КГБ і партійних діячів.

Коли дійшло до вибору місця для моєї дачі, мені дозволили обрати будь-яку із рекомендованих ділянок у межах Української РСР — певно, хотіли, щоб я продовжував працювати на їхню користь. Я довго не вагався: серед усіх точок одна вирізнялася особливим теплом і дивною атмосферою — стара низина біля міста Б. Цю аномалію я виявив ще кілька років тому, але вирішив тимчасово приховати знахідку. Я заявив, що хочу мати тут дачу, пояснивши це красою річкових краєвидів і близькістю лісу.