11. Папка професора Сочинського (частина 1)

Щоденник професора Сочинського

Запис перший. 1950 рік. Особистий щоденник професора Сочинського

«Сьогодні мені 35 років. Я сиджу на ґанку нової дачі, яку держава надала мені «за особливі заслуги у розвитку народознавчих досліджень і вивченні фольклору Київщини». Та правда в тому, що мої заслуги були потрібні не стільки для науки, скільки для тих, хто сидить у високих кабінетах: мої експедиції допомагали визначати так звані “місця сили” — стародавні святилища, кургани, місця з аномальною енергією, які так цікавили КГБ і партійних діячів.

Коли дійшло до вибору місця для моєї дачі, мені дозволили обрати будь-яку із рекомендованих ділянок у межах Української РСР — певно, хотіли, щоб я продовжував працювати на їхню користь. Я довго не вагався: серед усіх точок одна вирізнялася особливим теплом і дивною атмосферою — стара низина біля міста Б. Цю аномалію я виявив ще кілька років тому, але вирішив тимчасово приховати знахідку. Я заявив, що хочу мати тут дачу, пояснивши це красою річкових краєвидів і близькістю лісу.

Влада погодилася охоче: “Науковцю потрібне натхнення”, — казали вони. Насправді я прагну дослідити це місце самостійно, без нагляду і без їхніх агентів. Тут, серед вічнозеленої трави, я зможу знайти відповіді на запитання, що не дають мені спокою з першої зустрічі з цим місцем.

Моя робота тепер стала небезпечнішою: я веду подвійну гру. Але якщо мої гіпотези вірні, я стою на порозі відкриття, яке змінить уявлення про наш народ, його легенди і саму природу людини.

Запис другий. Спостереження професора Сочинського про кліматичну аномалію в низині 1953 рік

«Ці записи я, професор Сочинський, роблю після трьох років власних досліджень. З 1950 року я щороку приїздив на свою дачу в місті Б., аби особисто спостерігати за місцем, яке місцеві називають низиною. З кожним візитом моя впевненість лише зростала: клімат цієї ділянки річкового узбережжя не підкоряється звичним законам природи.

У будь-яку пору року, навіть у найсуворіші зими, коли довколишні поля й села вкриті товстим шаром снігу, тут, на низьких берегах біля старого пляжу, стоїть волога зелень. Температура в низині завжди стабільно м’якша, ніж у місті Б. і його околицях: навіть за 20-градусних морозів річка тут не скута кригою біля берега. Сніг, якщо й пробує лягти на землю, тане одразу, залишаючи під ногами тільки багнюку й мокрий мох.

Я вивчав ґрунти, спостерігав за течією, записував температуру води й повітря, вимірював вологість і швидкість вітру. Результати щоразу були однаковими: у цьому місці існує постійне джерело тепла невідомого походження, яке впливає на мікроклімат. Місцеві легенди приписують цей феномен «живому каменю» в глибині низини, що дарує тепло й відлякує зиму.

Висновок: місцина є аномальною зоною із стабільно теплою температурою й підвищеною вологістю, що не залежить від загальних сезонних коливань. Потребує подальшого детального дослідження.»

Запис третій. Літо 1955-го. Особистий щоденник професора Сочинського

«Цього літа в наше тихе, забуте богом містечко Б завітав гість — поляк, чоловік із вражаючою харизмою й проникливим поглядом. Дивно, як йому взагалі вдалося втримати свою дачу після війни й усіх змін у владі — будинок на Дачній, 1, що стоїть осторонь і ніби відрізаний від часу.

Він з’явився, наче привид із іншої епохи, і швидко зібрав довкола себе людей — тих, хто завжди відчував, що в низині є щось більше, ніж просто болото й очерет. Я теж опинився серед його «Круга обраних». Він говорить нам про природу так, як я ще не чув: без старих казок про Велеса чи Перуна, без язичницьких ритуалів і дерев’яних божків. Поляк каже, що все це — пізні вигадки, «ширма», як він висловився, що закрила від людей справжнє джерело сили. Він переконує нас, що істина — в самій землі, у воді, у вітрі, у спілкуванні з річкою, з травою, з вогнем, а не в молитовниках і амулетах.

Щовечора ми збираємося під старими вербами на пляжі, співаємо, але не пісні богам, а голосні гортанні звуки, що повторюють крики птахів і завивання вітру. Він навчив нас дихати особливим ритмом: на вдиху — слухати, на видиху — віддавати. «Віддайте своє сміття землі, — каже він, — і земля очистить вас». Ми стоїмо босоніж на вологій землі, тримаючись за руки, і відчуваємо, як наче вібрує ґрунт під ногами. Іноді він змушує нас сісти й годинами мовчати, вслухаючись у ніч: «Тиша — ваш учитель», — промовляє він.

Поляк каже, що головне свято — не купальська ніч 7 липня, а саме день літнього сонцестояння — 22 червня. «Свято Сонця» Лише тоді, за його словами, небо й земля сходяться настільки близько, що можна «проговорити з ними». Цієї ночі ми пройдемо ритуал омовіння в річці — кожен зануриться тричі, щоб «змити увесь накопичений бруд думок і хвороб». Потім запалимо вогонь не для поклоніння, а щоб віддати полум’ю свої страхи: кожен напише на шматочку кори найбільший свій страх і кине його у вогонь. Поляк наполягає: «Ви не маєте молитися — ви маєте домовлятися з природою, як із рівною».

Чесно кажучи, я не можу зрозуміти до кінця його мету. Його слова захоплюють, але й тривожать. Я боюся, що за цією «чистою природою» криється щось більше — щось, що може пробудитися цієї особливої ночі на старому пляжі.»

Запис четвертий. Літо 1955-го. Особистий щоденник професора Сочинського

«Я думав, що вже нічого не зможе мене здивувати в цій низинці. Але сьогодні вранці місто приголомшила новина: на самому краю старого пляжу, серед очерету, було знайдено дві людські голови, нанизані на загострені палиці. Жертви — місцеві жителі, обоє зникли безвісти кілька днів тому. Міліція прочісує кожен клаптик землі, перевертає кущі, риє ями в болоті, але все марно — жодних слідів, жодних доказів, а головне — жодних підстав для звинувачень.

Поляк продовжує свої вечірні збори так само, ніби нічого й не трапилось. Його обличчя спокійне, в його голосі немає навіть натяку на хвилювання. Я наважився запитати його просто під час зборів: «Ти знаєш щось про ці голови? » Він повільно подивився на мене своїм важким поглядом, наче бачив мене наскрізь, і промовив тільки одне:
— Усе йде своїм шляхом. Те, що повинно збутися — збудеться. Природа завжди бере своє.